Поліна Рудницька, Роксолана Сьома

Роксолана Сьома – автор, журналіст, редактор, перекладач. Роман «Вакації у Танґермюнде» відзначений літпрепреміями видавництва «Смолоскип» та ім. О.Девіль; «Дебют року-2012».
Казка «Октавія – рятівниця метеликів» - перший літературний досвід Поліни Рудницької.

Октавія – рятівниця метеликів

(казка)

У мальовничій долині, між високими гірськими хребтами розкинулося невелике містечко. Містечко як містечко: охайні, вибілені будиночки, працьовиті, веселі люди. Єдине, що відрізняло його від інших міст і сіл, – то м'який, теплий клімат. Тут не бувало зими. Тож цілорічно у містечку цвіли луки й сади, пурхали барвисті метелики. Справжньою окрасою міста були квітники, клумби, розарії та оранжереї. Ними пишався кожен мешканець: від найменшого до сивочолого.

У будиночку, що стояв понад берегом синього, як мамині очі, озера, жила дівчинка Октавія. Вона мала такі самі, як у неньки, волошкові, допитливі оченята, кирпатий носик, що норовив устромитися, куди не слід, і хвилясте, біляве волосся. Улюбленою справою Октавії був догляд за величезною клумбою, що обрамляла батьківське обійстя, мов віночок її вродливу голівку. Тут росла запахуща матіола, яскрава настурція, помічні від багатьох недуг нагідки, кольорові айстри, пишноцвіті півонії, десятки сортів прекрасних троянд. Тож довкола квіток кружляли найгарніші, як здавалося дівчинці, метелики: тендітні махаони, загадкові мінливці, красені-аполлони, безтурботні капустянки, екзотичні, занесені до Червоної книги подалірії та розкішні ванесси…

Метеликів Октавія любила: зроду-віку не скривдила жодної комашини, пантрувала, щоби птахи не видзьобували гусінь і намагалася вирощувати для них квіти, що давали найбільше нектару і пилку. Метелики були скрізь: залітали до хати, сідали на біляві коси чи на плечі дівчинки, поводилися, мов приручені домашні улюбленці. Ці розцвічені комахи були чи не єдиною розрадою Октавії, надто звідтоді, коли в її житті з'явилися… монстри.

Вперше то сталося минулого року, коли Октавія захворіла й через високу температуру марила уві сні. Ці гидкі створіння – чорні, як найтемніша у році ніч, – тоді вперше навідалися в її сновидіння. Вони мчали за нею, видаючи жахливі звуки, й норовили упіймати. Від переслідування Октавію урятувало болісне пробудження. Однак наступної ночі непрохані гості з'явилися знову. Ослаблений дитячий організм не мав сил боротися з почварами, народженими власною уявою, тож монстри узялися приходити у сни дівчинки щоночі.

Так і жила Октавія: коли місто запинала щільна ніч, – вона провадила битви зі страшними створіннями, коли ж сходило сонце, – розраджувала стривожене серце барвистими метеликами. Та одного погідного ранку Октавія вийшла на подвір'я й… не побачила жодної комахи!

– Що за дивовижа? – подумала стурбовано. – Куди ж зникли метелики? Невже їм більше не подобаються мої квіти?

Спантеличена дівчинка подалася на вулицю. Очевидно, схожі питання цього ранку ставив собі кожен містянин. Бо людей надворі було повно-повнісінько! Одні розгортали трояндові кущі, зазираючи під кожен листок, інші прикладали вуха до землі, дослухаючись до її звуків, іще інші видиралися на дахи своїх будинків. Сусідський хлопчик Нестор, який товаришував із Октавією, і був єдиним, хто вірив в існування монстрів, навіть виліз на дзвіницю – найвищу в містечку споруду, сподіваючись розгледіти метеликів високо в небі. Однак від них, схоже, й сліду не зосталося. – Невже їх птахи видзьобали? Чи викосила якась невідома моровиця? – гуло містечко. Люди не могли повірити, що веселкових комах, які так тішили око, більше не було.

Зі зникненням метеликів, мов за порухом чарівної палички, місто спохмурніло. Високе блакитне небо заступили сірі купчасті хмари, квіти постулювали й схилили голівки, люди перестали усміхатися. Життя містян стало безбарвним і безрадісним, а Октавії – просто нестерпним.

