Мрига Іванна

Художні твори опубліковано в альманахах «Усі ми родом із дитинства «Добра казка» (2012 р.) та «Скіфія-2013-літо», а також в журналі «Золота пектораль плюс» (2015 р.).

ІДЕАЛЬНИЙ ДЕНЬ  

Н.М., людині, яка вміє йти до своєї першості

Чорне море. Хто не мріям про нього? Хто не хотів побачити цю красу, велич і міць? Хто не захоплювався ним? «Скільки там води!» - вигукує кожен, побачивши море вперше, але багато хто забуває, що своїми водами Чорняве завдячує могутньому Дніпру. Стрімкий і прозорий він збагачується енергією Прип'яті, в яку впадає в'юнка Горинь. І десь далеко-далеко в зелених хащах красуні України, між високими деревами і квітучими берегами ділиться своїми водами з нею Вілія, в яку біжить маленька-прималенька моя річечка Вілійка. Вона така тендітна, що іноді, особливо влітку, перетворюється на майже непомітний струмочок…

Ось у цій казці природи і біля цього струмочка протягом чималої кількості років живу я, а, живучи, досліджую все навколо. Словом, перебуваю я в центрі всесвіту, в його найкращому місці. Тут навіть пташки співають по-особливому: коли тобі сумно, вони виводять свою пісню дуже тихо, а коли весело – все навкруги тоне в різноголосій пісні, якій позаздрили б навіть оперні співаки.

А як тут мило взимку:уявіть, навколо не видно нічого, тільки безмежне біле покривало і чути далекі завзяті дитячі крики, що на великій швидкості спускаються з гірок і з головою занурюються в купи снігу. В повітрі пахне наближенням Різдва. Здається, що із-за горизонту ось-ось з`явиться Дід Мороз і вручить тобі подарунок, про який ти йому вже цілий місяць «тонко» натякав. А з хати доноситься запах свіжоспечених пиріжків – це свідчить про те, що треба йти додому і радувати матусю своїм існуванням, дістаючи за це гарячу випічку. А ще тоді так добре відчувається, що таке дім і що немає нічого кращого за нього, ну хіба що ось цей пиріжок з маком.

А яка красива тут весна, особливо коли зазвичай тоненька річечка Вілійка вийде із своїх берегів і перетвориться на справжнє річище. Тоді не відійшовши від воріт дому і кілька кроків, ти роззуваєшся, скидаєш шкарпетки, залазиш по коліна у воду і… ловиш рибу. Ви думаєте, що це неможливо?! Ну, тоді ви не знаєте, що таке справжня весна!

А далі зовсім нечутно із-за обрію прокрадається літо. Воно завжди пахне завзяттям, бажанням нестримно бігти вперед і кольорами, які не здатні створити жодні хіміки у жодній лабораторії. Літо приносить канікули навіть ним, хто не вміє зупинятися. Воно випромінює силу і нічого не боїться.

Проте якось нахабно з`являється наглюща осінь і руйнує ідилію життя, наповнюючи округу безмежністю справжніх почуттів, які перетворюються на краплі сліз у кутиках очей. Тоді ніхто вже зрозуміє, чому з'являються сльози: чи він суму за прожитими днями, чи він холодного й пронизливо-швидкого вітру.

Таке тут життя. Воно звичайне. Буденне і непримітне для сучасності. А там на краю обрію між плакучими вербами бігаю я – мені 7 років і моє життя ідеальне.

Отже, цього дня в центрі всесвіту прокинувся я і зробив це досить рано, а ще нині вперше в цьому році зміг одягнути шорти. Треба визнати, для них ще досить прохолодно, але це лише у затінку, у той час, як на сонячній галявині температура сприяє моєму літньому «прикиду».

Сьогодні у нас із Ваською великий день і грандіозні плани: ми хочемо розпочати купальний сезон. Відкриття заплановане, як тільки його мама піде на роботу, а моя займеться випічкою пиріжків з повидлом. Тато каже, що на початку травня купатися в ставку не доречно (якщо чесно, то він заборонив!), але нам здається, що саме зараз і слід розпочинати.

Словом, щоб не виникало жодних підозр я з`їв увесь сніданок, чемно вислухав настанови мами щодо того, щоб не йти нікуди далеко та ні з ним чужим не говорити. Зрештою я так і збираюся робити: ставок від нас не далеко, а Вася мені не чужий, тому теоретично я нічого не порушую.

Подвір`я тим часом наповнилося пелюстками цвіту яблуні, розбавленого весняним сонечком, а по ногах час від часу пробігають подихи легенького вітерцю. Десь через годину після мого виходу на вулицю на іншому березі ріки з`явилася постать Васі. Це був знак. Я уважно оглянув навколишню територію, переконавшись у відсутності свідків і мами, та у швидкому темпі попрямував з дому.

