Тимчук Володимир

Автор книг: «Весняні коловороти», «Словодієм», «Гуцульське повстаннє», «Донецький аеропорт», «Вічути місто стопою», «Бахчисарай. 2021», «Вогнити! Вижити! Перемогти!»

Коротка інформація про автора:
«Кожен може зробити позитивний внесок в розвиток рідної мови. Не треба для цього мати купу грошей, не треба для цього мати надзвичайний хист(але краще звісно мати і його розвивати!). Для цього потрібне лиш сильне бажання і світла мета.

Хвала тим, хто пішов/де правильною стежкою в цьому напрямку і в поступі культурного та літературного надбань обрав/ре Словодієм.*

www.facebook.com/groups/slovodiem/»

© Волошка *тобто Слово і Дію або Дію Словом

Авторська сторінка - issuu.com/volodymyrtymchuk

Уривок з поеми «Донецький аеропорт»

Внаслідок прямого влучення в блок «Аш» старого терміналу загинуло двоє побратимів – «Фонтанка» і «Доцент».

«Фонтанка» понад усе любив своє рідне місто, перлину поблизу моря – Одесу. Природжений солдат із офіцерської династії – прадід ще з Котовським Петлюру бив, а зараз – «Фонтанка» не знав сміятися йому чи плакати, – в гробу достеменно перевертається, бо його правнук засинає і прокидається, відчуваючи лікоть «Фіделя» з «Правого сектора» та вітається як справжній бандера «Героям слава!». Дід звільняв Будапешт у п'ятдесят шостому і на чім світ стоїть у час, коли бузок п'янив, поносив правосєків за спалених людей в «домє профсаюзов» – у скількох затишшях між боями доводилося, на початках з «піною у ротах» – ой як хочеться часом викричатися і на своїх, а пізніше уже з розсудливим спокоєм, добираючи для свого розуму логічні аргументи супротивника-побратима, відшукувати всі грані подій другого травня. Батько, його «Фонтанка» пам'ятав лише за розповідями матері, загинув заради «інтернаціонального долгу» десь у Кандагарі – так гласила затерта і зрошена слізьми похоронка, що випередила на кілька літ витяги з наказів спочатку про нагородження старшого лейтенанта В. орденом «Красной звєзди», а ще за кілька літ, якраз в останній рік «нерушимого», про присвоєння командиру десантно-штурмової групи військової частини… військового звання «капітана» (посмертно). «Фонтанка» ж капітаном став уже при житті – після випуску із найпрестижнішого факультету Одеського інституту сухопутних військ, який дійсно готує «крутих мужиків», потрапив до розвідроти 93-ї та загорівся ліпити зі свого взводу «загін смільчаків», який узяв собі за кредо «Неможливого немає!». При цьому доля уже компенсувала затримку батькової нагороди – за цей аеропорт в акурат до Дня незалежності наспів президентський указ про дострокове звання для тепер уже командира розвідроти, яка під орудою старшого лейтенанта В.-молодшого таки стала під час «Артерії» найкращим розвідувальним підрозділом у Сухопутних військах. Якось «Фонтанка» згадував обставини того свого відзначення – полковник, колишній комбриг 93-ї, який реально знав стан справ у частині, тиснучи з приємністю руку, вільну від іменного годинника Командувача, не зміг не спитати: «Як вдалося?». На це почув народжене у безсонні ночі роздумів щодо наступного і щораз нового щабля бойової підготовки: «Завжди вибирай найважчий шлях – на ньому ти не зустрінеш конкурентів!».

