Райан Ріенер

Блоґ «Тут і Зараз» на сайті Blogger: http://here-and-now-now.blogspot.com/
Cторінка у мережі Facebook: https://www.facebook.com/ByRayanRiener/
Сторінка у мережі ВКонтакті: https://vk.com/pubbyrayanriener

- У стані Самоти –

• У стані Самотності, я починаю втрачати мозок. І під струменями води, у кубічній ванній кімнаті, в брудній ванній; я. Сам.

• Знаходжусь - у країні - Ідіократії: Вже третій повний день у дешевій квартирі, у центрі міста, за три тисячі рублів за день, і так - вже більше місяця... Щоденно... Тут повзають таргани.

• Влаштувавши Колонію у моєму мозку, вони усе товстішають та невпинно набирають вагу, харчуючись, моїми думками та солодкими мріями. Це треба припинити. Тарганів, треба витравити. Інакше, я стану таким самим тарганом, як і вони... Нікому НЕпотрібним.

• Я генерую план, хоча мозок і затьмарений, - в мене ще ніхто не міг відібрати волю... Свободу? Тобто, чи вільний я? Не знаю, сам. А вода, діє розслабляюче, змушує тіло остаточно затьмаритись, втратитись у абсолютну німоту. Воно важке, і не слухається більше (чи виконує потаємне бажання?). Я сідаю у брудну ванну. Бруд до бруду, тлін - до попелу. Ховаючись у власному крихкому тілі, намагаюсь отямитися, але... Жорстокі та німі краплі забивають мене без жалю. Не маючи сили піднятись, я згортаюсь у

• || немовля || •

• І усе, що мені лишається, це... віддатись Пустоті, яка зробить усе сама... Так, як треба. Мені не боляче, не весело, - мені просто "нічого". Я затикаю якийсь отвір п'яткою: створюючи для себе небезпечну пастку. Вода крапає... Як усе довершено. Стікає по спині, по колінах, утворюючи щось, своїми непостійними струмочками, схоже на прозорі мацаки медузи, такої ж прозорої, як і будь-яка морська. Її непостійне існування, створене на моїх колінах, уявою, маренням - скоро закінчиться. Вода швидко заповнює забруднений старий залізний човен. Із вітрил крапає. Саме так, як із мого волосся сльози крапають, утворюючи скляний екран волоспаду. Я прихований? водою, що росою огортає мене. І я бачу, я вже у зеленуватому морі, де усе біологічне різноманіття, залежить лише від моєї уяви. Світ - створений мріями, які ми особисто паскудимо. а Творимо іноді. Ми - немов різнобарвне поле, у якому: трава і бур'ян із квітами борються...

• І ось, таргани вже хвилюються, перебувають в неспокої. У напів-повному Океані (мене), вже плавають руки - морські голуби. Цей мікровсесвіт ідеальний, його нема кому ганьбити і нищіти. Тут є: лишень мирні голуби, та медузи, що творять це зеленувате море. Бо у воді, - багато заліза, як у іншокольоровій крові.

• Моя подорож триває. Її стереже неминуче закінчення, та я помічаю, якщо зовсім не ворушитися, на ногах залишаються малесенькі бульбашки. І, рівень Океану підвищується, невже ми потонемо? Чи нам сховатися у цих маленьких підводних бульбашках?

• Краплини наповнюють море, не лишається часу на роздуми. Достатньо! Я поринаю(?) Тону? Ні, я усе собі планую. Раз. Два. Три! Я вимикаю сльози і відриваю п'ятку, відмикаючи безодню на дні моря... Шлях до усього лайна. Сам, вкладаюсь спати я, на дно,.. поки час не з'їсть ту саму воду. Я - в утробі, і ще дихати не можна, - не закінчились пологи.

• У безодню йдуть всі сльози, а і з ними тонуть й таргани. І у вухах, - купа рідини... Кубічний світ залишили всі звуки. Лиш безодня, власні звуки через воду все несе. А вода відходить, ніжно відпускає тіло, пестить... Це ні з чим не є зрівнимим. Покидає рідина, я ковтаю кисень вільно. Відпуска мене вода, - знов в полоні гравітації. Є лише вона і я, а вода втікає.

