Потьомкін Іван

2. Завдання завтрашнього дня: збірка творів молодих літераторів Хмельниччини(2014). Хмельницький.

Янгол і Дівчинка

 … і я зможу гладити птахів?

 Звичайно, зможеш,  старий, сивий янгол з немитим, скуйовдженим волоссям і віспинками на обличчі допалював уже сьому цигарку.  І гладити зможеш, і покататися верхи, якщо помістишся, звісно.

 Ой, як чудово!  застрибало гарненьке дівча років шести, радісно плескаючи в долоні.

 А вітер? Я зможу почути, як співає вітер? Мама каже, що внизу, на землі, люди розмовляють так голосно, а машини гудуть так сильно, що ніхто нічого і не чує. А там, нагорі,  дівчинка підняла усміхнене личко, трошки засмагле та рум ' яне, розкинула руки вбоки долоньками догори і почала крутитися,  Там, нагорі,  нарешті зупинившись, сказала вона,  адже все чути, правда?

 Правда…  тихим хриплим голосом в і дпов ів янгол.

 А сонце? Можна я візьму собі шматочок сонця? Адже нічого не станеться, якщо я візьму собі шматочок сонця? Тільки, думаю, зробити це треба або рано-вранці, коли сонце ще не нагрілось, або пізно ввечері, коли воно вже вистигло. Можна, дядечку янголе?

 Можна,  ледве ворушачи губами, відповів той.  Сонце велике, на всіх вистачить…

 А зірки…  задумливо промовило дівча.  Я б хотіла взяти дві зірочки: одну  собі, а одну  мамі. Мама в мене така гарна! Найкрасивіша мама у світі! І волосся в неї гарне. От би в нього зірочку вплести! Ну, дядечку янголе, будь ласка, зірки такі маленькі, і їх так багато, що ніхто нічого не помітить. І помовчавши, додала:

 Добре?

 Добре,  майже беззвучно відповів крилатий старий.  Бери…

І запаливши чергову цигарку, незрозуміло для чого додав:

 Все одно зірки зараз не ті, що були раніше…

Але дівчинка його вже не чула. Стоячи на краю хмарочоса, стиснувши руки в кулачки і притиснувши їх до грудей, на яких висів срібний хрестик, вона дивилася вгору. Її довге світле волосся розвівалося вітром, ніби водорості в воді. А великі, кришталево-чисті блакитні очі уважно вдивлялися в таке ж саме кришталево-чисте сине небо. Здавалося, зараз в її серці може поміститися весь цей величезний світ ; вона любила кожну цеглинку, кожен листочок, кожну гілочку.

Скажений вітер рвав на ній сукенку, здоровенною лапою затуляючи їй рот і ніс. Було холодно. Дихалось важко. Але дівчинка, як маленька одягнута статуя, притиснувши кулачки до грудей, продовжувала вдивлятися кудись за горизонт.

Тільки янгол, який ще більше постарів, підперши коліньми неголене підборіддя, дивився вниз. З висоти майже шістсот метрів люди і машини були схожі на кумедні фігурки в як і йсь настольній грі.

 Дядечку янголе.

 Що?

 А тато мій буде знати, що я літати навчилась?

 Напевне…

 Мама каже, що зараз татко живе в іншої тьоті, але скоро буде жити з нами. Я його ніколи не бачила. Але, думаю, він хороший, і я все одно його люблю,  сказала дівчинка і знову посміхнулась.

Вицвілі і байдужі очі янгола раптом ожили і стали ніби вологими. Можливо, тютюновий дим потрапив в очі…

 Дядечку янголе, а вчитися літати  це довго?

 Ні, сонечку, не довго. Раз, і все…  відповів він і тремтячою, посинілою від холоду рукою кинув донизу порожню пачку з-під цигарок.

 Раз, і все…  повторив янгол, але сказав це так тихо, що здалося, ніби і не він це сказав, а вітер просвистів уривок зі своєї розбійницької пісні.

 Ну тоді я стрибаю?

 Стрибай… З Богом…  тепер це справді вітер сказав.

Чи все-таки…

 Дядечку янголе, а чому всі люди, дерева, машини стають більшими? Коли я до бабусі на літаку літала, то все внизу таке мал-е-е-е-ньке було.

 Це просто вони спочатку такі, а потім ти полетиш високо-високо і погладиш своїх любимих журавлів…

 Так, журавлі… Дядечку янголе, а чому всі люди бігають, махають руками, кричать щось?

