Антощак Микола

Працює журналістом-копірайтером, мешкає у Вінниці, займається літературною та літературознавчою діяльністю, захоплюється графікою та гірським туризмом.

***

в цій землі
продовжився рід любові
(божої чи як хочете її називайте)
тому їй часом несила

усі хто виливався на неї
шкварчали як смалець
самі з себе топили лій
а одні зайшли
й почали тупцювати на місці від холоду
замішували вогнища
діти збирали хмиз
доливали воду свого дихання
все для них тут було любо
ніхто окрім них
що тільки й уміли що вивішувати обжинкові
брязкальцями над обличчям землі
не міг утриматись на такій на ногах

це якраз та земля
над якою віками питається вітер смерти
кому вмерти
це той степ
що обернувся горами
перекинувшись через пасок Збруча

подоляночка

1

подарувала фото
на ньому ти маленька у светрі під горло
волосся вже зробило ковток
цього хитромудрого кольору
в якому стільки ж русого і рудого
як у воді водню і кисню

на цьому фото біла яблунька
точно позад тебе –
як велетенський хвіст павича
очі такі як тепер –
за синню в небо не полізуть

відводжу погляд від фото
переводжу на тебе
цілуєш і твої вії видовжуються
мечами торкаються моїх щік замість плечей –
посвячують в лицарі

2

решта співали про неї
сідали і припадали до землі за неї
на уроках музики
а мене завжди цікавило
що вона сама робить на цих уроках
чи є в неї ямочки на щоках і на попереці
скількох собак вона любить і чухає за вухами

в далекому невідомому селі що висіло собі на гілці Бугу
маленьку дівчинку всі називали Колька
бо схожа на тата
бо її розривав татів характер
підкидував на дерева
пізнавав у ній себе до дна
собаки звались Валет і Чудік

коли цілуєш у ямочку
під губами галасує метелик

Канцона

Цьому місту я б присягнув на вірність –
А свідками - лісопаркові сосни, наче боги-покровителі угорі.
Не може бути у світі двох Вінниць,
як за часів Олександра в Азії двох царів.

Цьому місту на вірність я присягнув би,
поки озерний вітер бороду й брови не вищипав.
в лігво б до нього зайшов, облизавши губи,
Й відчувши на них присмак району Вишенька.

Тут таке повітря живе, що не снилось Швейцарії високогірній,
тут є таке обличчя, що кидає душу в закоханий піт.
Цьому місту я б присягнув на вірність,
І на ніжність, і канцони співав би йому, поки стане літ.

***

а раптом її не буде?
страшно подумати, отче.
серце прийме навіть облуду,
а вірити не захоче…

вона вочевидь не знає,
що я звертаюсь до бога.
вона, може, й не бачить
мене самого…

а раптом її не буде?
буде – як в часі простір,
піде собі між люди
це сяйво з її зростом.

ходитиме по землі
з прощеннями у душі,
і ніжки прудкі й малі
ніжитимуть дощі.

а нам залишиться певність
у сяйві і у сівбі,
і в тому, що трохи любові
прибереже й собі.

***

Чотири мої прадіди,
як чотири сторони світу,
заповіли мені народитись на цій землі,
заповіли йти по ній
зі швидкістю степу.
Чотири мої прадіди заповіли мені
повзти по рідній землі
з малою швидкістю степу,
брати звідусіль по грудці й класти собі до чобіт.
І пройти мені доведеться тисячу степових років,
проповзти мені треба,
скільки є цієї землі,
що душа її не в літописі,
а в кожному з чотирьох моїх прадідів,
у кожній із чотирьох сторін світу.
Чуєте? Доля наша –
не бути
спільнотою анонімних українців,
доля наша –
тисяча степових років землі
навсібіч.
доля наша – бути народом,
що нині, як ізпрежди віка,
пірнає до дна всіх морів
по жовтий пісок,
сіє його
і створює цю землю.

***

ти не вмієш зрізати нігті на правій руці,
і водночас розкішно тлумачиш Сартра.
на найменшу мою таємницю наводиш приціл,
і, здається, не доживу до завтра.

ти буваєш жорстокою, безкомпромісною,
а за мить витверезливих просиш обіймів.
то з тобою просторо, то гаряче й тісно,
то, буває, за хвилю хурделицю здіймеш.

як би там не було, і які б не носились
велетенські торнадо в твоїй голові,
буде мить, коли, втомлена, скажеш насилу:
падатиму – лови.