Кіляров Микита

Авторська сторінка - gak.com.ua/authors/21747

Забуття

24 вересня

Знаєте, як в мене було трохи більше ентузіазму, я насолоджувався життям. Дарма, що воно таке швидкоплинне і незбагнене. Вхопити кожну мить надто важливо, коли їх і так замало. На жаль, на свій вік я не зумів пригадати жодного яскравого чи тьмяного моменту життя. Не певен, чи взагалі таке в мене було. Останнім часом я став дещо забудькуватим, з голови все вилітає: то ліки забуду прийняти, хоч і, визнати, не пам'ятаю навіщо вони мені, то вмитися зранку. Через те вирішив завести цей щоденник, однак раз по раз забуваю і сюди вносити записи. Перечитуючи його знов і знов, я буду мозаїкою складати картинку сьогоднішнього дня, який, хоч як це прикро, завтра я можу не пригадати. Не виключаю я і того факту, що завтра я можу просто не згадати про щоденник, відтак вирішив покласти його на видноті — на тумбі поруч ліжка.

Квартирка в мене невелика. Я завважив, що всі приладдя знаходяться в одній тісній кімнаті. Моє ліжко, на якому я зараз веду цей запис, розташоване поруч вікна в найвіддаленішому куточку від вхідних дверей. Поряд, як я вже зазначив — і навіть не забув, — невисока дерев'яна тумба, де якимось робом опинились моя чашка і зубна щітка. До речі, щодо ванної, то я мав у кімнаті самотній вмивальник праворуч од входу, і жодних тобі унітазів чи ванн. Мені неабияк важко збагнути цей прикрий факт, і я снував думки про те, де знаходиться решта зручностей. Навпроти тієї раковини в мене розкинулась хоч і маленька, а зручна кухня. Уздовж стіни пролягали кухонні шафи. Зверху я мав чайника і переносну плиту на дві конфорки. Столові прибори зберігав я у верхній шухлядці, в іншій покоїлися всілякі дрібнички на кшталт серветок, пакетів, цукру, чаю та кави. Якщо звертатись до подробиць, то чай у мене виключно зелений. Чому саме, мені невтямки. Я не пригадую, чи дійсно він до смаку моїй невибагливій натурі. Однак я знаю, що його застосовують у лікувальних цілях, та чи пов'язано це хоч якось з моїми ліками? А втім, я дійшов висновку, що зберігаю напої з високим вмістом кофеїну; це наштовхнуло мене до думки, що я міг би працювати в нічні зміни.

Єдине вікно було мені дверима до зовнішнього світу. Звідти я зустрічав сонячне проміння, там я спостерігав за дощем і споглядав у синє небо. За іншими дверима були лишень довгі й похмурі коридори, і мені не зовсім зрозуміло, чи є звідтіля вихід. Уся та навколишня невідомість лякала. На думку спадало одне питання: "Що я роблю у цій місцині?"

25 вересня

Побачивши цей щоденник, я, відверто, здивувався. Однак впізнав у ньому свій почерк, отже це, на жаль, не вигадка. Майже весь день я присвятив нотаткам у цьому щоденнику, оскільки це були, по суті, мої перші записи. Я не можу сказати щось на підтвердження, бо обнишпоривши закутки кімнати, інших записів я не знайшов. Щоб мати повне уявлення про зміни, вирішив наводити тут найменші дрібнички. Отож я примітив пляму на підлозі біля кухонних шаф. На перший позирк, від кави. Доволі застаріла і скидалась мені на людське око, що ніби споглядає на мене, стежить з іншого світу. Відтак тут я вже не перший і не другий день. Під стіною на кухні залишки цукру, як в шухлядці і на губці. Отже я, вочевидь, похапцем протирав столи, а затим жбурнув губку в шухлядку. Тоді випливало питання: куди я поспішав? Можливо, все це відбулось в один день? Поспіхом я просипав цукор, а як розмішував каву, провернув і чашку. Коли я порався у своїх речах, на здивування, мені не трапилось жодної брудної речі. Чи встиг я її випрати, чи викинув? Також я не знайшов ніякої форменої одежі: цебто костюмів, обмундирувань, бодай футболок із зображеннями. Своєю чергою, це наснажувало мене всерйоз помізкувати над своєю діяльністю. Сподіваюсь, на всі ці питання я зможу відшукати відповіді упродовж найближчих днів, студіюючи рядки свого блокноту.

