Кучеренко Олександр

Авторські сторінки - http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=10620 і https://vk.com/public58937135

МЕГАПОЛІСИ

Мегаполіси звужують коло міцних обіймів,
і, вкладаючи хворі ліси на стаціонари,
архаїчно гамселять у дзвони і правлять обідню –
запізнілий молебен по вірі, як спадок синам.

Мегаполіси вірять в кредити, рекламні бігборди,
у тягнучки, що в їхніх артеріях створюють тромби.
І наївно вважають, що бога взяли за бороду.
замість кави на ранок – п'ють ріки людей у метро.

Мегаполіси кашляють в куряві тисяч автівок,
мов цигарку без фільтру, викурюючи автобани.
Мегаполіси душу вітрам роздали, а тіло
в обладунки з бетону сховали. А правда? – В торба́х.

У корейських торбинах бомжів, в царині теплотраси.
У круках, що на кронах складають гучні маніфести.
На поверхні калюж, що вартують прозорість люстра і
В спориші... та в безмежжі босоніж второваних верст.

Мегаполіси димом заводів невпинно зітхають,
вони вірять уперто кошторисам,цифрам, статистикам.
Будівельні ба́штові крани тичуть "зіг хайлі" –
серед пустки зростуть стільники. Нові. На сто тисяч.

Мегаполіси цеглою груди скували в капкани...
Їхні мрії – це смог та сліпа метушня мурашників.
Твердо впевнені в тому, що щастя синам зіткали,
мегаполіси знову спішать і пірнають в міраж...

А ВСЬОГО ЛИШЕ...

Люди – всохлі озера відвертої правди
під солоною кіркою злих побрехеньок.
Нитки слів лізуть з рота заплутаним прядивом, –
племена ворогуючих аборигенів,
що штовхаються, б’ються, клубочаться зміями...
Бій за право спотворити, скривдити істину.
Сотні слів, що не вірять у правду, – розмірено
дудлять каву і брешуть... Слова-атеїсти.
Кожна праведна думка – невільник тюремний,
що ув’язнений гратами стереотипів.
Він розбитий мораллю на дрібні катрени
й щиро прагне покірністю строк скоротити.
А брехня і нещирість – розпусні путани,
що готові узяти його на поруки.
І даремно Бог Правди мордує питаннями
свідка злочину – совість мовчить непорушно.
А всього лише: треба озера змочити
життєдайним потоком – вологою правди.
Бог – не дурень, та тут ні до чо́го начитаність.
Просто людям не звик роздавати поради.

ТРОЯНДОВА ЗАГАДКА

Чи ви колись бачили, як розпускає троянда достиглі рожеві бутони?
Як буйний розмай пелюсто́к розгортає в крутий серпантин гвинтових сходів?...
А сонячне світло їх робить твердими. Бутони стають бетонними!
Краплини роси – кришталь на рожевій віскозі...

Квітуча троянда – спіральна модель галактики,
що вшир неухильно росте і захоплює простори.
Мов хмара зіркових туманностей, суне шляхетно, галантно,
повітря стрясаючи шлейфом пахучого розтину.

Старі пелюстки́, мов згасаючі жовті карлики,
відживши своє, всихають і мруть по периметру,
а свіжі, – як магма земного ядра, витікають
з квіткового жерла – м’які молоді перини...

І кожен пересічний підстаркуватий монарх найвибагливішої породи
втопив би в перинах троянди радо радари ридаючих радикулітів.
В обіймах пелюсток, ба навіть, тирани мурчали б котами. Бо що ти поробиш,
коли аромати троянд розтеклись декалітрами?

І тут делікатними довгими складками сукня заграла, залила багрянцем
весь зал королівський, а власниця сукні сховала усмішку кокетки за віялом.
Зойкнули гості, обличчя у кожного стало здивованим, стало глянцевим...
Щічки Троянди ж – від сорому порожевіли...

В ПАСПОРТІ – НЕМЕДІН

Він привітно всміхнувся мені рафінадом білих зубів, наче сонце ясне жебраку.
Ми побачились вперше – та я не назвав би його ненадійним.
Його шкіра – засмагла, немов камінці на вузькім узбережжі Баку.
Він Дмитром себе кличе, по паспорту ж – Немедіном.

Мова з уст його ллється складним візерунком вінницьких лісостепів.
Діма каже: «Вбирав її ще з дитсадка». З ним – ровесники поруч русяві.
Шкіра темна його – від тяжкоі роботи зварювальника, здебільш.
Та душа його – світла, неначе сорочка, переді мною сяє.

Шкіра Діми ввібрала, немов немовля молоко, ультрафіолет.
Наче бронзовий кухоль, що бачив століття й епохи.
Шов тепла електродом душі непомітно лишає, як вітер...Ледь ледь...
І умить забуваю про те я, що в світі крім світла є темінь і погань.