• Я - як нове немовля, знову народився,.. на дні, лежу, як мертва риба. (Чи тарган?)

• Мені потрібна тепла ковдра - близької людини душа. Далі, річ комформна, - треба в магазин. Потім - знов в самотності безодню...

~ ... ~

• Я у Самоті один?

~о2•о8•13~

"Дві реальності"

«Немає чіткої межі, між реальністю і вигадкою. Але є чітка межа між недалекими людьми і мрійниками».
Цей напис я прочитала під яскравою картиною, в барвистих тонах, писаної переливчастим блиском фарб. Картина ж ця, - була однією з багатьох творів художників-початківців виставленої у цій галереї. Галереї, в наш час, в нашому місті, однією з найпопулярніших, можливо, навіть найпопулярнішої в Європі. Але хто знає? Я підійшла впритул до полотна. Яскраві фарби все переливалися і переливалися, але зрозуміти, що там, намальовано було абсолютно неможливо.
- Що за дурниці? - Обурилася я вголос.
Люди ходили по галереї з боку в бік, поглядаючи на цю картину, але не знаходили образу - та йшли далі, де були розміщені більш зрозумілі символи. Я ж таки, в ступорі, стояла і дивилася на цю картину, і нічого, з точністю до абсолютності, не могла розібрати.
- Що за дурня?! - Повторила я, мало не викрикуючи.
Але картина мене заінтригувала, і я не могла цього заперечувати. Цікаво, хто її намалював?
Піднявши підборіддя, я вирушила оглядати інші експонати, залишивши цю дивну картину на самоті, незрозумілою, і думаю, - непотрібною тут зовсім.