«Доцент» військової династії не мав і сам в армії опинився випадково, як і більшість під час першої мобілізації. Зараз навіть смішно, коли він, у когорті таких же добровольців, штурмували у райвійськкоматі ошалілих від здивування, бо звиклих до «відкупних», мобістів, але яким терміново потрібно було виконувати гарячі розпорядження з пошуку мобресурсу по занедбаних картотеках – війни ж то не буде! Але найсмішніше, що «Доцент» і «строчку» навіть не служив – випустившись із універу одразу пішов до сільської школи навчати дітей географії, тож повістку йому виписувала якась допотопна тьотя з його ж таки слів та й ще на коліні. А потім, вивантаживши їх перед бараком, який дивом залишився ще цілим напевно від часів Другої світової та мав зараз служити місцем для нічлігів поміж цілоденними тренажами, склепаними нашвидкоруч із цілої мозаїки тактичної підготовки, вишикували (які там восівки?) і стали допитувати: хто має стрибки з парашутом? а хто стріляв із СВД, гранатомету чи ПЗРК? а тепер хто є водієм? Саме до останніх класифікував себе Юрій Приход і невдовзі одягнув тільняшку яко водій беердеемки. Помісивши глини та піски полігону на відновленому волонтерами з суднобудівного «гробу», якому вже провіщали безтурботний металобрухт, рядовий Приход почав своє практичне ознайомлення з об'єктами географії Дніпропетровської, Донецької та Луганської областей. Всяке було на цьому короткому проміжку часу довжиною в ціле життя! І «Окупанти – геть!» від одноманітно сірих людей із такими ж безбарвними очима, які кидалися на проїжджі частини за кілька кілометрів від залишених по собі стели із «Вас радо вітає Донецька область», і збаламучені шепоти-крики товаришів «шо ми тут робимо?» та «проти своїх я не піду», і перший нічний обстріл із стрілкотні, коли чи не всі розгубилися та трохи не почавили один одного до часу, поки комбат сам не завалив десь по місяцю із пекеема, що «стрілкачів» спонукало до відступу, а особовий склад – до «йобйого м…ть», і перший «двохсотий» та безногий «трьохсотий», що нарвалися на розтяжку в посадці, і лише після цього кураж в серці та вітер у вухах, адже хто би міг подумати що із цієї такої рідної БРДМ можна витиснути аж цілу сотню? А ще були печія від шестиденного пайкування лише дружніми, але до чортиків несмачними «мілзами», та «пальчики-оближеш борщ» із концентрату, звареного невідомою милою берегинею з Вінниці, латаний-перелатаний камок, який чомусь став тріщати по швах, коли слід було заскакувати на місце водія швидше аніж Усейн Болт завершить дистанцію, і суперові черевики на тактичній підошві, що не ковзає, – подарунок із наліпкою "Крила Фенікса", трофейна інструкція від ополчєнца з посвідками належності до Казацкава войска Данскова та Главнаво развєдиватєльнаво управлєнія, що з благословення командира стала ходити по руках та гласила: «5. Подготовьте списки военнослужащих украинской армии, участников майдана, активистов гражданских формирований, а также лидеров национально-меньшинских организаций для дальнейшей передачи работникам ФСБ при миротворческой армии». І лист від Устимчика з Дрогобича з вічним: «Дорогий солдате! Я тобою пишаюся, бо ти захищаєш Батьківщину. В мене немає тата і мамі дуже важко, самій. Але я їй допомогаю після того як зроблю уроки. Я тобі обіцяю, що я буду вчитися на відміно, аби так само захищати Батьківщину, коли виросту. А якщо війни вже не буде, і мама молиться аби її не було, я буду працювати, щоб всі мали маму і тата, свій дім і свою собаку. Я дуже хочу мати собаку, але мама не дозволяє, бо у нас немає свого дому. Приїзжай, я тебе познайомлю із моєю мамою, вона сама краща у світі. Устим. 8,5 років»

А «Доцентом» Приход став одного із довгих вечорів, коли після чергової відбитої атаки чи то хероїв із «Кальміусу», чи спеців із 45-го псковського так хочеться поговорити по-житейському.

«А воюємо ми на Донецькому кряжі... Та не кражі, – по народному, на плоскогір'ї, не як в Криму, зі стрімкими схилами в бік ПБК, а на горбистих височинах… Може в Кримських горах і цікавіше воювати – там і яйли, аналог карпатських полонин, і печери, он, Солдатська – глибиною в п'ятсот метрів, і карколомні карстові утворення, і клімат на всі смаки чи, радше, несмаки водночас, але ми поки що на Донбасі…   Висоти десь двісті метрів, десь триста. Могила Мечетна, така собі міні-гірка, сягає понад 360 метрів, забув точно скільки, там ще могильник курганний розкопаний, є якісь речі, називаються артефакти, віднесені до третього здається тисячоліття… Ось тобі і Дикий степ… Саме кам'яне вугілля, те саме, що москаль зараз вивозить в Росію, і формує цей кряж… Та ні, кряж так просто не вивезеш, це площа із протяжністю в кількасот кілометрів і до речі аж до Ростовської області… Ну, так, то теж колись були наші землі. Ну і колись знову будуть… Не вивезуть, швидше кряж осяде, бо порожнини, з яких сіль вибрали, під тиском порід згори завалюються… Дуже тут суховійні явища спостерігаються – з Азії влітку задушливі вітри дмуть, а взимку – холодні… А що ти хотів, вічно з Азії все нечисте несе».

