Карп’юк Марія

Інформація про літературну творчість:
2004 року – переможець літературного конкурсу «Старшокласник».
2009 року – здобула спеціальну премію на конкурсі радіоп’єс «Відродимо забутий жанр».
2015 року – переможець літературного конкурсу сайту «Правдиві новини».
Друкувалася у всеукраїнській газеті «Гарний настрій» та літературному альманасі «Дух землі».

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Борис Глібович Несвідомий саме насолоджувався ранковою кавою й читанням «Стоун Айленд», як мобілка шалено заспівала «Ітс е пере-пере-передайз». Телефонував літагент:

– Слухай-но, Борисе, я все розумію, але ти повинен дописати цю кляту повість про Геловін. За тиждень. Тридцятого жовтня – презентація твоєї книжки. Тієї, якої ще нема!

Борис розпачливо кинув телефоном об стіл. Чоловік не був настільки відомим письменником, щоб дозволити собі знехтувати такою нагодою, яку дарувала йому доля. Чи то пак, вибив агент. Так, грошей спритний хлопчина лупив чимало, але ж яка робота! Він просто геній своєї справи.

Що ж до повісті, то з нею у Бориса Глібовича ніяк не ладилося. Зав'язка, головні герої – це пройшло як по маслу. Та далі думки застрягли на кілька місяців. І ось маємо – написана тільки третина. Письменник зітхнув – ну коли вже так пече, то лишилася остання надія. Його викладач літератури – професор Кирило Мефодійович Святецький. До цього дідуся Борис приходив у найскрутніших питаннях творчості й звичайного життя. Варто було зазирнути на ту кафедру, як у голові Несвідомого звідкись бралася купа цікавенних ідей. А якщо ще й поговорити…

Отже, Борис Глібович увійшов до універу. Він просив Бога, щоб Кирило Мефодійович був іще живий – востаннє письменник бачив свого викладача, коли тому було десь під вісімдесят. А відтоді минуло п'ять років.

Та Несвідомому пощастило. Святецький не лише виявився живим і здоровим, а й досі працював з ранку до ночі п'ять днів на тиждень. І навіть зараз сидів на своїй кафедрі.

Ох, як зрадів Борис Глібович, прочинивши двері й побачивши того самого дідка з довгою, пишною, як у чарівника, бородою й окулярами в круглій золоченій оправі. Викладач лише згорбився та зсохся ще гірш, ніж раніше.

– О, привіт, привіт, мій юний друже! – підвів голову старий і радо вигукнув до Бориса, а той знову себе відчув на студентській лаві. Хоча Борисові Глібовичу було за сорок.

– Що ж тебе сюди привело? – поцікавився професор. – Знову криза у творчості? Чи з дружиною посварився?

Та чоловік більше не хотів розмовляти про сімейне життя, якого вже не було.

– Творчість, хай їй грець, – сумно всміхнувся письменник, а тоді розповів про свій негаразд.

Кирило Мефодійович поцмокав, поскубав білу бороду й проказав:

– Взагалі-то я й раніше не поділяв твоїх художніх уподобань. Кров, мертв'яки, жорстокі убивства... Гидота. Українцеві зараз треба читати щось добре й заспокійливе, як валер'янка. Та зараз твоє захоплення описами звірств мені не подобається ще з однієї дуже вагомої причини. Нещодавно я проштудіював деякі статті, теорії, поговорив з нашим професором філософії й дійшов ось якого висновку – за свого персонажа ти маєш відповідати головою. Вважай, що це той, кого ти приручив. Герої оживають у тебе на папері й роблять усе, що ти їм накажеш. Фактично, вони раби твоєї примхи.

– Але ж я їх вигадую, – заперечив Борис.

– Е ні, синку. Тобі щось відомо про паралельні світи?

Письменник здвигнув плічми – він уже почав дотлумувати, що з Кирилом Мефодійовичем щось не те. А професор вів далі:

– Існує думка, ніби наші сни – то життя у паралельному світі. Тоді чому не може статися, що наші, здавалося б, вигадані персонажі так само живі? Придумуючи, ти створюєш справжніх людей. А раптом вони дійсно відчувають все, що ми їм призначаємо, і танцюють під нашу дудку, бо інакше просто неможливо? Це чудово узгоджується з вірою у всемогутнього Бога, який створив людину і керує її долею. До речі, ти віриш у Бога?

– І що ж Ви хочете сказати? – Несвідомий пропустив останнє запитання повз вуха – його трохи дратував цей сон рябої кобили.

– А те, Борисику, що ти не вершитель чиєїсь долі, а тому припини різанину у своїх романах і пиши щось людяніше – щоб жити хотілося, а не кров у жилах стигла. Бо інакше можеш від Верховного Писаки, – дідок небагатозначно тицьнув пальцем вгору, – отримати по макітрі.

На цьому й завершилася розмова. Борис Глібович ішов парком, курив стрельнутий у якоїсь жіночки «Гламур» і розмірковував. Скільки разів приходив до Святецького, стільки викладач йому втирав щось несусвітнє, що викликало обурення і, як не дивно, натхнення. Та цього разу все було ще гірше – до професора, вочевидь, нарешті прийшов старечий маразм.

