Палига Микола

Авторська сторінка - poembook.ru/nickdeflor

Новорічна історія

Наближались новорічні свята. Сніг танув під ногами перехожих, а вулиці марили тисячами кольорових вогнів.

Я познайомився з нею у довжелезній черзі до венеролога, тридцятого грудня, приблизно о другій годині дня. Двері у кабінет відчинились. Світло увірвалось у пітьму коридору і виділило її серед натовпу. Що робить вона, молода та гарна, тут, у диспансері? Внутрішнє запалення, гонорея, хламідії (що завгодно, тільки не сифіліс), або чергове обстеження – належало дізнатись.

Попри сподівання, опинився я тут зовсім не по справам амурним. Мене мучила алергія. Руки та під пахвами обкидало червоними плямами, а колір шкіри дивував екзотичною жовтизною, дисонуючи, на східний манер, з великими сіро-блакитними очима.

Незнайомка помітила, що я витріщаюся. Відверто кажучи, ніколи не вмів підглядати. На тілі є шрами, які це підтверджують. Вона подивилась на мої руки. Ховати їх було пізно. Я заплющив очі, щоб не бачити її відрази. Оточуючий гомін атакував вуха, немов здалеку, зростаючи крещендо, жіночий голос спитав: «Від чого це тебе так?».

— Тривалі соло на шкіряній флейті та мандарини – пожартував я. Вона посміхнулась і мовила щось про подарунок від колишнього нареченого.

Вузький коридор виглядав як базарний ряд. Різні люди зібрались в одному місці напередодні свята. Однак, не за власним бажанням, тому всі як один – роздратовані. Молодий чоловік з виснаженим обличчям і рідкою борідкою чекав свою дружину. Вона зайшла в кабінет №13 (той самий, куди ми всі так прагнули потрапити) і зникла надовго. На лавці біля нас дрімали двоє наркозалежних, на вигляд – досвідчені, з великим «атлетичним» стажем. Менш за все кортіло уявляти, що у них за біда і наскільки все невиліковно. Ми з незнайомкою переглянулись і відсіли подалі. Почали перешіптуватись наче змовники:

— Невже таке може трапитись від, хм?..

— Гри на флейті? – підхопив я.

— Так.

— Ти зараз про руки, чи в цілому про мене?

— Не зрозуміла.

— Іншим разом поясню. Ні, не може. Але якщо одноокого змія душити і мандарини жерти, як бачиш, – може.

— Жартуєш!

— Ну звісно ж. Хоча ні, не жартую – сказав я і ще раз поглянув на неї. Довге волосся полум'яного кольору, обличчя з веснянками, ніс картоплею, кумедний але особливий, брови чорні та тонкі, вуста повні та гарні, на щоках ямочки. Чарівна.

Роздивлявся та прокручував варіанти її історії, а можливо – і нашої, спільної. Довго думав, з чого почати, про що запитати. Але не відважився. Вона сама все розповіла. Історія виявилась прозаїчною. Наречений-козел, так зазвичай трапляється, підхопив у відрядженні гонорею від якоїсь студентки, п'яної і, завдячуючи марихуані, – доступної. Повернувся. Нагородив кохану хворобою, а коли гонокок проявився – втік, як зрадник, невідомо куди. Через кілька днів подзвонив – лікаря їй порадив. Посварилися, звісно. І розбіглись. Точніше, вона його кинула. Хоча, навіть не кинула, а просто до мами переїхала. А він чи то від гонореї помер, чи від сорому, а може просто забув про ту, яку не так давно у дружини кликав. Так все і закінчилось.

Сидимо ми на лавці, розглядаємо білі двері. За вікнами диспансеру темрява розпустилася, а вона:

— Мандаринку будеш? – І посміхається. Приємно так, ямочки на щоках з розуму зводять. Відповідаю:
— А в тебе з собою?

— Так, – розкриває сумку, показує, – а тобі хіба можна?

— Ні. Але якщо ти пропонуєш. До речі, а гонорею можливо повітряно-крапельним?

— Тихо будь! Може на лавку вилізеш та й у рупор крикнеш?!

— А рупор у тебе також з собою?

