Ляшенко Олена

У даний період авторка перебуває у найкращій в світі відпустці – декретній, тому все більше перекваліфіковується на аудиторію наймолодшого читача.

Пригода маленького Нява

І

Один у цілому світі

Свого дитинства я майже не пам'ятаю. Лише велику коробку, в якій товклись такі ж створіння, як і я, та теплу, пухнасту матусю, яка навчила вимовляти найперше "няв".

Куди все зникло – не розумію. Зранку ніхто не вилизував мені вушко, не муркотів пісень, не навчав стояти рівно та впевнено на чотирьох лапах, тримати хвостика "морквинкою". Я прокинувся на вулиці, просто під відкритим небом, яке чомусь протікало. І взялась же звідкілясь у ньому та дірка...

Великі краплини починали барабанити по листю сильніше, але сховатись було ніде. Я притиснувся до великого старого дерева і мовчки заплакав.

Так пройшов день. Я не сходив з місця, хоч воно вже змокло, та й не знав куди, не знав навіть, де я. Від холоду і дощу почав тремтіти, декілька разів зойкнулось невпевнене "няв", але хто мене тут почує? Отож, зібравши до купи залишки впевненості і сміливості, я вирішив шукати маму з рештою пухнастиків. Однак мою рішучість перервало глухе бурчання. Лячно... Здавалось, то якесь чудовисько має наміри поласувати мною.

– Видерусь на дерево, щоб воно мене не дістало, – вголос подумав я.

Але навіть на гілці ці звуки продовжували мене лякати та спантеличувати. Знову вони лунали занадто близько, зовсім поряд.

– Оце так! – ошелешила мене здогадка. - Це ж я бурчав, тільки десь всередині. А раніше я від себе такого не чув. Чи це нові здібності відкриваються?

– Тепер чутимеш частенько, – озвався хтось до мене.

Я озирнувся і побачив на сусідній гілляці великого відгодованого ворона, який ретельно шліфував дзьобом маслак, притримуючи, мабуть, щоб той не втік, великою лапою. Я аж облизнувся.

Вітер невтомно заколисував дерева. Ласувати маслаком, який постійно намагався хитро вислизнути з-під лап, ворону ставало дедалі не зручніше, тому, міцно затиснувши його у дзьобі, мій сусіда полетів геть, навіть не попрощавшись. А я знову залишився сам до ранку. Надворі темнішало і від цього ставало страшніше...

ІІ

На розвідку у великий світ

Вранішнє сонечко висушило шубку та зігріло хвостика. Розплющивши очі, я побачив велику крилату комаху, яка вперто повзла гілкою прямо на мене. І чого їй від мене треба? Комаха підповзла поближче. Спантеличений її візитом, я її... лизнув. Бр-р... Зовсім не смачно. Понюхаю – навіть не пахне. Крилатисько зашарілось і відвернулось від мене. Оце так, сама приперлась до моєї гілки, а тепер носом крутить, знайомитись не хоче. Ну то і я від неї відвернусь. "Ляп", – почулося раптово внизу.

– Ой, перепрошую, – поквапився вибачитись я. – Мій хвостик живе окремим життям і він навряд чи хотів вас стукнути, або звалити з дерева.

Комаха не відповіла.

– Не вихована, напевно, – подумалось мені.

А та у відповідь зиркнула з-під лоба, махнула волохатою лапою і відповзла у кущі.

– Вжу-вжу-вжу, вкушу-вкушу! – загрозливо летіла у справах якась смугаста "морячка" з відерцем.

От дурненька! Як же вона когось укусить? В неї ж навіть зубів немає! Фантазерка... Мабуть, якась поважна дама, якщо ніхто й досі їй не натякнув на це.

З дерева довелось злізти. Не те, щоб я злякався, що хтось намагається вчепитись у носа невидимими зубами... Просто, з метою безпеки... А внизу на мене вже чекала справжня смуга перешкод.

– Наче мені військову підготовку проходити, – вирвалось невдоволення. – На старт, увага, руш! Продертись між гілляками кущів – готовий, стрибок через калюжу – оп... подолано! Повзком через галявинку – раз-два, раз-два... опустити пухнастий перескоп! З камінця на камінець – стриб, стриб. Який я вправний! Остання калюжа... і... Бульк... А ось і водні процедури...

Калюжа буда величезною, краями ще не застигла грязюка. Отож, лапи роз'їхались і я з усього розгону брьохнувся у таке-собі міні-море.

– Ти що, морський котик? – протяжно мовив до мене чорний кіт, який, здавалось, засмагав на невисокому кам'яному парканчику.

Я подумав, що він і був тому чорним, що кожного дня приймав сонячні ванни. Лише невеличкий клаптик на пузі залишався білим – не досмаженим.

– Їсти хочеш? – перевернувшись догори дригом, промуркотів чорнявий.

– Хочу, аж свербить!

– Перелазь через паркан. По той бік стоїть велика халабуда – магазин називається, – продовжував котяра, вилизуючи лапу. – Посидь, понявкай, дивись, щось і перепаде.

ІІІ

Познайомимось?

За порадою афрокота, я сидів під магазином. Піймав декілька разів запах сардельки, один раз хтось виніс рибину, яка ще шурхотіла хвостом у пакеті. Але ділитись ніхто не хотів. От жадобиська! Я і сусликом прикидався, і язика показував, і калачиком качався по двору, і навіть майже видер набридливий реп'ях, який, мов рідний причепився на смузі перешкод і ніяк не бажав розлучатись зі мною. Аж ось в одвірках з'явився дід. Я аж усміхнувся від подиву, бо той мав волохату голову, як у мене.