26 вересня

Вранці знайшов і перечитав учорашні записи. Яке щастя, що я виявився таким завбачливим, бо я вельми здивований усім, що прочитав. Щиро кажучи, не згадаю жодного слова, що значиться тут. Невже і справді моя пам'ять не здатна тримати в голові інформацію бодай кілька днів? Всі отримані факти зникають, думки забуваються, відмирають, наче метелики. Прикро й те, що мені геть невідомо, ким я є і чи завше був таким? Мені доводиться існувати один день. Я ніби народжуюсь після сну і вмираю, як засипаю. А на ранок прокидаюсь з білим сумлінням, як то кажуть, починаю життя з чистого аркушу.

До моєї вчорашньої оповіді додам кілька слів про своє помешкання. Сьогодні я силкувався дізнатись більше і не зосереджуватись на описі кімнати. Виявилось, що двері я зачиняю на ключ. Однак, знаєте, замок цей зовсім не як у квартирних дверях, а радше, як в звичайнісіньких готельних номерах. Але навіть, якщо це і готель, то вельми убогий, про що чітко говорить нещасний умивальник в кімнаті. Ключа я тримав на холодильнику, до речі, старому й невеликому. За дверима з учорашніх описів мене дійсно зустрів моторошний і непривітний коридор.

Більш за все мене непокоїло питання звичайних людських зручностей. Після кількох хвилин походжань, я таки стрів вбиральню. Нестерпний сморід, здавалось, пронизав усе, що там знаходилось. Панувала несамовита задуха. Вбиральня постала брудною та занедбаною. Тхнуло звідусіль. Як з туалету, так і з душу. Це були дві окремі кімнатки. Унітаз знаходився подалі. Довкола на підлозі розбризкана сеча. Усередині надзвичайно гидко й відразливо. В іншій кімнаті було щось схоже на душ. Насправді на підлозі й стінах був викладений кахель. Стоком води слугувала невелика дірка посеред душової, з якої долинав ядучий сморід. На стінах де-не-де проростала буйним квітом пліснява. Кран із шлангом оповила товста іржа. Перебувати в таких умовах — справжнє блюзнірство!

А втім, я усвідомлюю, що як ні як, але проваджу час саме тут. За всі ті дні, проведені в густому тумані мого розуму, я не полишив своєї оселі. В холодильнику, однак, лежали харчі. Перевіривши строки зберігання, я завбачив, що вони свіжі. В морозильнику знайшов шматок свинини і підсмажив на пательні. У шухлядці трапився мені молотий духмяний перець у пакетику, де він зберігався разом з сіллю. Таємниці мого існування потроху обростають фактами.

27 вересня

Варто відзначити, що як і напередодні, я геть нічого не тримаю в пам'яті з минулих днів. Прочитавши записи, мені на мить здалось, буцімто все це недалекі вигадки якоїсь людини. І єдиною річчю, що все ж переконало мене в цілковитій істинності цих рядків, була моя велика прогалина в пам'яті.

Для початку я вирішив, що доцільно буде дізнатися, де я мешкаю. В пітьмі коридорів я намацав двері, де ледь помітними літерами значився вихід. Однак двері виявилися міцно замкнені. Така дивовижність геть не вкладалась у розумі. Я попервах гадав, буцімто ховаю ключа десь у своїй кімнаті. Втім, на зв'язці в мене журливо похитувався тільки один ключ. А суцільний погром так і не допоміг відшукати річ, рівноцінну моїй свободі.