— Та ну тебе. Тримай мандаринку, нехай тебе ще більше обкидає.

— Тебе мабуть, Марією звуть? – питаю.

— З чого ти взяв?

— Та от, скільки знаю Марійок, всі як одна, точніше, як ти – добрі та дбайливі.

— Між іншим – образливо. Тетяна я.

— Дуже приємно, Тетяно. А мене звуть Микола, і наше з Вами знайомство у черзі до венеролога здається мені чарівним та романтичним.

— Дуже смішно.

— А хіба ні?

— Ні!

— Тоді можна запитати в тебе дещо? Буду відвертим, в мене з цим так собі.

— З чим?

— Дивись, ось у мене алергія.

— Так. І що?

— Вона цілком виліковна. Попити травок усіляких з пігулками та мандарини не жерти. А твоя?

— Що, моя?

— Алергія твоя.

— Ой, не кажи що в тебе такої не було. Сидиш тут, як званий гість!

— Цікаве допущення, але хибне. Насправді, все почалося з хвороби.

— З якої?

— Не встиг я застудитися, як до мене прийшли друзі з мандаринами. Друзів набігло аж п'ятеро і кожен приніс по кілограму. Вони пішли. Піднялася температура. Знаєш, як добре, коли долька мандарину лопає у роті, даруючи вустам кисло-солодку прохолоду? Особливо, коли у тебе жар. Я навіть не помітив, як зжер усі п'ять кіло за раз. Результат на руках та під пахвами. І обличчя мандаринового кольору.

— Дурень ти. І я також.

— А ти чого?

— Тому що знала, точніше – здогадувалась, що з цими відрядженнями не все чисто. Декілька разів молочницю антибіотиками лікувала. Брехав мені про поганий сервіс та брудні душові, а я вірила. Хіба не дурна? На літо весілля планували.

— Може пробачиш йолопа? Діло молоде, вирішив загуляти перед весіллям…

— І ти туди ж! Дзуськи!

— Розумію. До речі, а довго вона лікується?

— Хто?

— Ну, ота алергія твоя.

— Біс її знає. Можна за день, але якось боязко. Або курс пігулок, тижневий, здається.

Тетяна задумалась і мовчанка, що утворилась на фоні загального лементу, стала нестерпною. Я подумав «нехай буде, що буде».

— Слухай, – запитав я – як щодо подзвонити мені, десь через тиждень? Якщо пощастить, відсвяткуємо разом Різдво.

— Ти з'їхав з глузду!

— А ти запиши мій номер.

— Нізащо.

— Тоді продиктуй мені свій.

— Ні. Навіщо?

— Ніколи в житті не мав подружок з гонореєю.

— Я ж просила: тихо будь!

— Продиктуй телефон, бо я тут і без рупора впораюсь.

Я розумів, що шантаж – то остання інстанція, але відступати було пізно.

Зненацька, в кінці черги з'явилась ще одна дівчина. Вона намагалась прочитати номер, нашкрябаний на картонці. Потім підняла очі, побачила мою сусідку і зраділа. Перестрибнула через наркоманів і опинилася перед нами. Тетяна боляче штовхнула мене в бік ліктем і сказала: «ні слова».

— Привіт подружко, тебе сюди яким вітром занесло? – запитала дівчина, дивлячись не на Тетяну, а на мене.

— А вона… – почав було я, але Тетянин каблук ледь не розчавив мені великий палець лівої ноги, якщо знав – взув би берци, у них носок металевий.

— Ти з Сергієм прийшла? А це хто? – не заспокоювалась подруга. Вираз обличчя і манера шкіритись видавали в ній пліткарку.

— Ем, клієнт. По роботі.

— Невже на манікюр прийшов?

— Так, на терміновий! За жінку прийшов домовлятись, в неї сьогодні корпоратив.

— Прямо сюди і прийшов? – запитала подруга. Очі сяяли від радості. Імовірно, вона уявляла, як розкаже Сергію, де та з ким його Тетяна час проводить. Слід було втрутитись і негайно. Я натягнув найзвабливішу посмішку.