Посміхається, каже, що в тридцять свої він і досі безмежно самотній.
Але я відчуваю, що є щось незмірено більше, насправді, у Діми...
Бо невидимі сиві стрічки його серця на шкіру засмаглу намотані.
Срібні дзвоники мови степів він на них нанизав, – «В паспорті – Немедін».

Він всміхається те́пло, мов з уст дідусевих невидима, справджена казка.
А на шкірі його шоколад камінців знов колише замріяний Каспій...

МОРЕ КРИЧУЩИХ ЗНАМЕН

Море на берег обвалиться тонами битого скла.
Тріском відколотих скель викинеться на пісок.
Піснею грому простелиться. Кожне слівце, кожен склад
суші вкладе у вуста – тільки б їх спів не посо́х!

Бриз обдуває турботливо юну тремку наготу.
Ніжно, мов іскорку, що оберігав Прометей.
«Море, картинки минулого спраглим очам наготуй!» –
Море кивне і сліди босих сердець промете.

Ляжуть на тло зморшок берега сиві, патлаті віки.
Хвилі – майстри ремесла – з мушель складуть вітражі.
Фрески епох дрібно, бризками виведе вітер в'юнкий.
Справжні художники вод пензлі взяли – вірте ж їм!

Дихає, грає, хлюпочеться! Море – живий організм.
Наче життя – все дає. І відбирає не менш...
Море – старий патефон. Ми – платівки. Та наші пісні ще не програні.
Тиша застигла. І кров’ю налилося море кричущих знамен!

ЕПОХА НОВИХ ПЕРЕСЕЛЕНЬ

Вік за віком вистрибує з рук, як сполоханий жайвір.
Пролітають епохи, мов зграї сліпих глухарів.
Ось – людину під руки ведуть. Ось – її наряджають.
Ось – заможні пани, жебраки, шинкарі, лихварі.

Приміряючи ролі, шалений і збуджений натовп
штовханину годує новими й новими людьми.
Глядачів і акторів неважко, однак, розпізнати:
хто в болоті – той блазень; король – той хто душу відмив.

Прогорнеш за століттям століття, мов учень – підручник.
Від тотожностей, згодом, нудьга до печінок доїсть.
У повторах зніматися – звично, комфортно і зручно.
А протест – це багнюка, в якій скам’янів дадаїст.

Хай кружляють сценарії драм заколисаним світом,
очманілим від злості й дешевого бирла проблем.
Благочестя – єдиний, вцілілий, безпристрасний свідок,
як старий монастир проганяв молодого Рабле.

Не спинити безумний, розгнузданий лет каруселі,
доки танець по колу триває під марш дежавю.
Хоч думки не на місці – епо́сі нових переселень
передують дивізи: «Дійду, досягну, доживу!»

Дужі плечі Сізіфа обтяжує шквал контрибуцій.
Поряд з мудрістю, впертість незрячого – вбогий протез.
Годі боязко всесвіт вивчати, як з вікон прибульці.
Чуєш? – В клітці душа, непочута ніким, перетворюється на протест...

ЗАДУШЕНІ РИЗИКИ ШАНСІВ

Ніхто, не збезчестивши, не зачепивши нікого,
відтак, і не глянувши, не посміхнувся нікому.
З малого бешкетного мрійника так і не виріс великий Нікола.
Ніхто не дізнався, що десь мироточать ікони.

Між іншим, немає й ікон – як і тих богомольців,
що з їх мовчазного веління іконам кровити.
Немає людей – а відтак і думок, і емоцій.
Немає жебрацтва, пророків, месій та провидців.

Творець не жбурляє планети з могутньої пращі,
бо вакуум – неук, – ба навіть, не грав на кларнеті.
А отже, і Сонця не треба. А може... А може, воно і на краще?
Немає планет – з ними й воєн нема міжпланетних.

Ніхто не спитає ні в кого: «А як перенести
беззубе, беззоряне шамкання вбогих ночей?»
В каміні не плавив на олово жменьку солдатиків спритний Ернесто
з великої, дещо зухвалої, літери «Че».

Ніхто і нічого нікому ніколи не винен.
Де взятися серед похмурих пустель боржникам?
Зіяють пустими екранами й шпальтами свіжі, безликі новини.
Бляшанка не бавиться руслом ріки – бо ж ріка...

Її не існує. І мишею сумнів прокрався:
чи часом Творець не зневірився в силі думок? –
Десь нидіє в ліжку, невироблений і в собі невпевнений, красень,
підставивши вістрю апатії маківку, наче покірний Дамокл.

А й справді – слухняними робляться ризики шансів,
задушені страхом, як люд повоєнних варшав.
І світ спорожнів... Та чи є в тому задум – ховатися зрадником в шанці?
Мовчанка. На аркуші лиш проступає, мов привид цибатий, скелет вірша.