Через хвилин сім ми опинилися біля ставка. Ніжно гріло сонечко, наполегливо подував вітер. На березі більше нікого не було. Це додало оптимізму – ми таки будемо першими! Не гаячи жодної хвилини (поки ніхто не помітив нашої відсутності вдома), ми з Васею швиденько скинули шорти та футболки і попрямували вперед.

Вже за крок до води мій погляд, чомусь, зупинився на велетенській споруді, що височіла вдалині із пагорба якраз навпроти нас. Її кам'яні стіни та гострі бані зачаровували та насторожували водночас. Продивившись, мені раптом здалося, що це масивний лев, якого хтось перетворив на камінь. І от саме зараз саме у цю мить він має ожити. Складалося враження, що лев дивитися на мене суворими великими очима, з кожною секундою все більше насуплюючи брови. Колись, моя мама казала, що в тому сіромі будинку живе бог і він звідти спостерігає за кожним моїм поганим вчинком. А коли я щось зроблю не так, то цей бог про все розказує мамі. Цікаво, він теж зараз на мене дивиться?! Та ні, схоже, що йому більш цікаво на сусідній ліс поглядати. Відкинувши зайві думки, я перевів свій погляд на Васю, який стояв вже по пояс у воді і здивовано витріщив на мене свої блакитні очі, мовби говорячи: «Ти чого там остовпів, забув, чого ми сюди прийшли?!» Буду чесним, його вираз обличчя відігнав з моєї голови непотрібні думки і я попрямував вперед. Зрештою Васька ближче до мене, він не закутий в камінь, а тому йому краще знати, правильно ми робимо чи ні.

Отже, я зайшов у воду. Вода була… Ну, вона була… Як сьогоднішній вітерець, тепла в міру, в міру того, що надворі початок травня. Проте у той момент мене це не хвилювало. Відчуття першості підігрівало її до температури аналогічній тій, якою щовечора мені наповнює ванну мама. Крок за кроком я йшов все далі і далі, а вода ставала все теплішою і теплішою. І ось я пірнув з головою. Це було неймовірно. Раніше я не відчував такої насолоди. Намагався пропливти, але це в мене не вийшло і дуже швидко хвилі поклали мій живіт на пісок. Проте через якусь секунду я знову став на ноги, щоб декілька разів поприсідати, опиняюшись таким чином повністю в воді. Неймовірні були відчуття. Я мріяв про це кожного дня протягом усієї зими.

- Ех, Назар, йдемо, а то помінять, що нас нема! – голос Васі перервав моє «блаженство» і я із неприхованим розчаруванням, вистрибнувши з води, із швидкістю блискавки одягнувся та попрямував додому.

Добігаючи до будинку, почув голос мами, яка намагалася мене догукатися. Проте мені вдалося непомітно промилькнути в дім і лягти на ліжко, накрившися покривалом. Це відповідальний момент! Не можна було видавати себе. Але от лихо – шорти та футболка промокли, ввібравши залишки води. Цей факт насторожував і мене затрусило чи то від холоду, чи то він страху.

Раптом в кімнату зайшла мама. Вона уважно подивилася на мене та моє мокре волосся і спокінним голосом спитала:

- Ти де був? Я тебе шукала. Це що футболка мокра?

- Та я… Біля річки… Ми там… Рибу з Васею ловили.

- Біля річки. Я тебе не бачила там. Ти часом до ставка не ходив купатися?

- Ну що ти, мам, звісно ні. Ще ж рано, – всміхаючись, відповів я, у той час як по кожній частинці тіла пробігав холод. - А ти вже пиріжки спекла?

- Спекла! Переодягайся і йди їсти.

- Ага, вже йду.

Вона вийшла з кімнати, явно не вірячи цій нашвидкуруч придуманій розповіді. А я поглянув через вікно в сірі поважні очі чи то велетенського лева, чи то просто чималого кам'яного будинку, що залишився стояти тут із якихось давніх віків, і вперше із здивуванням відзначив для себе – мами таки не все знають. От, наприклад, зараз виявилося, що моя матуся, мабуть, вже давно не була в тій споруді на пагорбі і не знає: звідти ніхто за мною не спостерігає, а якщо й спостерігає, то точно нічого із побаченого не каже їй. А ще через кільках хвилин прискіпливих споглядань я усвідомив, що скоріш за все ніякого лева й не існує, це просто будинок такий, його хтось не місцевий збудував. Ця думка трішки заспокоїла, і я почав переодягатися, проте дивне і досі незнайоме відчуття ніяк не покидало мої думки: мені було соромно за сказану неправду, але я насолоджувався тим, що зміг втілити задумане. Відчуття першості перемагало і робило цей день ідеальним. Хотілося, щоб дана мить була зі мною завжди. А ще тоді у свої сім років я зрозумів, що отримання бажаного – це щось настільки неоднозначне, як і та далека дивна споруда, яка все ж таки дуже схожа на лева.