Семерак Ірина

Живу, пишу, працюю, насолоджуюсь як позитивом, так і негативом у цьому житті. Люблю подорожі та необдумані вчинки.

1)

Все з часом перетворюється в сни,
В затяжні спомини якоїсь весни,
Зрештою, все життя перетворюється в графоманію,
В наркоманію...
В ідеального існування мрію про славу непотрібну, про сонячну Іспанію,
Про вино кримське солодке, тільки пляшка налита сонцем на шафі спогадом...
В сни перетворюється романтика на ліжку старому,
що колись було символом поезії.
Молодість в сни перетворюється, затяжними видіннями з життів минулих,
Все в короткої пам"яті спогади абстрагується,
Вона, кажуть - вічна, але і та відживає своє ... помаленьку.
І вже нинішньої весни каштани осипались майже повністю,
що за денними снами ти й не помітила.
Щось врятує, життя врятує своєю гордістю,
бо ти ще найбільше повинна його прожити...

2)

Так буває кожного року,
Знаю то, любий Господи,
Що небо осінню обманює своїм теплом,
І кожного року буває якась така дивна застуда,
Підвищується температура і нерви,
А ти, моя люба далека подруго,
Чи навіть десятки любих,
Переживаєте собі свої стреси й проблеми,
Свої наркотики і аварії,
Свої дні народження і дні смерті,
Переживаєте це вже нарізно,
Без мене і когось ще,
В своїх містах, квартирах, дорогах і барах,
Чи вже й не переживаєте зовсім...

3)

«Травневий вірш»

Перефарбуй мені сіре травневе небо у фіолетовий колір.
Щоб кожна калюжа здавалася плямами свіжої крові,
Щоб бузок білого кольору вишні,
Щоб слова існували окремо, неначе лишні,
Щоб зранку я бігала стометрівками волі,
А не вступала в ями тупої любові,
Щоб гострила до блиску ножі, І відточила нарешті зуби,
Щоби я не писала вірші,
Об які вколяться губи,
Щоб траву не скосили наступного ранку
, І вона стала запахом мого світанку,
А погляд був чистим без граму міцної кави,
І веселка вкривала сіру дорожню пляму,
Щоб усі загадали бажання, неначе діти,
А не чекали, коли до ніг кинуть зів’ялі квіти,
І вільною від шрамів була б тепла шкіра,
Якби в кожному домі відчинялися навстіж вікна,
І світилися білим кольором світла.

4)

Добрі люди завжди помирають швидко.
Це з дитинства не розгадана теорема.
Добрі люди люблять читати казки і водити дітей на річку,
Моя сусідка померла швидко і зав’язувала на голову стрічку,
Вона мені навіть ніколи не була схожа на алкоголічку.
Моя сусідка була завжди п’яна, спокійна і добра.
Коли сусідські діти швидко виросли, вона була смертельно хвора.
Восьмого березня дві тисячі сьомого року був день її смерті.
На вулиці було багато болота, людей з вінками і блювотно нестерпно.
Я ніколи не знала жителів своєї вулиці, бо не кожного дня комусь доводилось померти,
Вони не були настільки добрі, а вона була просто мертва.
Ми завжди святкуємо, живемо і помираєм,
Але назавжди ця казка і річка залишаться особистим раєм.
Подальшу історію її будинку я тепер добре знаю,
Добре знаю своїх сусідів і навіть їхню собаку,
Але чому добрі люди помирають так швидко – я досі не знаю.

5) «Настя»

Зима розпивала пляшку, в’язала на голову стрічку,
Хотіла бути дурною, і то гармонійно вийшло.
Коли тобі чотирнадцять – у тебе френди і сили.
Немає паспорта , значить – немає могили.
Коли мозгів зовсім мало – ти до кінця нероздільна,
Читаєш Ліну Костенко і виглядаєш мило,
Отримуєш норму тижневу – пів пачки і ти щаслива.
Життя – дискотека й диски, Блокнот – майбуття залікова,
У тебе собака і кицька, улюблений – білий колір.
За комір комусь засипаєш трохи зерен скловати, І просиш й натхненно віриш – більше не діставати!
Потім стаєш залежна, дуже багато брухту
. Краще б за комсомолу здавати макулатуру.
Відчувати себе потрібною, шукати любов в стакані,
Ховати листи від мами і синці під своїми ногами.
Потім щось розуміти, знімати білий Настусин бантик,
Розливати масло на «Анну Кареніну» і мідну від йоду вату
Хотіти заміж за Цоя і до крові Настю щипати,
Щоб було цікаво і експресивно, як в кіно із червоним квадратом,
Потім, таку ж помітку отримати у щоденник – Ленін не схвалює жінку, Брєжнєв вищипує брови, батьків викликають до школи: Поведінка «незадовільна» , в понеділок приносиш вазонок, закінчуєш без медалі, любиш ту саму жінку, сусіди помирають навколо, проходить років із десять- вони взагалі зникають,
В тебе немає експресій, ні чоловіка, ні мами.
Ступаєш на сірий кахель – лишаєшся там лежати.
Настя заходить в кімнату- повернути тобі сто гривень.
Ти вирішуєш вийти заміж, і жити, ніби щасливо.
Руйнується сіра стеля – далі халат, чи білий, думка про стратосферу і минуле висить на шиї.