З вікна третього поверху, що його по той бік оберігала решітка, відкривався вид на алею. Поміж деревами простягалася широка стежка, викладена кам'яною бруківкою. Вздовж неї поодиноко журилися лавки, порослі зеленими гілками і мохом. Вдалечині бовваніли якісь ворота, котрі також запопадливо обплітали буйні дикі зарослі плюща. Схоже, я опинився замкнутий в якійсь закинутій пустці, де точно не зустрінеш живу людину.

28 вересня

Я пробудився від незнайомих мені звуків. Спершу, взрівши розборсані речі, відчинені шафи і шухляди, я припустив, що мене пограбували. Однак перегодя я наштовхнувся на щоденник. Мушу зазначити, щоразу мені доводиться читати дедалі більше записів і гнітить той факт, що я цього не врахував на початку. Але слід повернутися до того моменту, коли шерех за дверима змусив мене прокинутися.

Тієї ж миті я налякано підірвався з ліжка і кинув оком на кухню. Ох, як же мене роз'їдала моя безпорадність, коли я навіть не міг встигнути схопити ножа. Враз я зачув стукіт. Далебі, це не могло не вразити, адже згідно з моїми нотатками, я жодного разу не стрів тут людину, та й враховуючи навколишню занедбаність, це було виключено. Зачинені двері, проте, що я виявив учора, не могли зійтись в моїй голові з фактом свіжих харчів у холодильнику. Я обережно підійшов до дверей і притулився до них вухом, силкуючись розчути бодай чийсь голос. Стукіт повторився.

— Хто там?

— Тихоне, відчиняй, це ми! — долинуло з того боку.

Певна річ, мій маленький розум не знав ніякого Тихона, отож доречно припустити, що це моє ім'я.

Прочинивши двері, я взорував жінку з маленьким хлопчиком. Хочу зізнатись, що в мене до всього кепська зорова пам'ять, відтак я невимовно жалкую, що не занотував риси цих людей одразу. А втім, я метикував над тим, яким би диваком я себе виставив у їх очах, дарма, що вони знали про мій недуг. Відтак побачивши мої повні здивувань очі, жінка дещо сумно зітхнула і попрохала зайти. Я, безперечно, дозволив.

У руках гості тримали два здорові пакети, як я примітив, з харчами. Жінка хазяйновито пройшла на кухню і розвантажила пакети в холодильник. З цього я виснував, що вона добре знайома з моєї кімнатою, позаяк ні краплі не розгубилась в цьому безладі. Я запропонував гарячого напою. Жінка згодилась на каву. Доки я справлявся на кухні, гостя розмовляла з хлоп'ям.

Не забарившись, вона звернулась до мене із запитанням про моє здоров'я. Я відповів, що все чудово. Тоді вона спитала, чи пам'ятаю я її, на що мені довелось негативно покивати головою. Тієї миті я саме розливав каву в чашки. Дістав цукор і почав класти ложку за ложкою. Затим жінка поцікавилась, чи хотів би я дізнатись. І в ту мить якийсь сумбур пройняв моє тіло, руки мимовіль сіпнулися, від чого я просипав цукор. Тоді я відповів, що, судячи з її дій, вона не в перше провадить цю розмову, відтак назавтра мені суджено все забути. Тим часом поліз до шухлядки і дістав губку. А втім, я не міг приховати свій захват від розмови з тою жінкою, оскільки решту днів щоденника я бесідував лише з майбутнім собою. Навіть зараз, літера за літерою занотовуючи спогади сьогоднішнього дня, які завтра розвіються, немов попіл посеред великого каньйону, я пишу із усвідомленням того, що Я помру вночі. А інший Я почне читати мої послання, подібно до того, як теперішній Я читав сьогодні вранці. Тому приховати свою зацікавленість я також не зміг, тим паче, що цього разу я б закарбував її розповідь у своєму щоденнику.