Але й післярозмовна муза не забарилася – Несвідомий відчув її на підході додому. Тож притьмом побіг у магазин по каву, сяке-таке їдло й цигарки, аби можна було з чистою совістю залягти на дно на декілька днів.

***

Вже другий день Борис Глібович Несвідомий ніяк не міг відлипнути від комп'ютера – рядок за рядком на сторінки проливалися літри безневинної людської крові. Письменник несамовито описував те, як «Джек сіпнувся, і тієї ж миті гостре лезо небезпечної бритви втялося йому в горло – бризнув тонкий і пружний багряний фонтанчик. Амелія, бачачи, що до її чоловіка впритул підійшла смерть, розколола кімнату розпачливим криком. Більше вона нічого не могла зробити – її відрубані руки й ноги лежали в кутку, складені одне на одне, мов дрова…» І так далі, і тому подібне.

Увечері, коли письменник якраз повечеряв бутербродами й кавою і вже сів за роботу, раптом згасло світло, а комп'ютерний стіл затрусився. Це тривало кілька секунд, проте Борис Глібович встиг налякатися до всирачки. «Землетрус», – подумалося, і ноги одразу понесли на вулицю. Та нічого й ніде більше не совалось і не двиготіло. Люди снували, як і завжди. Жодної паніки. Гм. Несвідомий витягнув цигарку.

Друкопис був у безпеці – ноут працював від батареї, а не від мережі. Інакше година коту під хвіст – а там такі соковиті шматочки.

Трохи розім'явшись, чоловік повернувся до роботи. Та щойно він дійшов до момента, де наступному героєві почали відтинати сокирою руку, як стіл знову затрусило, немов у пропасниці, а на екрані нема відома звідки вигулькнуло спливаюче вікно: «БОЛЯЧЕ!».

– Казна-що! – вигукнув письменник.

На думку спало, що пора в ліжко. Засидівся – от і мариться. Але натхнення – ану ж воно зникне до завтра? А тут вже й половина роботи зроблена.

Несвідомий закрив спливаюче вікно і продовжив: «Сокира вдарила раз, розрубавши плоть. Джон нестямно заволав. Та маніяк, розохочений криком, підняв знаряддя катувань вдруге…»

І знову з'явився напис – тепер він затуляв увесь текст: «БОЛЯЧЕ!!!»

«ПРИПИНИ».

«ПРИПИНИ».

«ПРИПИНИ!!!» – лізло на екран комп'ютера.

Письменник вирішив просканувати все антивірусом – цей «троян» чи «хробак» його вже задовбав. Та, на превеликий подив, з'ясувалося, що все чисто.

Борис Глібович знову сів за текст, і одразу розпочалося те ж саме. Лише тепер ще й люстра хилиталася, світло то гасло, то просто мерехтіло, тряслася й шафа – не лише стіл.

«Це той старий ідіот Святецький так на мене подіяв, що тепер мені ввижатися почало», – думав собі письменник. То може й справді час перепочити?

Чоловік ліг у ліжко – кімната більше не гуділа й не двигтіла, та все одно було якось моторошно. Попри це, він трохи покрутився й зрештою міцно заснув.

На ранок зі свіжою головою вирішив узятися до роботи. Але тут чекав неприємний сюрприз – ноут не вмикався.

– А щоб тебе!

Несвідомий був у розпачі. Як же його повість? Стільки праці – невже все пропало? Гарячково став надзвонювати літагентові, та той лише визвірився:

– Борисе, ти думаєш, що це смішно? Чи вважаєш, що так відкараскаєшся від мене? Нащо я стільки сраку дер… Зараз смскою скину контору – поїдеш і нехай тобі інфу рятують.

Бориса Глібовича добряче перетрусило – ноут, як виявилося, згорів. Та за пристойну суму інформацію пообіцяли відновити. А поки що можна дописувати свій кривавий витвір мистецтва на нетбуці літагента.

Зайшовши до квартири, чоловік спершу задумався – що ж це було? Гра свідомості від перевтоми і шістьох чашок випитої кави, чийсь невдалий жарт чи справді щось потойбічне? У містичні дурниці письменник не вірив – яка нісенітниця, Боже мій. А от знущальницьким жартом це все дуже навіть могло виявитися. Про всяк випадок Несвідомий навів лад удома, оглянув усі закутки, де, як годиться, ховають щось підозріле. Він не знав, що шукав, але був певен – коли знайде, то одразу зрозуміє. Та жодної дивної речі ніде не виднілося. Хіба тільки… Ось! На холодильнику, між наліпками з нагадуваннями, перед самісіньким носом – чорним маркером «ЗУПИНИСЬ, ДОКИ НЕ ПІЗНО». Ще зранку цього напису не було.

– На тобі!

То до письменника хтось таки заліз. Певно, заздрісник чи той, кому поперек горла стала творчість Несвідомого. Наприклад, Святецький. Ні, звісно, дід не пхався би сам. Але його студент – за гарну оцінку – цілком. Ох, Кириле Мефодійовичу…

Борис Глібович іще раз перевірив квартиру й зачинився на два замки.

