Савчук Володимир

Цікавлюся музикою. Люблю гуляти в парку, але не маю часу. В цьому проблема. Тому намагаюся не марнувати жодної миті і ловити момент.

Радіють…

Радіють першою зеленню поля, а зрізані гілки плачуть сизим димом багать. Контраст, можливий лише навесні.

Ніяк не вкладається в голові те, що кілька тижнів тому всюди лежав лінивий та неповороткий сніг. Зараз про нього нагадують лише поодинокі білі смуги, що залягли у затінку чи по канавах. Попри двадцятиградусне тепло, останні загони снігу вперто відмовляються визнавати свою поразку і завзято утримують останні бастіони.

Моя дорога різко піднімається вгору. Правда, оптимістично? Звичайно, якби тільки асфальт не був би поїдений вибоїнами. Складається враження, що щоночі тисячі копачів, одержимих ідеєю знайти скарб, гризуть шлях лопатами. Проте, не натрапивши на віко заповітної скрині, лишають яму, навіть не закопавши її, і продовжують пошуки деінде.

Грудочка сонця розчинилася у повітрі, підсолодивши його. Вуха, що взимку сиділи на звуковій дієті, починають потроху звикати до пташиного співу, який усе ще здається небаченою розкішшю. Пернаті плетуть мелодійний саван, – я знаю, хоч і сиджу у вічно незадоволеній маршрутці і майже нічого не чую.

Кажуть, що рік, не жуючи, проковтнув весну і що після зими у нас одразу літо. Але то неправда. Весна є. Вона – всередині кожного з нас.

Осіння доба 

Сонячне горнятко впало з краю обрію і залило небо вершками рожевих хмар. Їхня солодкість – одна з небагатьох речей, що дарують тепло у ці перші прохолодні осінні ранки.

Навіть повітря здається не таким млосно-розпливчатим, а зібраним, змобілізованим. І воно ніби саме збадьорює тебе навіть якщо ти не виспався. І земля, здається, твердіша під ногами. Уся природа своїм єством вигукує: «Іди на пари! Вчися!». Що ж, із нею, з матінкою, сперечатися не випадає, тому доводиться скоритися.

Навколо ­– стигле синє небо і дерева, яких восени, як на мене, більше, ніж улітку чи взимку. Вони усюди: обабіч доріг, у садках, у лісі. Дерева горять яскраво-жовтим полум'ям, що чергується з хмарами густого зеленого диму. Осінь-палійка шепоче вітерцем: «Швидше. До початку пари – двадцять хвилин, а ти на маршрутку ще навіть не сів».

Обертами коліс мікроавтобуса, змахами крил поодиноких хмар у небі та неосяжно широкими кроками сонця пірнає цей день у минуле. Знову маршрутка. Тільки цього разу вона продирається світловими руками крізь хащі темряви. Раптом десь на далекому заході чорне полотно ночі змінилося білим простирадлом світла. Але то на мить, на якусь долю секунди. І знову пітьма глузливо танцює перед очима. За кілька хвилин біле тло знову з'являється на обрії. Буде гроза.

Перехід. Миттєвий перехід зі світу маршрутки у зовнішній світ. Милосердний дощ напуває зморену холодом землю ощадливими краплями, що замінили б вино та оливу на рани. Однак за кілька хвилин цей «добрий самарянин» стає безжальним середньовічним інквізитором. Він наповнює все навколо потоками води, що здається підсоленою, від якої ще більше хочеться пити.

Мільйони барабанів, по яких гатять обома паличками, мільйони шматків тканини, що рвуться, мільйони скляних банок, що б'ються в унісон, – весь цей оркестр сховався десь за хмарами і час від часу шматує тишу.

Але я вже у ліжку. Збираюся засинати. Все навколо спить. Тільки мобільний… Тремтить від страху. Не бійся. Я знаю, що під ранок злива піде геть, щоб усе навколо знову волало: «Іди на пари! Вчися!»

H.A.I.L.

Небо милося сірою хмаровою губкою. Повільно протягло її по всій спині, і випав…

…Град.

Барабанним дробом в такт тривозі вдаряється в землю. Відскакує від асфальту, трохи прокочується і зникає.

…Град.

Крижаний десант з вищого світу. Висаджується швидко, не залишаючи сліду.

…Град.

Дрібні зерна морозу. Сиплються на землю, щоб зійти прозорими квітами з гострими, як ніж, пелюстками.

