Вінницька Антоніна

Авторська сторінка - www.poetryclub.com.ua/author.php?id=24587

«Я вишию на серці вишиванку»

Я вишию у себе на серці вишиванку,
Обрамлену вогнем із мирного тепла.
І, зашаріючись, я запрошу тебе до танку,
Щоб кров твоя густа розстала й потекла.
Червоні кольори, то пристрасть і кохання,
А чорні кольори - то сум, печаль і біль.
Сьогодні ж у нас всіх одне просте прохання,
Щоб спокій і любов потрапили у ціль.
Пишаючись усім, що маю я у серці,
Ділитимусь з тобою усім своїм теплом.
Розпалена вогнем, як диким чилі-перцем,
Губами притулюсь я міцно і чолом.
Притиснувшись уже, не можу відірватись,
Та вишивка моя прониклась у тобі.
І навіть коли всі на нас будуть плюватись,
Ти погляд власний май у себе в голові.
Хай переможе той, хто в серці має правду,
Хто знає, що платить тут має кожен сам.
А хто лиш в голові тримає якусь зраду,
Без жалю віддамо, на їжу лютим псам.

«Осінній мінор»

Температура – нуль. Мій чай вже стигне в чашці.
Моя домівка – светр, до березня-весни.
Пригніченість, нудьга вже завітали в гості,
Непрохані, чужі вже навкруги вони.

Я прагну теплоти, вона ж чомусь холодна.
До пальців гірше стала надхотити вже кров.
Душа стала слабка, кайданами охоплена,
А шию душить шарф, і серце б’є: «Let's go»

Мого плеча, рука депресії торкнулась,
Хоч не просила я її сюди іти.
Осіннього мінору, я вдосталь вже наслухалась,
Тримаю міцно крик, що рветься з самоти.

А гілка у вікно: холодна, гола, змучена
Все шкряба голосніш: «У гості запроси!»,
Та виганяє геть усіх душа розлючена,
Порвались мої нерви, як залізні троси.
Моя домівка – светр, застигнув чай у чашці
І свічка вже згаса у мене на столі.
А завтра вирішу, в якій я буду масці,
Сьогодні ж я віддамсь в обіймища імлі.

«Минуле. Майбутнє»

Неділя. Вечір. Забуття.
Учора. Відпочинок. Вдосталь.
Утома. Алкоголь. Серцебиття.
Мережа. Очі. Осінь. Падолистом.

Дощить. Омиється. Спочить.
Підтримка. Дружба. Сміх. Прощання.
Крик. Тиша. Серденько. Болить.
Омана. Сповідь. Лжекохання.

Минуле. Радість. Оптимізм.
Майбутнє. Невідоме. Темінь.
Страх. Безіменний. Егоїзм.
Беземоційність. Подих. Кремінь.

Квіткова родина

Жили в садочку, при хатині
Родина квіточок рясних.
Татусь мав очі – барвінково-сині,
І мати-мальва квітла поміж них.

І діточок своїх батьки любили,
Їх пестили й оберігали від усіх.
А дітки всі ж слухняними вродились,
Батьків вшановували, кланялись до ніг.

Лілея, то найстаршая сестриця,
Дивує всіх красою кожен день.
А м’ята - менша, мов імператриця,
П’янким повітрям сповнює легень.

Маленький братик мак, мав чорноземні очі,
Червоною красою радував рідню,
Близнючки-волошки пишалися. Співочі
Їх голоски лились на цілу авеню.

Та сталася біда, вороння залетіло
І нищити рідню намірилось воно.
Дитятка до батьків, злякались. А їм в спину,
Страшенний крякіт чуть. Неосягненне зло.

« Не бійтеся, малі, - сказав барвінок-тато.
Не знищити рідню. Ніколи. Не бідИ.»
І шепотіла всім молитву мальва-мати,
«Від прОклятого нас, ти Боже, одведи!»

«Хоч ми малі, та все ж рідня у нас велика,
В біді не кинуть вже ж. Погляньте ж навкруги!»
Бузок і бузина, там айстра і осика,
На поміч вже ідуть «Рятуйтесь вороги!»

ЛепЕха, кропива підкралися вже стиха,
«Не бійтеся сім’я, розізрвем кайданИ!»
І звіробій, і льон, і папороть. Тож лихо
Отримало від всіх гарячі стусани.

Вороння ж не чекало такого відчайдуху,
І розвернули всі на північ, як один.
Чкурнули всі за мент і не побачиш пуху,
Що не лишилось вже нікому на спомИн.

Пишається сім’я: «Хоч, може й небагато,
Та не прогнемось ми, під чуже знаменО.
Ми разом – так завжди: у тугу чи у свято,
Підтримка, совіть, честь – сповідуєм одно!»

«Нове життя»

Ви чуєте? Іде нове життя,
Так впевнено крокує за півсвіту,
Немов і не було цього століття,
Воно пройшло у вирі забуття.

Ви бачите? Що стало поміж нас?
Нам руки пов’язали перепони,
Із телефонами, ми як безликі клони,
І голова, як старий тулумбас.

Ви відчуваєте? Як подихом своїм
Нове чекає уже поряд на порозі,
Шалено серце виривається в тривозі,
Хоче кричати стукотом німим.

Послухайте, побачте і відчуйте!
Немилосердно нас кидАє час,
Хоч кожен має свій іконостас,
Своє життя ви пристрасно цінуйте!

Старе не повернути, а нове -
Його ми завжди встигнемо змінити,
Бога за бороду нам міцно би вхопити,
І як зерня воно у полі оживе!

«Байдужий світ і сухе вино»

Байдужий світ і сухе вино.
Гірчить кохання і солодка мука.
Емоції керують нами. Зло
Зайшло у серце. Без жодного стуку.

Минає час, рожевий світ зникає
І, як над прірвою - ти просто крок зроби.
На серці опонент клеймо вже випікає,
Воно кричить гучніш сердитої юрби.

Емоції, слова стають на смак терпкими.
А спогади-кати за шию узялись.
В оцім страшнім бою, під владою рутини,
Образа верх взяла. І всі їй поклялись.

У нутрощах – мороз, все льодом вже зігріто.
А серце під замком. Воно ледь-ледь живить.
І не людина вже –розбитеє корито,
Поточене усе. БайдУже. Не болить.