Брильска Іванна

Авторська сторінка - Сайт Паралелями Вічності

Мовою миру ( мрія? )

А все ж таки, колись, я побачу Росію… Ту, де берізки, - довготелесі, зеленокосі… Вони, граючись з літнім вітром і полуденним сонцем, хилитимуть віти, намагаючись торкнутися мене, своєї невідомої гості. А я йтиму стежкою, що блукає у густій травиці аж до самої церкви з золотою банею, йтиму неспішно, щоби спочити від далекої дороги, щоб охопити оком та душею красу російського краю. І десь гратиме гармошка, безжурно, лунко. Я вдихатиму хвойні пахощі, збиратиму польові квіти і, мабуть, сплету величезний вінок з біло-жовтих ромашок. Розпустивши косу, я одягну його і стану схожа на чарівницю. Я й справді чаклунка, бо прилетіла сюди на маленькій, смарагдовій зірці, ажурними небесами, з минулого у прийдешнє, крізь парсеки і епохи, аби зазирнути у найкращі куточки планети…

Мене зустрінуть господарі зрубного будиночку з різьбленими віконницями, вклоняться, добросердно запросять у сіни, де буде темно і прохолодно, а далі – в ошатну світлицю… Я вклонюся Миколі Чудотворцю, котрий суворо гляне на мене з «червоного» кутка, сяду до дубового столу на довгу, дерев'яну лаву, і розпочну підвечерю… Буханець житнього хліба, осетрова ікриця, запашна юшка, солоні грибочки, млинці з домашніми вершками… А на столі ще й коровай, та ще й смажені куріпки, товчені з цукром горобина і брусниця, - все настільки смачне та звабливе, що годі й казати. Та і мені не соромно гостювати, бо чималий кавалок сала привезла за гостинця добрим людям.

Аж ось господар дістає балалайку, і ми співаємо веселих пісень, танцюємо «бариню», затягуємо журливих співанок, поки гріється чималий мідний самовар. Тоді п'ємо липовий чай, відкушуючи ласі шматочки солодких бубликів та смаковитих цукерок.

Опісля йдемо поратися біля худоби. Хазяїн частує свіжим сіном рябого коня, хазяйка доїть безрогу корову Маньку, ніжно плескаючи її по тугих боках.

На вулиці сутеніє… Проглядають сріблясті зорі, спочиває у небесній колисці щербатий місяць. Чути гавкотіння собак, виспівування цвіркунів; вгодований рудий кіт, ум'явши блюдце пінки з-під молока, задоволено муркоче і треться об мої натруджені ноги. Ми сидимо з господарями на держинці, якою застелений поріг, й гомонимо про життя, Бога, про народи та країни, про гаразди та невдачі. І розуміємо один одного з напівслова, бо говоримо однією мовою, мовою миру…

Час прощатися… Господарі проводжають мене до оксамитового небокраю. Я підстрибую на першу-ліпшу хмарину і вмощуюся якомога зручніше, адже подорож триватиме не одну добу. Неждано-негадано друзі вирішують мандрувати разом зі мною. Вони наздоганяють мою повільну хмару, і ми простуємо небесами, долаючи тисячі миль, втішаючись неозорими краєвидами засніженого Сибіру, поважного Уралу, великих і маленьких міст, лісів, боліт, морів та рік.

Європа - як на долоні, виграє кольорами. Зовсім близько Німеччина, - неповторна у красі та величі золотавої осені. Вкриті густими лісами Альпи, наче горять жовто-червоним полум'ям, кришталеве озеро Кьонігзее та повноводний Рейн задивляються у важку синяву неба, блискучі хмарочоси та шпиці ратуші чіпляються за нашу повітряну карету, гальмуючи її без того ледачу ходу.

Хмара стає все меншою, тому маємо десь зійти. Німецьке село. Впорядковані вулиці, ковані ліхтарі, затишні кав'ярні, архаїчна церква, чепурні, пофарбовані котеджі з прилаштованими поряд фігурками святих, присадибні діляночки майорять квітами, духмяніють лікарськими травами. До нас вітаються перехожі, посміхаються привітно і шанобливо.

Ми заходимо на подвір'я до місцевих жителів, у їх білий, наче перев'язаний чорними стьожками, будинок. В комині весело танцює вогнище. Ми зігріваємо біля нього нахололі руки, посьорбуючи з громіздких бокалів магічне чорне пиво. Господиня запрошує нас до обіду. На золочених тарелях – хліб та струдель, квашена капуста, баварські ковбаски, тушковані овочі, у горщику парує наваристий густий суп з горохом. Але й ми не з пустими руками: діжечка травневого меду з України і багацько в'яленої російської горбуші підносимо господині.