Виявилось, що та жінка — моя донька. А хлопчик поруч неї — мій онук. Вони час від часу навідують мене в цій богом забутій лікарні і запевняють, що я навідріз відмовляюсь звідси переїжджати. Якби я дійсно був дурним, певна річ, не взяв би на віру жодне з її слів. Одначе я подумки усвідомлював, що прокинувшись в іншому місці, моє життя могло б заструмувати геть в іншому руслі. Щоразу прокидаючись тут, я переживав один і той самий день знов і знов, не тямлячи цього. Відмовлявся я саме тому, що боявся порушити свій ланцюг закономірності, і це я збагнув, слухаючи оповідь доньки. Вона ж усіляко намагається влаштувати моє життя якнайкраще, тому зробила ремонт і щотижня приносить мені їжу. Я запитав, чому головні двері були замкнені, коли я спробував їх відімкнути. Вона відказала, що зробила це на моє прохання, позаяк я боявся прокинутись десь посеред вулиці, в темному і сирому завулку поруч безхатьків, і навік загубити стежину свого життя, яка хоч й одноманітна, проте квітне навколо цвітом любові моїх близьких. На запитання, чому я тут і як так сталось, що моя пам'ять зрадила мені, жінка повідала страшну і невтішну історію з минулого.

Трапилось це років п'ять тому, коли я зі своєю дружиною повертався з передмістя. Нічний морок огорнув вузьку дорогу, а сильний, невгамовний дощ вкрив її своєю слизькою пилиною. Я не зумів утримати кермо і машину занесло на повороті, після чого викинуло з дороги і покотило сирою землею, доки нас своїми злісними, міцними обіймами не стрів стовбур дерева. Дружина загинула відразу від сильного удару, мене ж у важкому стані доправили до лікарні. Зачувши лиху правду, я різко озирнувся до оповідачки і зачепив чашку. Гаряча рідина каскадом полилась на підлогу, торкнувшись і моєї футболки. Несамохіть я відсахнувся, витанцьовуючи поряд з тумбами. Розгублено і дещо розлючено я кинув поглядом на кавову калюжу і примітив у ній щось схоже на людське око. Чомусь мені цей момент здався надто знайомим… Донька повагом підхопилась з ліжка і підбігла до мене. З її допомогою я зняв заплямовану одіж і вона поклала її до себе в пакет, обіцяючи запрати. Опісля провадила розповідь далі. Кілька тижнів я провів у комі, хіба що чудо могло мене врятувати. Донька розповіла, що продала все, щоб мене врятувати, сиділа днями поряд і молилась Богові за мій порятунок. І коли я врешті пробудився з того світу, вона була невимовно вдячна Господові і диву, яке не дало моїй душі розстатися з тілом. Єдине, що смерть забрала з собою — мої спогади. Вона знала, що мені буде боляче, не пам'ятати своїх рідних, не згадати обличчя матері, не знати любих очей власної доньки... Смерть оцінила моє життя в спогади. І я скажу по-правді, я віддав би своє життя, аби тільки перед відбуттям пригадати всі найкращі миті мого існування. Усмішки близьких і ніжні руки матері. Солодкі вуста коханої і перший плач дитинки. Я бачив перед собою незнайому, дорослу жінку, яка віддала все, аби я жив, а я навіть не знав її ім'я... Мені боляче за те, що цю прекрасну людину я позбавив батьків. Хай та як, але я помер. Духовно зник. Зосталась тільки нікчемна оболонка, яка тішить серце моєї доньки.

Підсумовуючи цей день, я би хотів ще раз відзначити свою вигадливість і проникливість, завівши цей щоденник. Вести записи далі не має ніякого сенсу, покіль таємниця мого існування розкрита. Також не можу не порадіти серцем за те, що, коли завтра прокинеться новий Я, йому поталанить дізнатись, що його опікають рідні й любі йому близькі. А доньку, до речі, звуть Сандра*.

*Сандра (з грец.) — захисниця людства