Палига Микола

Авторська сторінка - poembook.ru/nickdeflor

***

Весною я пролісок – символ мрії
Жар від долоні сніжинки їсть.
У дзвоні нестриманих ноток надії
Я вулиць засніжених теплий гість.

Влітку я соняшник – сяю як сонце.
Волосся мов полум’я навкруги.
Але на обличчі зростає та сохне
Чорне насіння мелодій нудьги.

Осінню пізньою я подорожній.
Повні вагони несуть хоч куди.
Термос холодний і завжди порожній
І листя мої замітає сліди.

В пору зимову я наче троянда
Щоки червоні, колючий, як воїн.
Рими всі сплять, а поезій гірлянда
За весняною сумує порою.

***

Я бачив все. Як нігтів манікюр
Врізався в шкіру. Твій в мою.
Безжалісний.

Я бачив все. Зірки, ночей велюр,
Як ніж танцює. Твій в мені.
Ненависний.

Я чув усе. Ми спали на столі,
Дзвінким був голос. Твій в мені.
Зникаючий.

Я чув усе. Весь лад від ре до ре.
Акорд мінорний. Мій в твою.
Пірнаючий.

***

Ейфорія — це гімн самотності.
В звукоряді якого — тиша
Загубилася у відносності —
Вирі рими нещирих віршів.

Відчуваю себе революцією
У щелепах малого міста,
Під римованими полюціями
Не ховаю ні сенсу ні змісту.

Особистий портрет Доріана
У якого крізь груди спокій
Я чужими малюю словами
Не закінчаться фарби поки.

Хтивий погляд крізь скло сітківки
На осінню прелюдію ночі
Немов срібло чутливої плівки —
Різнобарвними зернами в очі.

І кортить смакувати до ранку
Той єдиний звабливий спогад:
Поцілунки і гру в мовчанку.
Між ногами волого. Погляд

І тремтіння під ковдрою тіла
Як оргазм уві сні, як подих,
Мов паперу відвертість біла —
Ні слідів, ні відбитків. Жодних.

Саме так, то і є самотність —
Ейфорія від гімну тиші
І загублених слів відносність
Серед виру нещирих віршів.

ПАПЕРОВА ЛЕДІ

Скло – це брудна перешкода
І напівпрозора причина
Заломлення променів на шляху
Від сонця, у ясну погоду,
Навкоси, до моєї хатини.
На світанку. Під час мого сну.

Я давно розгубив всі блокноти
Серед купи мого сміття,
Винятково крім одного. Де пишу,
Уночі та вдень, до нудоти,
Про твоє і моє життя
По короткій ремарці. Або віршу.

Ти – моя мила, паперова леді,
Яку я, мабуть що, вигадав
Чи підгледів, потайки, у вікні.
В час коли темрява ледве
Поблизу будинку із привидом,
Розплескалася навкруги.

З тих пір відчуваю твій дотик,
Майже до кожного слова
Бачу крижаний подих твій на склі,
Що вкотре, як полум’я опік
З’являється і зникає. Раптово,
Немов фантомний біль.

І порожнеча навколо.
Невиразна тінь забуття –
Монотонна мелодія двох нот,
Що як терен до живого
Ворожа до серцебиття
Та не чуттєва до турбот.

Вечір приходить. Я знову
Відчуваю твою присутність.
У тіні на дзеркалі слід олівця,
Що закладає основу
Для нудьги, та самотність
У розклад мого буття.

Зненацька охоплює відчай.
А серце не чинить опір
Тобі і твоєму втручанню в мій світ.
Якому нудьга не личить
Псує та паплюжить простір
І у рота вливає спирт.

Горітимеш ти, паперова,
Кохана моя, чорнобрива,
Тремтітимеш прапором на вітру.
А я напишу про свободу,
І все що було до того
Навіки із пам’яті зітру.

***

Тенета з натягнутих струн
Ловлять і плутають простір.
Музика тисячі лун
З неба злітає, мов постріл.

Краще ховайся всередині
Сонне натхнення, залякане,
Спи, скільки тобі відведено,
Там і помри, не зіжмаканим.

Але, як злетиш наче терція
Не треба тобі невагомості,
У груди лети, бо там серце є –
Чекає на страту свідомості.

А звук – незалежний. Він сам
Лунає не знаючи сорому
Якщо народився не там –
У іншу зривається сторону.