Минуло це літо, настала осінь. Почали йти дощі, і я кутаючись у френч, йшла на роботу. Був ранній ранок, і дощ, що було не дуже приємно. Осіннє змертвіле листя, падало на мою прозору парасолю і злизувалися додолу разом зі струмками холодної дощової води. Я йшла повільно, не поспішаючи. На роботу я завжди приходила раніше.
Через хвилин десять ходи, показалося сонце. Погода почала змінюватися. Втім, як і зазвичай, вона була дуже мінлива, як і всі дівчата, посміхнувшись, подумала я.
Зупинившись, почала закривати парасольку, і ховати її у сумку. І саме у цей момент на, скажімо так, «Вулиці Митців» у нашому незвичайному місті, почалися з'являтися картини. Їх виносили молоді, старі і середнього віку художники, адже на цій вулиці, в підвалах під столітніми будинками, і розташовувалися їхні майстерні.
Я не поважала їх, адже більшість з них - були самоучками: «чого вони можуть досягти в житті?» - Міркувала я.
- Нічого, - відповіла сама собі вголос.
Саме у цей момент, я і побачила молодого художника, Він якраз виходив зі своєї майстерні. Під рукою полотно у рамі, підійшов до тротуару і почав розставляти мольберт.
Я здивувалася. Він виніс ту саму картину! Саме ту саму бездарну роботу, що я бачила на виставці влітку.
Подивилася на годинник, - до початку роботи ще ціла година. Тому я і вирішила підійти до бездарного майстра і висловити «все», що я думаю про його, так званий, талант.
- Здрастуйте, - підійшла я до нього, і кисло посміхнулася.
Я навіть трохи охолола, адже риси його обличчя, були більш ніж гарними. Але, все-рівно я не знайомитися прийшла, так що, він відповів:
- Так, здрастуйте, - в цей момент, він відволікся від установки інших своїх картин.
- Знаєте, минулого літа, я бачила вашу роботу на виставці. У дуже «пристойному» місці, навіть занадто пристойному для вашої картини...
Запал все вщухав.
А художник подивився на мене своїми блакитними очима, такими добрими і щирими, що я навіть злякалася. Може й не варто було так гарячкуватися?
- Бачте, ви можете говорити, що хочете, - я не ображуся. Чесно не ображуся, - він посміхнувся, відкривши свої білосніжні зуби. - Справа в тому, що мистецтво, особливо в нашій країні, завжди страждало, від поглядів кривих очей, а точніше, - є речі, набагато важливіше матеріальних, ось наприклад, як моя картина, а люди - бачать лише матеріальне. - Пхх... - він потер лоба, розосереджено і втомлено.
- Я незрозуміла, - вказавши на картину, продовжила, - Вона ж, м'яко кажучи, бездарна. Вона негарна!
- А що, для вас, краса? Чи знаєте Ви, чому наш світ жахливий?
Знову він почав скакати від теми до теми - це починало дратувати.
- Краса, вона на те й краса, що її видно. Її можуть усі бачити і оцінювати. Ваша ж таки картина, просто марна трата часу і фарб, думаю навіть дуже задорогих.
- Гроші для мене не мають значення, - промовив Він, розчаровано дивлячись мені у вічі.
- Це безглуздо! Найважливіші речі у цьому світі - гроші, любов, і ще раз гроші!
- Все, що існує у цьому світі, підкоряється невидимим для нас законам, у тому числі і любов, - це наслідок певних процесів в організмі і психіці людини. Про гроші ... я вже все сказав.
Небо зовсім посвітлішало, і хмари помчали геть.
Я стояла та мовчала.
- Я мав на увазі, що багато речей, що оточують нас - це всього лише наслідок чогось , притому - це каламутне дзеркало, що щільно ховає правду. Неважливо яку. Логіки певних людей, яку перейняли багато наших сучасників чи наслідок певних фізичних законів, але цей світ - викривлене дзеркало брехні, не більше та й не менше. Ось, наприклад Ви...
- Що, я? Я тут причому?!
- Ви - свиня, - сказав Він, не виказуючи жодних емоцій.
- Це я свиня?! Ви що собі дозволяєте? Сам Ти свиня! Я важу 50 кілограм! На себе подивися, - але сама розуміла, що дивитися нікуди, - Він був прекрасний і тілом та обличчям.
На одну мить, мені захотілося піти з високо піднятою головою, але ноги тримали мене на місці.
- Зараз, прошу - почекайте тут, - Він вимовив, не видаючи ні краплі своїх емоцій, і відправився в свою підвальну майстерню.
- Бездарний фрік, - пискнула я йому в слід, але Він не почув.
Передімною стояла ненависна мені картина, а з недавнього часу, просто гіперненависа мені. Але вона, все ж таки, була особливою, як ніби кожен її колір видавав кілька спектрів і відтінків, немов була якоюсь - рідкокристалічною проекцією. Незвичайна, не така як всі, - саме за це я її і ненавиділа.
Художник вийшов з майстерні, несучи з собою якесь матове скло, дуже тонке, і гарне, як кришталь. Мовчки, вставив його в раму, поверх полотна картини і повернув її до мене.
З картини на мене дивилася свиня.
Я була ошелешена. У моєму одязі, з моєю сумкою, в картині, немов у дзеркалі, стояла свиня. Рот її був вимазаний якимось брудом, лапи теж в якомусь лайні. Я стояла і дивилася на картину, і кожен мій рух, з точністю до зображення в дзеркалі, повторювала за мною і вона, - свиня. Очі Маленькі, дурні і незрячі. Я дивилася їй у вічі, а вона в очі мені.
- Що за нісенітниця?! Що за ідіотські жарти? - Скрикнула я, і схопивши за руку, художника, - підвела його до картини.
У картині відбився і Він. Але... Він був прекрасний, прекрасніше навіть ніж у реальному житті.
У мене відвисла щелепа: «прекрасного хлопця, тримала за лікоть огидна жирна свиня з тупими очима, незрячими нічого».
- Саме тому, - повернув Він голову до мене, - я і не виставляв її з цим «екраном». Я вклав у цю картину масу праці, вклав у неї себе, свої очі, мої почуття і сприйняття цього світу. Якщо б я виставив її тоді, у повному вигляді, - картину розірвали б на місці.
У картині - дзеркалі, свиня все червоніла і червоніла, а художник, все роздивлявся і дивився на мене шалено добрими очима, дивився з жалем.
- Та пішов ти!
Я з усієї дурі дала йому ляпасу, і швидким кроком попрямувала у бік роботи, насилу стримуючи сльози.
Я - свиня.