«Та не від риби ці підараси свій батальйон назвали, річка така є – Кальміус, через нас же Донецьк тече. І довга, за 200 км. Аж чотири водосховища є… Та ні, не тільки на Дніпрі, є і на Дністрі та інших річках. Узагалі гідроелектроенергія складає чи не половину всієї енергетичної потужності нашої держави… Ширина? Та я думаю, що біля гирла, там де в Азовське море впадає, у звитяжному Маріуполі, всі сімдесят метрів буде, а на горі – кілька метрів – перестрибнеш з розгону… Але ми поб'ємо тут цю орду, як реванш за битву над Калкою з монголо-татарами…»  

– Слухай, а в Антарктиді ж холодно, як там пінгвіни сплять?

– Я – географ, не біолог, звідки знаю?

– А-а, та я думав, що ти доцент.

Потрапив до «кіборгів» тоді ще не «Доцент» після чергового вдалого конвою – як заправний шумахер він лавірував між воронками та підбитою технікою на граничних відносно ворожих позицій швидкостях – боєприпаси, вода, хавчик і сотні дрібниць із усієї України та не тільки доставив. Ще з десяток днів Донецька фортеця височітиме грізною та неприступною. Проте від'їхати не судилося – під час розвантаження в БМП надійшов «подаруночок» від росіян, вочевидь навідний – дуже їм уже кортіло хоч на стоянці зупинити цю дорогу життя. Здетонував боєкомплект, забравши у вирій «Діда» – той вибирав останні  
пакунки з консервами та спецзамовленням «кіборгів» – свіжоспеченими буханцями хліба «Український»… Водій залишився, немов на ротацію. Може до наступного конвою, може і довше – хто тоді знав?..

І ось лежать вони зараз, такі різні й такі однакові «Фонтанка» і «Доцент» на холодній склопластиковій панелі зі стіни колись основної диспетчерської. Лежать новітньою китайкою заледве вкриті – стрічкою з синьо-жовтого символу нескореності. Лежать, як і належить воїнам – із зброєю власною, уже рідною, що чомусь утомилася їх захищати. Лежать поріднені своєю кров'ю на своїй землі. Хоч скупі, та сповнені молитовної твердості погляди-вислови побратимів «Прости, брате!» і «Спочивай з миром!» чекають на «пімсту смерти великих лицарів», а душі – чекають на вже останній конвой до рідних Одеси та Братського району Миколаївщини, до гарячих сліз їм знаних і незнаних ярославен…

З'ява

Світ зустрів Олександру не просто недоброзичливо, – вороже.

Все почалося з моменту, коли її передчасно вирішили викликати і перервати безтурботний відпочинок. Комусь, напевно, було заздрісно, що вона насолоджувалася спокоєм, мала задосить харчів і коли хотіла – спала, коли хотіла – гуляла. А вже нині їй доводиться жити за правилами, кимось придуманими та їй не зрозумілими. В її особистий простір віднедавна почали втручатися сторонні: навіть не десятки, сотні пар очей прискіпливо спостерігали за кожним Олександриним рухом, чатуючи на якийсь її крок, який цих спостерігачів задовольнить, а може й не задовольнить. Але Олександра і гадки не мала, що то має бути від неї за крок, ба більше, вона над цим не задумувалася. Адже їй ішов усього-на-всього шостий день від з'яви, від її народження…

Власне вона ще не була Олександрою, це новоспечені батьки дійшли згоди, а ви напевно знаєте, скільки суперечок та образ іноді викликає іменування свого чада, що їхній слух пеститиме ім'я Сашенька, Сашуля. Але безіменність Саші, якою вона невдовзі стане, зовсім не позбавляла її реальної фізичної іпостасі, з якою стикаються оті сторонні, чомусь всі в білому, та яка спричинює дівчинці теж ще незрозумілу незручність і больові відчуття. Адже там, у мамці, їй справді було всього досить – вона зростала услід за задоволенням від смоктання свого пальчика, а без мамки, точніше поза нею, ні смоктання пальчика, ні його несмоктання не вдовольняє запитів організму щодо подальшого росту. Треба смоктати тепер щось інше, незвичне ні смакові, який починає відчуватися, ні шлункові, якого змушують працювати. Та й обмеженість, а швидше неспроможність через незрозумілість у переміщенні маленькій теж не до вподоби. В мамі все було зрозуміло: вільний політ-плавання у будь-який бік чи як завгодно обертаючись, для чого можна було свій зовнішній світ, такий близький, штовхати і руцями, і нозями. Навіть здавалося, що мати раділа цим ударам-поштовхам і було так приємно, коли вона погладжувала і зверталася чи то подумки, числовами до неї. А в новому зовнішньому світі, який набагато більший та мінливіший, ніж будь-що раніше уявлене Сашенькою, хоч пручайся, хоч штовхайся – ні спокою, ні насолоди від цього не відчуваєш. Якась безпорадність і позбавлення смислу.