…Град.

Для когось несе занепокоєння, а для когось – полегшення. Заспокоює зір і стукається в браму душі.

…Град.

Те, чого не зрозумієш, дивлячись на нього крізь шибку, поки не вийдеш надвір і не відчуєш його дружнє плескання по плечу.

…Град.

Не терпить слабких, але не симпатизує сильним. Суворий, але, водночас, лагідний.

…Град.

Зухвалий та зарозумілий. Виходить на сцену попри те, що сонце ще не відкланялося і не заховалося за завісою з хмар.

…Град.

Ігнорує червону антену термометра. Заручившись підтримкою холодного східного вітру, переходить в сніг (при восьми градусах вище нуля), потім – в дощ. Здійснює марш-кидок тривалістю в п'ять хвилин. Ще двадцять секунд і скінчиться…

…Град.

Дід Макар

Сивий дідок сидів на лавці, і його погляд обжирався широким асфальтованим шляхом. Його мудрі сірі очі заклякли на дорозі. Невеликий, як недостигла грушка, ніс, міцні округлі вилиці. І, як атрибут кожного дідуся, – молочно-біле волосся, густі брови та богатирські вуса. Солом'яний бриль засів на голові, наче НЛО.

Ось так сидів він, дивився вдалечінь, упершись руками в лаву, наче скам'янілий. Дорогою проходили троє сільських хлопчиків років від семи до восьми.

•  Діду Макаге, – несміливо звертається картавий хлопчисько без переднього зуба. – Можна сливку узяти?

•  Гаразд, – осміхнувся дідок. – Візьміть по одній.

І доки хлопчаки полізли на залізний паркан, щоб зірвати кілька фруктів, старий Макар журавлем полинув у спогади, ще коли шлях, що перед ним, був ґрунтовим, ще коли отой залізний паркан був штахетний, а сам дід Макар – отаким же, як і оці хлопчаки, що полізли на дерево. Як манили Макарка червонобокі яблука діда Остапа! Усі боялися Остапа, бо розповідали, що якось у лісі він зі своєї рушниці убив ведмедя. А ведмідь той був, як гора. Однак яблучка ті так і виблискували на сонці, ніби підманюючи невидимими пальчиками. Отак і Макар з купкою однолітків несміливо виглядав із-за рогу. Давно вже дід Остап помітив їх, однак усім своїм суворим виглядом відлякував дітвору. Але все ж після кількох довгих, як вічність, хвилин старий прикликав їх:

•  Гаразд, візьміть по одному яблучку – й геть! Щоб я вас не бачив!

Сердитість та була жартівливою (дід Остап дуже любив дітей), однак малий Макарко і решта дуже боялися його. Тому, міцно обхопивши здобич пальчиками, діти стрімголов чкурнули геть. А які солодкі були ті яблука!.. І вдвічі солодші через неабиякі зусилля, докладені для здобуття цих ласощів…

…А оті діти, що полізли в садок діда Макара, були куди нахабніші: мало не до голяка обібрали сливку, не оминули інших дерев, напхалися від пуза і почали кидатися солодкими плодами один в одного.

«Яке нахабство!» – обурився Макар і крикнув уголос:

•  А це що таке?!

Дітлахи швидко перестрибнули паркан, наче курчата, і кинулись тікати.

•  З жиру біситесь! – крикнув їм дід услід.

Як зрадів був старий, коли дітлахи підійшли, попросили сливочок, і який же він пригнічений тепер.

Увечері діти знову з'явилися. Цього разу вони просто мовчки почали ламати сливці гілля і тягати його на нещодавно закладене багаття. Помітивши малих злодіїв, дід Макар миттю схопився на босі ноги й закричав:

•  Ану геть, песенята! А то зараз постріляю зі свого ружжа!

Діти з глумливим вереском кинулися тікати, волочачи за собою обламані віти.

•  Дід Макар – з рота перегар! – дражнились дітлахи, показуючи середній палець – ось і дійшла цивілізація до села Голопопупівки.

Дід Макар зупинився коло постраждалої сливи – куди йому ганятися за прудконогою дітворою. Старий підпер рукою надламану гілку, яку ще не встигли відірвати бешкетники.