Він почав писати десь на тому місці, де вчора мав би закінчити. Ще одну дівчину жорстокий маніяк заточив у себе в підвалі, щоб повільно й зі смаком розрізати на шматочки. «У її очах зблиснув жах і ніж душогуба…»

Аж тут бряц! Знову вимкнулося світло, і щось добряче дало чоловікові по голові, що й розум його провалився у пітьму.

Опритомнів дядько на кухні, прив'язаний до стільця – якраз навпроти холодильника.

– Що ти собі дозволяєш, мерзотнику! – вигукнув письменник до когось.

На його превеликий подив, попередній напис на холодильникові розчинився. Натомість, просто на очах, нізвідки почали з᾽являтися інші літери:

«ПОДОБАЄТЬСЯ?»

– Що за жарти? Мене накололи наркотою? – не вгавав Борис Глібович. Бо повірити у таке було просто неможливо.

Фраза зблякла, натомість виникла нова: «ЦЕ ТВОЯ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ».

– За що відповідальність? – не міг допетрати Несвідомий і отримав по зубах.

– За що…

Далі він зарепетував – хтось невидимий полоснув якраз по грудях. Шкіра розійшлася й закровила, але чим її розрізали і, головне, хто – незрозуміло. Нападника нема. Але ось другий поріз, третій. Письменник вже ридма ридав і шанобливо благав свого мучителя:

– Будь ласка, відпустіть мене, хто б Ви не були. Я нікому нічого не скажу. Я навіть Вас не бачу.

«А ТИ КОГОСЬ ВІДПУСТИВ?» – у відповідь.

Борисові так зацідили поміж брів, що аж іскри з очей посипались. Він знову мало не втратив тяму.

Це вже не скидалося ні на жарт, ні на галюцинацію – удари й порізи були дуже справжніми. Святецький теж не міг такого задумати – це занадто навіть для старого маразматика.

До потерпілого нарешті почало доходити, що з ним коїться. Мабуть, якби йому так не боліло і якби він не був настільки наляканий, то зрозумів би раніше. Адже письменник витворяв подібне зі своїми персонажами. Ба, навіть гірше. Тепер Борис із жахом думав – хто чи що йому мститься? І головне – що буде далі…

– Будь ласка, пробачте. Я не знав, що це погано. Не знав, – хнюпав Несвідомий. – Тепер я розумію, як вам було.

«ЩЕ НЕ РОЗУМІЄШ».

Дикий біль пройняв кінцівки – немов їх видирали з тіла. Скаженим лементом наповнилися стіни кухні. Все навколо почорніло, і звуки згасли.

А коли посвітлішало, то стало ще гірше. Борис зрозумів, що рук і ніг у нього більше немає – самі кукси, замотані закривавленими бинтами. Геть як у його останній повісті.

– Ні, ні, НІ-І-І!!! – мов дикий звір, заревів чоловік. Тоді заплакав, а тоді знову закричав. Здавалося, цьому не буде кінця-краю.

«ТЕПЕР ТИ ЗНАЄШ».

Те, що залишилося від людини, від перспективного письменника, істерично засміялось.

– Ось що я мав дізнатися, – хихотів він. – Он як воно. Он як…

***

– Може достатньо? – запитав Учень, відвівши погляд від картини.

– Ще кілька штрихів, – відповів на те Майстер і тицьнув пензликом із червоною фарбою в око намальованого чоловічка, який сидів на стільці, прив᾽язаний, безрукий і безногий. – Він має усвідомити.

– Таж ми не садисти які…

– Звичайно, ні, – Майстер усміхнувся. – Але люди, на жаль, не хочуть бачити, що шкодять іншим. Вони геть і не замислюються над тим, що їх теж хтось може писати.

– Гаразд, а якщо він усе одно не зрозуміє?

– Якщо не зрозуміє, то я йому просто голову з пліч зніму…

***

Борис Глібович Несвідомий прокинувся у себе в ліжку, вкритий зимним потом. Відсапався, оглянув кімнату. Обмацав себе – пересвідчився, що всі кінцівки на місці, очей двоє. А що на тілі? Якась подряпина? Тьху – що вона супроти того нічного кошмару, який довелося пережити.

Письменник струсив із себе залишки жахіття – це ж треба, що наверзлося, – і пішов варити каву.

Його ноутбук, цілий і неушкоджений, самотньо стояв на столикові. Несвідомий трохи повагався, дивлячись на комп'ютер – дописувати повість чи ні. А раптом у тому страшному видиві є краплинка правди? Та роздуми тривали щонайбільше мить. Що за дурниці – це просто сон. Моторошний, але все одно сон. Не можна через таке кидати роботу, що принесе народне визнання… Але ж Святецький – ой, як гарно покепкував із Бориса. Чи віриш ти у Бога? Еге ж, аякже.

Останнє, що відчув письменник, – як йому страшенно різало у горлі.

Його голова зірвалася з в'язів і впала додолу, немов той жовтогарячий геловінський гарбуз.