Швед Оксана

Авторська сторінка - maysterni.com/user.php?id=5633

І я падаю в трави. Я – малайзійський літак…

І я падаю в трави. Я – малайзійський літак…
У долонях – слова. Обіцяю,що потім пробачу.
Найдорожче – не крила. Найважче – поранений птах
Били в спину ножем і казали що це на удачу.

Проклинаючи місто, де сонце й кривава роса
Заклинаючи всіх, хто не прийде, вернутись додому
Батьківщина не вірить ні в які казки й чудеса
Небо кличе людей. Люди йдуть. За одним. По одному

Під завалами раю свобода співає романс
Ненароджена, зла, рве у відчаї стомлені струни
Там, де вірять, любов й революція ходять лиш раз,
Там не просять прийти криворуку нестерпну фортуну

І коли я впаду і не збудуся літнім дощем,
І якщо відступлюсь і скажу що йти далі не можу –
Будь хоч якось. Хоч близько. Хоч кимось з людей.
Будь хоч ти. Будь хоч мною. Не зрадь мене, Боже.

Все частіше у спину: "Ти ж дівчина...»

Все частіше у спину: "Ти ж дівчина,
А не мрієш про квіти й Америку!"
Я люблю батьківщину скалічену
На таких у вас кажуть "бандерівка"..

Цього року всі ходять у синьому,
Та в повстання два інші відтінки
Я з дитинства її бачу сильною –
Україну – нескОрену жінку

Головне – залишитись людиною
Там де можуть убити й за слово.
Незалежність вже стала примхливою –
Вона хоче коктейлів і крові.

І насправді це всіх нас стосується
Навіть тих, кому "так нецікаво".
Де майбутнє зі смертю цілується,
Там народиться сильна держава...

* * *

і слова полягали на струни
і свобода дивилась в люстерко
і даремно чекала фортуни –
не пустила в метро
вахтерка
а ледаче ранкове небо
намалює червоним дату
кожен думав чого йому треба –
справедливості чи автомата
та зима мені снилася двічі:
позавчора і майже щоночі
горе там, де нікого не кличуть
батьківщино, відкрий уже очі
коли холодно, палять і спокій
трохи звірі – боротись, щоб бути
сонце сходить, бо ранок жорстокий
сонце – колір червоної рути

Щасливі

Зорепад у твоїх долонях
все ще змушує вірити в диво
Так, це ми. Гіркувато-солоні,
такі справжні, палкі і правдиві.

Зачаровані синьо-підступним
наші ангели просто вмирали
Абоненти були недоступні,
а чому – ми ніколи не знали..

Ми любили, любили як діти,
ми сміялись, втираючи сльози
Ми зривали заплакані квіти
опівнічної метаморфози

Ми заснем на руках у Сварога
на алеях зеленого дива
Зорепади. обрАзи. Дороги.
в забутті непідступно-щасливі..

* * *

Не забувати навіть на хвилинку,
Не пробачати жодного й нізащо
Замовкни, ворог. Так воює жінка
Не та, що плаче. Та, що вірить в краще.

Чужа рука руйнує наші храми,
Свої брати будують нам майбутнє,
А матері молилися віками –
Сумні, далекі, тихі, незабутні..

Нас не здолати. Мабуть, не під силу
У нас є гідність – доля, біль і зброя
Яка чума нас тільки не косила,
Яка орда не кликала з собою..

Не плач. Не треба. Ти сильніша, жінко,
За всі нещастя, війни і печалі
Сестра, кохана, мати – українка
Благословляй, бо треба битись далі.

Вони ще прийдуть. Вір, люби, молися.
Вони вже знають, як сміється доля
Тихенько мама просить «повернися»,
А син боронить вимріяну волю

Донька засне. Промовить тихо «тату»
І вже у снів країну дивну лине,
А в нього світ – в прицілі автомата
А в нього – бій за неньку-Україну.

Війна і слово. Це не на картинках.
Страшне і зле. Не бачить. Не жаліє.
Тихіше, ворог. Хай говорить жінка
Вона і тут воює як уміє.

гра в дорослих

так спить дитинство. тягне рученята
до того неба, мудрого й старого
щаслива мрія так боїться впасти,
а я ще тут, шукаю свого бога

все ніби просто. книги непрочитані
цей довгий шлях – реклама пацифізму
я все зроблю – сміятимусь, любитиму
підступний крах мого соціалізму

я йтиму тихо – дУрні не зупиняться
я буду далі. звична панорама
дитинство спить. воно вже не прокинеться
це все життя. це гра в дорослих, мамо.