Дьомова Наталія

Авторська сторінка - avtura.com.ua/writer/324/

ТИША І ТРАВА

***

У тиші і траві, де стигне і цвіте,
де бджоли і джмелі тримають варту,
ввижається і мріється про те,
про що не варто.

Розкинувши обійми від плеча
і спину сперши,
я знаю, що багато розпочав
і не завершив.

Бо світ перехиливши під кутом
у невідоме,
ці хмари пропливуть під животом
до мого дому.

І ця стерня і комашина тиш,
і комарине потайне причастя,
якщо простиш –
а ти мене простиш –
на щастя.

***

світ наче світло починається завжди там
де у грудях натягнутих як там-там
гупає чорнота
вік наче вікна показує нам чуже
дощ уповзає під комір вогким вужем
тулиться до хребта

грійся же осене зміями до сердець
поки і нас ще гріє святий отець
в теплій руці-ріці
а як тепло утікає з його долонь
люди із дотиків крешуть собі вогонь
наче сліпці

***

А у любові стільки голосів,
що й голос сів,
і тихне колискова,
і сіється, що просо колоскове,
просте, як сніг,
і заскладне для слів.
Просте, як бог і біг, і буревій,
як біль у грудях і туман у хаті,
і тягнуть тіні руки волохаті,
неначе Вій, але не вий, не вий.
Неначе тиша, давня і стара,
яка боїться голосу і грому.
І пити бром,
і не жаліти брому,
і доживати голосу і дому,
і відпускати і себе, і страх –
і страх людей, і страх безлюдних рідних,
і відпускати тих, кого потрібно.
Лети, маленький. Поминай добром.

***

відмовчуйся мовчи мовчи мовляв
ніхто тебе ніколи не вмовляв
продатися за кілька дрібнуватих
навіщо друже ти крамар єси
і сам мене незлецькипродаси
і може навіть не візьмеш багато
і може навіть тягне голосок
залишиться мені мене кусок
і тне глибоко
що вийшло боком
і пішло на пси
і навіть те що ти не продаси
стікає брудом
і рудявим соком
а вийшло боком
бо чого ж мовляв
ніхто тебе ніколи не вмовляв
не осторожив
і срібноперим голосом кує
бери мій друже що тобі твоє
а богу боже

***

Летючий голландець

І солоні вітри,
і вітрильники тягнуть носом,
і вчувається запах дому, і дим, і зимовище поруч.
Та несе уперед і у хмари, і в марення зносить,
відриває від поручнів.

І у пору осінню, осілу, останньо-осонню,
вже розпивши меди і коліна збивши,
налітаєш грудьми на таке велетенське безсоння –
набагато від тебе більше.

І не ти його носиш – воно тебе носить, як шкіру.
І не ти його гоїш – воно тебе точить і крючить.
І ступаєш, і тягнешся вперше прозоро-покірний,
як голландець летючий.

Де мої маяки? Хто сьогодні запалює листя,
хто пускає димок над туманами вище і вище?
І немає думок, окрім тих, що далекі й імлисті.
І одної, що вітер насвище.

Ці вітри, ці вітрила, ці тропи і трапи, канати.
І лишається тільки сконати усім, що незгодні.
Але стільки ще треба дійти і потрібно пізнати,
що іще не сьогодні.

Повертай, повертай сам собі поводир через осінь,
шумовиння і греблі.
І моргає провалля, яке унизу простяглося,
наче давній знайомець до тебе.