Монстри ще лютіше заходилися атакували її у сні, нападаючи з усіх закутків й лякаючи своїми потойбічними голосами, від чого дівчинка прокинулася з криком, мокра від поту. Крім того, вони почали ввижатися їй і вдень. То була справжня напасть! Хоча дівчинка жодного разу не бачила їх насправжки і батьки пояснювали, що жодних страховиськ не існує, що вони бувають лише у кіно та мультфільмах, а ще в бурхливій дитячій уяві, Октавії однак здавалося, що вони ходять за нею назирці не лише у снах, але й за білого дня. Дівчинка ні на мить не відходила від матері, боячись залишатися наодинці, почала здригатися від раптово промовленого слова, поруху фіранки або чийогось різкого руху. Батьки Октавії занепокоїлися.

На сімейній нараді постановили відвести Октавію до пані Августини, яка мешкала на околиці містечка. Вона зналася на всіляких травах і замовляннях. Люди остерігалися цієї літньої жінки, однак коли комусь була потрібна допомога, – йшли до неї, бо вважали, що вона має дар «зцілювати душі». Чепурна, приземкувата хатина, що стояла неподалік лісу, зустріла Октавію з батьками запахом різнотрав'я й таємничим мороком. Сивокоса пані Августина, вислухавши гостей, погодилася допомогти. Жінка довго шепотіла над дівчинкою дивні слова, що скидалися на монотонний спів невідомою мовою, і врешті промовила: «Октавіє, ти повинна повернути в місто метеликів!» Ні Октавія, ні батьки нічого не зрозуміли, бо як можна повернути зниклих метеликів, але чемно подякували і рушили додому. Що візьмеш із дивакуватої старої?

Уночі, коли Октавія вкотре поринула у неглибокий тривожний сон, вона побачила… ні, не монстрів. Їй примарилася галявина у центральному сквері. Й уся вона була замаєна метеликами. Сотнями, ні, тисячами, прекрасних різнокольорових комах! Але що за дивовижа? Дівчинка напружила зір. Метелики, що за мить до цього вільно пурхали над розмаїттям квіток, раптом почали завмирати: хто над цвітом, хто в повітрі, просто під час польоту, мов колібрі, – єдині з пташок, що уміють літати на місці. За якусь хвилю всі

метелики рушили в одному напрямку. Вони, мов загіпнотизовані, покидали місто, прямуючи до лісу.

Октавія, довго не думаючи, подалася за ними, хоч і було лячно. Дівчинка обережно ступала зеленим моріжком. Ліс манячив у далині, мов здоровенна роззявлена паща невідомого звіра. Щойно вона ступила на узлісся, у затінок віковічних дерев, як поміж стовбурами почав прорисовуватися її найбільший жах – сотні монстрів. Вони важко ступали у глиб хащі із простягнутими вперед лапами, ніби щось у них несли. Між тим не стало метеликів. Октавія здогадалася, що оскільки монстри набули свого первозданного вигляду, тобто стали видимими, то метелики, навпаки, стали непомітними, бо були затиснуті в кулаках.

Тим часом почвари вийшли на простору галявину, оточену зусібіч розлогими кронами дерев. Посеред неї виднілося невелике узвишшя, схоже на порослий мохом дах. То й справді виявилося житло – підземна хижа монстрів, бо вони один за одним почали зникати в норі, розташованій біля підніжжя пагорба. Дочекавшись, коли під землею зникне останнє із чудовиськ, Октавія рушила слідом. Серце у грудях тріпотіло, мов пташка у клітці. Але дівчинка вирішила не спинятися. Їй за всяку ціну слід було дізнатися, куди монстри понесли метеликів. Вона пірнула у непроглядну темінь й за мить, зісковзнувши з пологого схилу, опинилася у просторій, освітленій смолоскипами залі.

Почвари навіть не обернулися на її зойк, коли вона приземлилася, впавши на коліна. Вони обступили величезний прозорий куб, що бовванів посеред зали, й один за одним узялися випускати в нього свою викрадену здобич. Метелики спурхували у височінь, зрадівши волі, однак дуже швидко наштовхувалися на невидимі стіни.

«Матінко рідна! – з жахом подумала Октавія. – Що вони роблять? Це ж справжня в'язниця! Метелики загинуть тут без сонечка, повітря, квітів!»

Не роздумуючи, дівчинка кинулася до куба, щоби визволити крилатих в'язнів. Раптом чиясь рука міцно схопила її за плече! Дівчинка скрикнула,

відчувши жах, але не прокинулася. Страшніше їй ще зроду-віку не було. Бо у снах чудовиська нападали на неї, погрожували, залякували, але ніколи не торкалися, адже в найнебезпечніший момент вона завжди прокидалася. А тепер чиясь рука твердо тримала, навіть термосила її, не даючи змоги зрушити з місця.