 Так це вони за тебе радіють. Ти ж знаеш: всі люди хочуть навчитися літати, але НЕБО не кожного полюбить…

 А мене полюбило?

 Тебе так. Тому я й хочу, щоб ти літала…

 Ой, дядечку янголе, дивіться: моя мама!

 Де?

 Ну ось же. Он там біля дерева стоїть. Бачите?

 Бачу. Гарна…

 А я вам що казала! Моя мама найкраща в світі! Як же вона зрадіє, коли я їй завтра на день народження зірочку подарую! Пам'ятаете: ви дві зірочки обіцяли, мені і мамі.

 Пам'ятаю, сонечку, пам'ятаю…

 Ой, а чому моя мама обличчя руками затулила? Вона що не хоче подивитись, як я літаю?

 Боюся, що ні…

 Але чому! Адже літати так цікаво! Вона, напевне, просто за мене хвилюється. Боїться, що впаду. Але ж НЕБО любить мене?

 Любить, дуже любить…

 Дядечку янголе, а довго ще вчитися? Невдовзі сонце нагріється, а я ще хочу встигнути декілька шматочків додому забрати.

 Ні, не довго… Потерпи ще хвильку… Зовсім трошки лишилось… Всього лише дек і лька поверх і в… К ілька секунд… і одна сльоза…

 Дядечку янголе, я вас люблю…

 І я тебе, мабуть…

ДИПЛОМНИЙ ПРОЕКТ

...шур, шур, шур... Приглушений металічний звук лунав у невеликому приміщенні.

– Ну чого ти весь час шкребеш?!., – непоказна дівчина у грубій сірій нічній сорочці сиділа просто на підлозі, спершись спиною до стіни.

...шур, шур, шур...

– Я завжди це робив…

З докором подивившись на молодика навпроти, дівчина опустила голову. Той, присівши навпочіпки, зосереджено тер металічним стержнем гладеньку підлогу кімнати. Не стримавшись, дівча знову пильно глянуло на хлопця. Повз неї, вертячи на всі боки лисою безротою головою, прошкандибала дивна істота, схожа на оголену людину невизначеної статі. Крізь тонку бліду плівку шкіри просвічувались внутрішні органи. Кровеносні судини пульсували в такт стисканню м'язового мішечка, розміщеного усередині грудної клітини істоти.

Дівчина з симпатією продовжувала розглядати хлопця, уважно спостерігаючи за його рухами. Подивилась собі під ноги, мило посміхнулась, зашарівшись, тихо промовила:

– Може, тобі допомогти?..

– Ні, – різко буркнув хлопчина, несамовито продовжуючи своє заняття. Збентежене та розгублене дівча опустило очі.

У кімнаті почувся “слизький”, гумовий звук, немов хірург одягає свої медичні латексні рукавички. Бліда псевдолюдина, нахиливши голову набік, обережно ковзала долонею по глянцевій поверхні стіни. Приклавши до поверхні іншу долоню, істота повільно опустилась на підлогу і, стоячи на колінах, почала обнюхувати місце навколо себе.

Уже спітнілий та помітно втомлений хлопець припинив, нарешті, своє шкрябання. Спершись спочатку на лікті, а потім, повністю витягнувши руки, ліг на живіт. Металічна шпиця залишилась у його стиснутій вологій долоні.

Лагідний погляд дівчини зустрівся зі скляними, байдужими, мов у риби, очима парубка. Підхопилась, підбігла, обійнявши того за плечі, лягла поруч, лицем до лиця. Ніжно гладячи пальцями його обличчя, вглядаючись покірно та уважно, промовила пошепки: “... і чому ти такий... ”

Ю нак продовжував лежати нерухомо, не звертаючи на дівчину ні найменшої уваги. Для його крижаного погляду дівчини не існувало взагалі, й, здавалось, та розмовляє з восковою фігурою.

Аж раптом різкий рух вщент зруйнував цю меланхолійну гармонію. Усе сталось настільки швидко і несподівано, що приголомшене дівча навіть, не дивлячись на пекучий біль, продовжувало безпорадно лежати на боку .

Жодн ої емоції не було на обличчі хлопця, коли він, неквапливо встаючи, розкрив стиснутий кулак. Скривавлена шпиця з неприємним дзенькотом вдарилась об підлогу.

– ...чому?! Чому?!.. – прикривши рану долонею, кричала дівчина, звівши на хлопчину повні очі сліз. Зібравшись з силами, дівча повільно зі стогоном почало відповзати вбік. Весь цей час ю нак просто стояв, дивлячись на подряпини, які утворились після його шкрябання. У дівчини паморочилось у голові. Біль був сильнішим за страх, проте нерозуміння та розчарування, що їдким димом заповнювали душу, терпіти було ще важче. Перед затуманеним поглядом юначки продовжував, наче колос, височіти молодик.