Летіть же Ви у Височінь

Коротка казочка про Життя. Красиве…
Жорстоке. Для дітей і дорослих Дітей.
Мрійників. Бабок. Метеликів. Сонечок.
Та навіть Жаб, Лягушок і Тарганів…
І тільки в останню чергу – для
Конформістських істот – Людей.

P.S. Віддайтеся Інцентризму.

.Цей Цілий світ. Усюди - болото. Ніхто не пам'ятає, чи було так завжди чи ні, - ніхто. Знають всі - болото – занадто безмежне та неосяжне, має обрій, тому не долетіти до Кінця Світу. Але не всі в болоті мешкають. Деяким вдалося, метеликами і стрибабками, злетіти вгору:
.Бабка літала, літала, літала, літала і ширяла в повітрі, спрямувавши погляд на небо, - де молочними сонечками пливли незліченні пухнасті хмари. Але ні, сморід болота притупив її почуття, вона почала втрачати сили, падати, і опустилася безжиттєво на суху пелюстку очерету.
- О ні, я не хочу впасти вниз, - ледь чутно видала вона. Сльозинки її впали в саму рідоту юшки болота і згоріли в ній, спалені спиртом. - О ні, проволала вона знову, тільки лише побачивши, як димок її спалених сліз полетів угору.
.Муки ці, забачив веселий метелик і підлетів до бідної Бабки:
- Не плач. Ти не впадеш вниз, я не дозволю. Всі ті, хто у Височінь відібрані не повинні залишати таких як вони, - в біді.
.Метелик підхопив бабку вусиками і розмістив її на своїй спинці.
- Я буду літати з Тобою на спинці, поки Ти знову не відновиш свої сили.
.Слова метелика вселили надію у серце стрибабки.
.Бабка окрилилася, адже метелик був такий добрий до неї. Він врятував її. Саме в цей момент вона і полюбила Метелика. Його ніжні крила, немов кольору небесної глазурі, його жовті фасеточні оченята, як дві золоті жаринки. Бабка закрила очі і просто летіла разом з ним, довго і блаженно в хмарах. - Як я була весь цей час без нього, думала вона, сто й тисячі разів повторюючи про себе ці слова.
.А Метелик все літав, захоплено вп'явся очима в небо. «Стільки метеликів і бабок намагалися досягти краю неба, але ні - ніхто не зміг досягти», - поділився із Стрибабкою своїми думками він.
.Але істина одна, - всі метелики і бабки, цикади, сонечка та інші милі створіння, - не любили болото, а воно - не любило їх. Жовті й зелені жаби, весь час прагнули своїми довгими язиками зловити їх, що часто їм вдавалося. У такі моменти небо темніло і плакало, - гірко плакало, адже стало менше щастя на світі. Адже небо так любило всіх цих метеликів і бабок і багатьох інших створінь. Але коли воно плакало, - деякі жаби омивалися чарівними щирими краплями дощу і теж перетворювалися на метеликів і стрибабок. Кожне створення має шанс переродитися і стати кращим, - щира правда світу, про яку не хочуть і чути. Хоча, а що було б якби почули?
- Тоді б не було такого болота, і замість нього були б луки, трави і прекрасні квіти, - вимовив Метелик, якраз перед тим, як його схопив довгий липкий язик ропухи і забрав далеко вниз…
.Бабка так і залишилася в повітрі, а в руках її - прекрасні напівпрозорі блискучі крила Метелика, метелика, якого вона так щиро покохала. Знизу роздався регіт ситої Ропухи, яка вирячила тупі очі.