— Насправді, я дружину чекаю. Вона у п'ятнадцятому кабінеті, на консультації. А з Тетяною ми випадково зустрілись. Виходить, це не я до неї, а вона до мене прийшла. От закінчать там, із моєю Марією, поїдемо до нас на манікюр. Доведеться доплачувати Тетяні, за терпіння.

Поки я вигадував найгірше в Світі виправдання, подруга Тетяни підозріло зиркала своїми маленькими карими оченятами, певно намагаючись продивитись нас наскрізь. На щастя, мізків в коробці під білим пофарбованим волоссям виявилось небагато. Після третього речення вона почала втрачати лінію розмови. Це було нам на користь. Мене мучила лише одна деталь, що складалася з двох частин: а) в п'ятнадцятому кабінеті, якщо вірити написаному на дверях, сьогодні вихідний, б) де знайти, хай йому грець, тут, у диспансері, мою неіснуючу дружину Марію?!

Існувала і третя частина – відсутність обручки, але моя алергія допомогла зупинитись на перших двох. Ідея вдарила, наче блискавка:

— А у Вас який номер? – запитав я.

— Сорок четвертий, а що?

— Нічого собі! У моєї дружини сімнадцятий.

— А коли вона зайшла?

— Щойно.

— Хто за нею?

— Он той чоловік – показав я на бідолашного, що вже годину хвилювався за справжню дружину – а після нього ті двоє. «Наркоманів» – пошепки додав я. Вона подивилась на них з огидою.

— А інші?

— Інші, мабуть, за попереднім записом.

Її обличчя почервоніло.

— Шістнадцята година. Вмерти можна.

— Сьогодні, до того ж, короткий день. – підхопив я.

— А, ну тоді я пішла.

Сказавши це, новоприбула подарувала нам Тетяною ще один пронизливий погляд і хотіла піти, але я не збирався зупинятись на досягнутому:

— Залишайтесь. Може дехто не прийде. Новорічні свята все ж таки.

Боковим зором я побачив, як обличчя Тетяни витягнулось. Вона перетворилась на хижачку, готову видряпати мені очі.

— Не поспішайте. Чим пізніше – тим гірше лікується – продовжив я – у мене, наприклад, алергія на мандарини. А у Вас що?

Останні слова влучили у самісіньке яблучко сорому. Брови незнайомки підстрибнули.

— Ну… В мене. Нічого особливого. Справді! До Нового Року потерплю. Гарних вам свят. – вимушено відповіла новоприбула і рішуче попрямувала до виходу. Тетяна зітхнула з полегшенням і сказала:

— Дякую.

— Немає за що. До речі, хто вона?

— Подруга. З дитинства.

— Як я розумію, не найкраща?

— Ти диви – здогадався!

— Може все ж таки продиктуєш номер? Нагадаю, ти, здається, трішечки мені винна. То як?

— Краще ти продиктуй мені свій.

— Добре, тільки пообіцяй, що подзвониш. Одразу, як тільки… Ну, тобто, коли алергія пройде, домовились?

— Не можу…

— Чому?

— Не хочу, не буду. Нудить мене від вас, чоловіків.

— Дай мені всього один шанс. Обіцяю весь вечір бути твоїм особистим другом-гомосексуалістом.

— Ти що запрошуєш мене на побачення?

— Насправді – в кіно та на каву. Ти часто ходиш на побачення з гомосексуалістами?

— Ні, але деякі були навіть гіршими. І годі тобі придурюватись, це смішно тільки першу тисячу разів.

— Обіцяю бути найгіршим! Тобто найкращим.

— Подивимось.

— Це означає «так»?

— Не знаю.

— А точніше?

— Можливо.

— Отже, домовились. Записуй номер: п'ять, п'ять, п'ять…

Ось так ми і познайомились. Алергію я вилікував, правда від мандаринів довелося відмовитись. Зовсім, якщо кому цікаво. Старий календар позбувся останнього дня. Попереду на мене чекала найдовша у році ніч – з першого по п'ятнадцяте січня, і найкращим подарунком, який я міг собі побажати – був дзвінок від рудоволосої дівчини Тетяни, з веснянками та гонореєю, носиком-картоплею, кумедним але особливим, і милими ямочками на щоках.