Поранена дівчина, мов гусінь, совалась далі, важка голова так і хотіла впасти на підлогу, пронизливий біль у боку не залишав місця для думок та почуттів, окрім розчарування, нерозуміння, приниження… Вузькі смужки сліз з'явились на її щоках. Дівчина зупинилась. На мить зникло усе бажання боротися і кудись тікати. Досі не вірячи у те, що сталось, дівча голосно заплакало, витираючи скривавленою долонею обличчя. Виснажена та втомлена, згодом заспокоїлась, притихла; заплющивши очі, повільно опустила голову на підлогу й тихо засопіла…

Її дрімоту перервали приглушені звуки, що лунали саме з того місця, де віднедавна перебував хлопчина. Бліда істота, стоячи навпроти хлопця, монотонно то лівою, то правою рукою наносила йому сильні удари Химера била по всьому тілу, з носа парубка капала кров, проте той навіть кроку назад не ступив, продовжуючи незворушно перебувати у тому ж положенні, наче паркова скульптура.

– Що, що ти робиш?!. Не чіпай його!, – дівчина збентежено терла ще мокрі очі. – Геть!

Стусани ставали все сильнішими, юнак ледве втримувався на ногах. Його коліна згинались, і постать уже не була такою рівною. Зціпивши зуби, ледве стримуючи себе, аби не закричати від болю, юнка поповзла назад до хлопця. Напружуючи кожен свій м'яз, крізь болотяну мряку в очах, сантиметр за сантиметром вона наближалась до блідого монстра і, наче грек-марафонець, ладна була померти, аби доповзти й врятувати…

Дівчина ледь не втратила свідомість, коли тремтячою рукою підняла з підлоги ту саму шпицю, від удару якої у неї кровоточив бік. Важко дихаючи, з останніх сил дівча ввігнало стержень у ступню істоти...

– ... алогічна поведінка...

– … згідно моделі Хока допустимі девіантні відхилення в межах норми...

... від потужного удару в плече дівчина голосно крикнула. Поки блідошкірий повільно та обережно витягував стержень з ноги, хлопчина силоміць встиг підняти нещасне дівча та з силою жбурнути в пульсуючу істоту. Та з чавкаючим звуком ударилась головою об стіну ; дівчина ж, забивши поперек, ледь дихаючи та обм ' якнувши, мокрою мотузкою простяглася у чудовиська на колінах...

– … неправильно розрахований коефіцієнт адекватної поведінки. Перевірити межі кожної з множин моралі...

Обезсилена та не чинячи майже ніякого опору, дівча з жахом переводило погляд то на юнака, котрий знову стояв абсолютно непорушно, то на химеру, яка, здавалось, наскільки це могло виразити її обличчя, зацікавлено оглядала рану на боку дівчини, обводячи краї отвору своїм коротким, вкритим слизом, вказівним пальцем...

– ...у верхньому блоці алгоритму пізнання помилок не знайдено...

– ... в об ' єкт m 22 внести всі необхідні корективи...

...вона уже не звертала уваги на хірургічні задуми істоти. Дівча дивилось у широко розплющені очі хлопця, котрий, спочатку присівши, а потім, мов заморожений, гепнувшись на бік, лежав поруч.

Важко, з болем ковтнула гірку слину, в ' яло спробувала вибратись з палких медичних обіймів блідого виродка. Простягнувши руку до теплого, вологого чола хлопця, дивилась тому пильно у вічі, проводячи пальцями, немов вимальовуючи, по його бровах, щоках, підборіддю... Лагідна посмішка прикрасила її змарніле обличчя. Відштовхнувшись руками від слизьких, кістлявих колін недолюдини, дівчина майже впритул підсунулась до хлопчини...

– … змінити вхідні аргументи функції чуттєвості. Збільшити тангенс кривої закоханості...

...втопила пальці у його масному, русявому волоссі та, наче легкий вітерець, що лише трохи полоскотав її засохлі, потріскані губи, ніжно поцілувала...

– … об ' єкт f 63 відправити у бокс у зв ' язку з пошкодженням, що призвело до зупинки функціонування організму. В наступних моделях врахувати всі недоліки. До появи гомінідів залишилось 0.5Е6 років. Повторюю. До закінчення терміну здачі залишилось 0. 5 E 6 років...