– Привіт, друзяко, – озвався він до мене.

– Няв! – впевнено привітався я, зібравши до купи лапи та піднявши свою пухнасту морквинку з бонусом (реп'яхом).

– Хочеш бути подарунком? У мене сьогодні День народження.

Маю сказати, подарунком я ніколи не був. Навіть мама казала: "Ти зовсім не подарунок".

– Няв? – перепитав я.

– Ходи до мене, – простягнув дід свою руку. – Ми дуже з тобою схожі. Ти такий, як і я – один у цілому світі.

– Няв! – погодився я і дідусь із волохатою головою взяв мене у долоню.

– Ну, якщо тобі так подобається це слово, тоді я тебе так і називатиму – Нявом, годиться?

– Няв! – ця пропозиція мене задовольняла, тому без зайвих вагань я заліз дідові на плече, міцно вчепився кігтиками у сорочку і був готовий подорожувати далі. Не на своїх же чотирьох...

Вдома у дідуся було затишно, хоча і зовсім не людно. А молока він мені давав, як на фермі! Якщо так і далі піде, то скоро, напевно, замість "няв" я казатиму "му"!

– Тепер будемо тебе купати, – мовив дідусь.

О ні! Останнє моє купання у калюжі до добра не довело. Може не треба?

Я чесно намагався видертись із обіймів тазика, нявкав, аж у горлянці дерло. Але той не відпускав. Дід вперто милив мене і здавалось, що замість сірого кольору я після цієї водяної і шампуневої пастки побілішаю... Пронесло... Колір залишився рідним. Закутавшись у теплий рушничок я мав сохнути. Добре, що хоч не на мотузці для білизни з прищепкою на вусі... Нагодований і чистий, доки дід пригладжував мою шевелюру, я ненароком заснув.

ІV

Вдома

Ня-а-ав! Ось уже і сонечко прокинулось, а ще й досі ніхто ковбаси з вершками не дістає з отієї залізяки, що всю ніч гарчить, як перелякана і спати заважає. Заліз був я туди – до спекотного курорту там ще далеко. Мало того, що холод котячий, так ще й єдиний ліхтар "нявкнувся". Добре, що хоч сосиски врятувати встиг, а то б вони там позамерзали, мої солоденькі. Несправедливо! Оте дволапе чудовисько без хвоста і хутра тільки десятий сон бачить. Ніяк не допетрає, що я голодний, не сплю… І не розбудиш його. Я вже і хвостиком на подушку мостився, і тарілками як слід погрюкав, і у куточку встиг напудити, а йому хоч нявкай, хоч не нявкай. Ще й їсти, скільки треба не дає. Каже : “ Доки все не з'їси, більше не дам! ” Як він не розуміє, що не доїдаю я не від того, що вже не хочу, а тому, що про запас залишаю. Дід же не годуватиме мене щогодини, а я їм за особистим розкладом. Чи попсувати меблі, чи що б його ? ... З відклеєними шпалерами я вже грався, бігати за власним хвостиком – якось по-дитячому… Ох, невесело мені… Попрацюємо за планом! Мета роботи : розбудити дідуся і виклянчити їжу. Виконую : надзюрив на велике рожеве слоненя. Результату немає. Висновок : не треба дзюрити де-не-де, а то їсти ще більше хочеться, а хазяїн ще спить. Ну ось і все! Я образився! Зараз теж ляжу спати і нехай тільки спробує розбуркати мене щіткою для шерсті!

Хоча, ні... Не ляжу... Чи то від ранкового голоду почались галюцинації, чи то... Ні, я точно чув знайоме нявчання. Нявкнути у відповідь?

– Няв! Няв! – з усієї сили заголосив я і став у стійку на задніх лапах коло дверей.

– Ну чого ти галасуєш? – почувся сонний голос дідуся.

– Няв! Няв! – так само голосно стояв я на своєму.

– Чого тобі? Вже за вулицею скучив? Ну то вийди, побігай, – дід відчинив мені великі двері.

На вулицю я не хотів ані трохи. Вистачило мені півтора дня життя безхатченка. Щоб власний шлунок мене з'їв?!! Нізащо! Або прикидатись нявкаючою пташкою на гілочці? Оце вже ні! Вабило інше: знайомий шурхіт та невпинне мурчання. Я просунув голову у прогалину, яка утворилась між відкритими дверима і стіною і... Невже це сон? Хотілось стрибати від щастя і разом з тим плакати. Це була мама! І маленькі пухнастики!

– Нарешті я вас знайшов! – закричав я та з усіх чотирьох кинувся назустріч.

Мама та братики жили у великій парадній сусіднього під'їзду, у тій самій коробці, яка сьогодні вже здалася мені затісною. Ми лестились та пустували від радощів, ловили хвостики одне одного, навіть перегорнули коробку! Тепер потрібно не застрибувати, а підповзати під неї. Але діда я не залишу. Він став єдиним другом, який врятував мене. До того ж, він був дуже схожим на мене – такий же волохатий і сірий. По-його це називалось "сивий". Він ще не знає, але ввечері я йому розкажу, що більше ми не одинокі у світі, що тепер не тільки ми є одне в одного, а й купка пухнастих смугастиків, четверо "морквинок", та моя, найкраща в світі, мама.