Та ось коли ті самі сторонні Сашеньку перемістили до чогось такого близького, рідного, а може і саме це близьке та знайоме привели до Саші, вона відчула, що це її опора в такому чужому світі. Це – Мама! Доня збагнула, що це саме ті руки, що гладили її в утробі – відгомін минулого затишку. Голос є саме тим, який заспокоював її, невгамовну. А запах, яким дорогим їй здався запах Мами серед сотень тисяч чужих, злих, різких запахів. І, виявляється, маму можна побачити! Не знаю, що саме вплинуло на Сашулю в ту мить, коли руки матері підхопили її, але вона, трішки подумавши, якщо цей процес усвідомлення з'яви мами можна назвати думанням, заспокоїлась…

…Пройшли місяці та роки. Саня зрозуміла, що і цей світ може бути цікавим і зручним. Його слід вивчити. І вона вивчала. Спочатку впізнаючи голос і усмішку батька. Лякалась, коли неньове обличчя, таке звичне, раптом заростало щетиною. Потім, на чотирьох, коли своєю з'явою можна було здивувати-порадувати маму, а своїм зникненням – її занепокоїти. Пізніше, через синці, порізи, кольори, форми, цифри, літери, слова, фрази, контрасти, книги, маленьких пернатих або чотирилапих, через нерозділений пісок у пісочниці чи вподобану у такої ж маленької Катеринки ляльку з великими синіми очима. Нарешті, через перше, також нерозділене, кохання.

А надійде час, коли вже велика, правильніше, як підказує читач, доросла Олександра носитиме нове життя, буде голубити те маля, ніжно звертаючись до нього і тендітно погладжуючи, чекаючи на його з'яву і забуваючи при цьому, яким ворожим був на початку світ.

Жити!

Василь намагався у всьому бути, якщо не першим, то хоча б урвати від життя можливе. У цьому він навряд чи відрізнявся від інших людей у світі і лише від знань, умінь, крутінь, хватки та зв'язків залежало, хто ж відхопить найбільше благ.

…Операція була складною. Кардіолог шість годин боровся із коронарною недостатністю. По завершенню хірургічного втручання Василя скерували в реабілітаційну палату. Зрозуміло, що без чітких гарантій на одужання. Та й вигляд пацієнта свідчив не про радісні миті його життя. Не більш життєрадісно виглядали й інші пацієнти, які заводнили коридори лікарні в очікуванні своєї черги-присуду якогось безчуттєвого “судді” в білому халаті.

Попросили дати дорогу. Наполегливо. В гаморі мало хто чув, тож доводилося повторювати та й підвищувати голос до того ж. Благо, що жіночки-бабусі, які все знають і на будь-які життєві ситуації мають безапеляційні відповіді-діагнози, зауважили намагання медичних сестричок кудись спровадити лежачого хворого. І, поступившись, фіксували явно не життєдайний вигляд щойно прооперованого. Діагноз вимальовувався миттєво – всезнаючі хрестились і хрестили Василя, щось шепочучи та закочуючи очі догори, паралельно вимагаючи від інших відвідувачів негайно усунутися з дороги. З дороги майже …небіжчика, як це влучно, в напівсвідомому стані завбачив Василь. Усередині все перевернулося: “Ні! Не дамся!” – натягуючи з останніх сил простирадло на очі і, навіть, далі, аж до потилиці, – “Я житиму! І вам, і долі наперекір!”

…Ось уже восьмий рік Василь і далі бере від життя саме життя, примовляючи при цьому навіювану з дитинства у мальовничих горах дідусеву настанову: “Не спіши, бо вспієш…”.