– Негідники, відпустіть! Відпустіть мене і метеликів! Навіщо ви їх ув'язнили? – закричала Октавія.

Монстри, всі як один, спрямували на неї здивовані погляди. – А чому вся краса дістається людям? Це несправедливо! – закопилив губу один із незугар.

– Щоб ти, Октавіє, знала: ми також тонкі натури, нам теж треба чимось милуватися, щось мусить приносити нам радість. Коли ми матимемо «свою» красу, тоді перестанемо приходили у сни до гарненьких діток, – докинув інший страшко.

Октавія стояла, роззявивши рота від здивування. Чого-чого, а почути, що найпотворніші, найлютіші у світі створіння є такими, бо позбавлені можливості милуватися красою, вона не сподівалася. Отже, вона постала перед вибором: залишити метеликів цим гидким монстрам і врешті позбутися своїх кошмарних сновидінь, або ж урятувати комах від загибелі і мешканців свого міста від смутку. Їй не хотілося й надалі боятися, вона стомилася від страху сама і було шкода матусю, яка останнім часом плакала, коли Октавія прокидалася з криком і в сльозах. То що ж робити?!

«Октавіє, ти повинна повернути в місто метеликів! – раптом, ніби з іншого виміру, почувся голос пані Августи.

«Але як?! – із розпачем подумала дівчинка. – Я й сама, хтозна, чи врятуюся». Раптом у голові блиснула думка: «А що, коли створити монстрам «красу» тут, під землею?»

– Монстри, а давайте ми, люди, облаштуємо для вас мистецьку галерею? – запропонувала сміливо. – Наприклад, зробимо світлини з метеликами,

квітами, горами, нашим чудовим озером і розвісимо їх ось у цьому кубі. Їх можна буде час від часу змінювати…

– Е ні! – закивали головами страховиська. – Нас ніхто не повинен бачити!

– Ну, в принципі, там, нагорі, – заговорив найбридкіший із монстрів, – нас усе одно ніхто не бачить, бо на світлі ми – цілком прозорі. Але ж людям довелося б контактувати з нами тут, під землею. А це небезпечно, бо ми можемо розлютитися. Не на жарт!

– То що ж робити? – засмутилася Октавія. – Стривайте, але ж зараз я вільно з вами розмовляю і ви… зовсім не злі.

– Це тому, що ми врешті здобули прекрасне. Від краси ми робимося лагіднішими, – пояснив незугара. Декотрі з монстрів, як малі кошенята, почали лащитися одне до одного й замалим не муркотіти. – Тоді давайте я сама облаштую для вас галерею. Я зможу! Тільки пообіцяйте, що відпустите метеликів.

– Ні-ні-ні! – запротестували потвори. – Так справи не робляться. Спершу галерея, а затим метелики!

– Гаразд, – охоче погодилася Октавія. – Я не забарюся!

Часу справді було обмаль, адже метелики могли загинути в неволі будь-якої миті. Октавія прокинулася зі сну, наче випірнула з озера, важко дихаючи й відчуваючи, як схвильовано калатає її серце. Обернула голову й побачила стривожений мамин погляд.

– Знову снилися?.. – спитала ненька. – Я намагалася тебе розбудити, бо ти кричала.

– Так, снилися, – поспіхом відповіла дівчинка. – Але було не так страшно. Насправді вони не такі лихі.

– Хто «вони»? – перепитала мама.

– Монстри!

– Ти знову вигадуєш? – скрушно захитала головою неня.

– Ні! – спробувала заперечити Октавія, але спинилася на півслові. – Та це неважливо. Я знаю, як повернути метеликів!

Ще до полудня Октавія мала сотні чудових світлин із довколишніми краєвидами, квітами і найбільше – з метеликами. Цілу добірку таких фотографій їй, не вагаючись, віддав сусідський хлопчик. Для Нестора то була чудова нагода прислужитися дівчинці, яка йому, щиро кажучи, вельми подобалася. А вже до заходу сонця в містечко, розташоване між високими гірськими хребтами, з теплим, лагідним кліматом повернулися метелики. Вони, мов барвиста хмарка, залетіли у центральний сквер і затим мерехтливими лелітками розпорошилися по обійстях, гаях і луках. Люди вибігли на вулиці й заходилися весело гукати, підкидати картузи й капелюхи, вітаючи чудових комах. Цієї ночі вперше за тривалий час Октавія спала міцним, здоровим сном. Монстри її більше не турбували.