Вознюк Світлана

Народилася і живу в столиці древлянського краю м. Коростені., що на Житомирщині. Захоплююсь сучасною української літературою.

Писати вірші та оповідання почала ще в дитинстві, і вже навесні 2008 року стала переможницею Всеукраїнського фестивалю сучасної літератури «Просто так» (м. Коростень) у номінації «Дитячі твори».

У жовтні 2015 року на Всеукраїнському літературно-мистецькому святі «Просто на Покрову» (м. Коростень) зайняла почесні місця в літературному змаганні: ІІ місце в «Поетичному марафоні» та ІІІ місце в «Уроці прози».

Перша публікація – «Літературно-мистецький альманах Коростенщини «Просто на Покрову» 2015 р.».

Сьогодні зі своїми творами виступаю на творчих та літературних вечорах. Працюю над кількома різножанровими романами. Прагну до вдосконалення своїх творчих здібностей.

Ідеальний ранок

На стінах кімнати сонно прокидалось сонце. Можна було тільки уявити, як яром піднімається туман, мовчать дороги, а жайворонки готуються до виконання ранкової партитури.

Ми прокинулися...

Годинник обіцяв ще гарні сни, а м'яка подушка тільки збільшувала силу тяжіння...

Як же я обожнюю ранок, коли він починається з нього, - бачити його ледь розкриті повіки, м'які складочки на щоках, що сповіщають про залишки солодкого сну. Мені вистачало блиску в його очах та тихого "привіт", щоб прокинутися остаточно...

Ми рухалися повільно, швидко, знову повільно. М'язи напружувалися. Крихітні кристалики поту народжувалися на чолі. Я вдихала у повні груди, щоб наповнити їх ароматом його тіла, що завжди пахне свіжістю та милом.

Між нами панувало мовчання, бо перехоплювало подих. Важко дихати...

Кров у жилах не стигла. Вона палала, шалено та невтомно рухаючись тілом.

У голові купа думок, та всі про нього, про нас.

Півгодини невпинного руху...

Наближаючись до завершення, ми збільшили швидкість. Серце розривало нутрощі та ламало ребра. А ось і останній ковток повітря.

Я посміхалась йому. Я просто не могла не посміхатися, бо отримала не аби яку насолоду від часу, який ми розділили на двох.

Лишилося тільки перевести подих, вгамувати спрагу та огорнути себе в обійми прохолодного душу...

Ідеальний початок дня!

Обожнюю ранкові пробіжки!

Я пам'ятаю…

Я пам'ятаю її дитинство. Пам'ятаю, коли вона вперше заговорила зі мною – невпевнено, та в її словах я згадував і бачив себе.

Ми завжди прокидались одночасно. Але вона поспішала першою промовити незрозуміле «Доброго ранку!» та ще із заплющеними очима намагалась мене поцілувати. Це, безумовно, викликало посмішку.

Посмішка… Коли вона посміхалась, в її очах з'являвся вогник, що дарував надію, а все навколо, ніби підкорювалося владі їх чарівності.

Ніжне округле обличчя обгортали темні неслухняні кучері. Коли я промовляв до неї теплі слова, вона ховала очі, а на її щічках з'являвся рум'янець.

Пам'ятаю, що витрачав останні кишенькові гроші на маленькі дрібнички для неї. Мені завжди було приємно бачити щасливе янголятко, яке раділо від чергового подарунку.

Вона мала велике серце та сильну віру, з чим і крокувала по стежці свого життя… Життя, що, як час, сплинуло так швидко.

Я досі пам'ятаю той вечір, коли її годинник зупинився…

Ішов дощ. Пам'ятаю, що відчував аромат вологого асфальту. Він утік – той, хто бездушно вкрав вогонь з її очей…

Так швидко, лише за мить я втратив людину, яку любив, я втратив часточку себе. Та ні магія, ні час, ні помста не зможуть повернути її до життя.

… А я сидів на землі і тримав нерухоме тіло своєї маленької сестрички. Руками я затискав рану на грудях, а крізь мої пальці текла ще тепла кров. Та найстрашнішим було те, що я був безсильний щось зробити. Я міг лише попрощатися…