Йдемо зеленими вуличками, раз у раз навідуючись до гостинних німців. У деяких на подвір'ї - тракторці, в загородках – кури, поросята. То там, то тут нас пригощають кавою, сирними та маковими пирогами, розпитують про наше життя-буття. І добре від того на серці, тепло, спокійно. Бо скрізь є люди хороші, які зігріють словом і ділом душу.

Припускає сліпий дощик, наче змагається з сонцем: хто ж кого? Стоїмо під кленом, з жовтавих листочків якого стікає тремка вода. Через небо коромислом перегинається барвиста веселка. Ось тільки ступити на неї і слідувати все далі і далі цим омріяним мостом між Сходом та Заходом, Північчю та Півднем. Кілька чоловіків та жіночок зголошуються подорожувати з нами. Йдемо долоня в долоню, плече до плеча. Йдемо червоною стежкою любові до життя і ближнього, помаранчевою доріжкою щастя, жовтою тасьмою доброти й помочі, зеленою – миру та порозуміння, блакитною – чистотою помислів, синьою торочкою віри і спасіння, фіолетовою стезею мудрості та Вищого розуму. Йдемо собі день, тиждень, місяць. А веселка сходить то над Британією, то над Литвою, то над Францією, то над Грецією… І скрізь нам раді, махають приязно руками з суші чи моря, хто кухоль води простягне, хто тістечком пригостить.

Нарешті - Україна, моя рідна земля… Барвінкове небо тулиться до зеленіючих озимою полів. Повітря – чисте, аж бринить свіжістю і Великодньою радістю. Каштани благословляють наш путь квітковими свічками, різнокольорові тюльпани хилять від роси голівки, дорогою біжать блискучі струмочки, річка гріється під зміцнілим сонячним промінням, чи не вперше опісля зими, на узбіччях пасуться корівки та кози, пташки куйовдяться на гілках, вищебечуючи втішних веснянок.

Простуємо повз сільські будинки. У дворищах чи на вулиці відпочивають люди, з утіхою зиркаючи на позимовий лад… Вітаються, бажають доброго здоров'я. Діти галасають вулицею, здіймаючи неймовірний ґвалт, від якого й самому хочеться пуститися на вскоча. Але ми – дорослі, тому поважно йдемо далі, хоча у кожного в душі сколихнулося дитинство, веселе, незабутнє, яке не дозволяє їй старітися.

На шляху – храм Божий, маленький, скромний, але тим - не менш святий. Передихає церква по відповідальному нічному служінню, відсипається… Заходимо разом, ставимо свічечки за здоров'я та упокій, дякуємо Бога за те, що живі, бачимо світ і сонце.

Вдома нас вже зачекалися. Заходимо до хати, знімаємо капелюхи, коштуємо хліб-сіль, вклоняємося ликам Ісуса Христа та Діви Марії на образах, що обрамлені вишиваними рушниками.

Пригощайтеся, любі гості, з далекої дороги! Гарячі вареники з картоплею аж просяться на виделку, кільця кров ′ яночки вилискують засмаженими боками, мабуть, з десяток білоголових освячених пасочок пишаються біля фарбованих яєць; тут тобі і печеня, і борщ, холодець, зелена цибулька і пиріжки з потрібкою. Їж – не хочу! Гості й собі викладають дарунки: розписні матрьошки, тульські медяники, лікер Егермайстер і шоколадки. В хаті – тепло, пахне узваром з сушених абрикосів, вишень, груш та яблук.

Після трапези вирушаємо на риболовлю: довжелезні вудки, червоні дрібні черв'яки у баночці з-під консерви, варена пшениця, щоб закришити для кращого лову, стільчики, аби не застудитися від ще не прогрітої земельки. Сидимо, набираємося сили у природи. А вона голубить нас легеньким вітерцем, та так м'яко і ніжно, щоб не розхитувати поплавки. Кілька карасиків вдається таки піймати – відпускаємо на волю, хай собі живуть, адже Святий день сьогодні. Сонце вже хилиться до горизонту, - втомилося, - аж від могутнього Донбасу йшло, в Азовському та Чорному морях викупалося, на піднебесному Роман-Коші пустувало, Київським Майданом крокувало, затуманеними Карпатами милувалося.

Повітря стає прохолодне … смеркається… А йти не хочеться. Таке умиротворіння огорнуло, що й дихається вільно, і серце стукає спокійно, урівноважено. Розмова в'яжеться, як колись хустина у руках моєї матусі, котра швидко, не дивлячись, виплітала спицями клубок за клубочком. Легко знаходимо порозуміння, дослухаємося одне до одного, бо усі ж говоримо мовою миру, немає нам чого ділити, бо вийшли з одного вічного лона – лона Землі-матінки, щоби любити цей дивовижний світ, цінуючи кожну мить. Немає поміж нас «менших» і «старших», головних і другорядних, кращих чи гірших. І ніхто, ніколи не розітне на Хресті апокаліпсису людяність, любов і доброту, коли вони правитимуть у наших душах.