З тих пір усі діти на селі глузували з діда Макара. Його називали дідок-….. (після дефіса вживався грубий трибуквений російський матюк у пестливій український формі). Ще ніколи до цього ніде не чув старий Макар такого грубого слова. Хоча ні: ще коли він був юнаком, Хома, знаний на все село пияк, пиляв сусідку за те, що вона не позичала на оковиту. А до того – ні-ні. Була лайка – українська козацька лайка. Вона викликала страх і повагу. А мат… У діда Макара він викликав презирство до ницості мовця.

З того часу старий засів у своїй хаті, уже не виходив надвір, навіть не виглядав через вікно. А діти ще протягом деякого часу викрикували прізвисько Макара, коли проходили повз його двір, а потім, побачивши, що він їх не чує, припинили.

Від спалаху до спалаху

Щойно я вийшов з міста, на землю впали перші краплі дощу. Чи то може дощ йде усюди окрім цього населеного пункту?

На мить тіло пробирають дрижаки: все ж таки вперше доводиться міряти кроками вісім кілометрів заасфальтованої траси та ще й уночі. Останню маршрутку я благополучно пропустив години дві з половиною тому, отож перейматися через велику кількість автомобілів не доведеться. Ось це вже перший «плюс». Отже, не все так погано.

Дощик із пацифістичного моросіння перейшов у агресивний наступ. Бачу, без зброї тут не обійтися – дістаю з рюкзака… парасольку. Дощ хоче війни – він її отримає!

Місто вже позаду, але переді мною ще два осередки цивілізації – бензоколонки. Перша з них дражниться білими неоновими вивісками та двома статечними ліхтарями. Ну й нехай. На це я не звернув особливої уваги. Мені ще йти і йти. А ось і до другої заправної станції – рукою подати. Ну, рукою, може, і подати, а ногами йти досить довго. Принаймні, довше, ніж здається на перший погляд. Протягом деякого часу мені ця бензоколонка здавалася зрадливим міражем, що постійно віддаляється від мене. Однак трохи ходи – і я потрапляю в ділянку світла кольору пальмового листя. Мимоволі зазираю в магазинчик біля станції, що викликає неспокій тишею, нерухомістю і сухим білим світлом.

Кілька кроків – і останні острівці сяйва зі своїм дратуючим електричним дзижчанням опиняються позаду. Я з головою пірнув у пітьму. Згодом очі призвичаїлися, і я зрозумів, що темрява не така вже і непроглядна. В око найбільше впадають бинтові смужки дорожньої розмітки.

Поворот. Ліс обабіч дороги. Цікаво, який він зараз? Мабуть, хамелеониться, поволі змінюючи зелене листя на жовте. Хай там як, а зараз дерева нічим не світліші за темний асфальт під моїми ногами.

Металева ручка парасольки засяяла. Власне, не сама по собі, а жадібно хапаючись за будь-які промені світла, вона відображувала їх. Ззаду їхав автомобіль. Я озирнувся. З-за повороту неквапом, наче огрядний ведмідь, виповзло світло, збільшуючись та поширюючись. Незабаром викотилася пара зліплених сяючих кругів. Заклопотаними бджолами, що прямують до вулика, промчали вони повз мене, і тепер з темряви вирячились два зловісних червоних ока. Проте вони швидко віддалилися від мене і зникли десь попереду.

І знову тиша та темрява. Дощ кинув у бій свіжі резерви. Але я і не збирався відступати: мій щит відбивав удар за ударом, і розбиті краплі безсило стікали з кінців парасольки. Так, мій захист був непробивний. Хоча… Та що вже таїтися: не підгадав я із взуттям. І тепер, уявляючи, який Світязь зібрався у моїх кросівках, я дивився, як великі стріли дощу вдаряються в суцільну калюжу, що покрила дорогу.

Проїхав ще один автомобіль, подарувавши кілька миттєвостей світла. Дощ послабив натиск. Я роззирнувся. Чомусь пригадалися рядки:

Ніч яка, Господи, місячна, зоряна.

Ясно, хоч голки збирай…

Що ж, ніч видалась не дуже зоряною, бо хмари складним віялом прикрили діамантове обличчя неба. І хоч було досить «ясно», «голки збирати» я б не погодився.

Ліс обступив мене з обох боків. «А що, коли там вовки?» – потривожив себе я недоречною думкою. Моя уява миттю нагострила олівець і почала малювати зграю голодних сіроманців, що хижацькою риссю крадуться між дерев. Однак маленька сяюча крапочка десь попереду гумкою витерла страхітливий малюнок моєї уяви. Згодом я розгледів кулястий ліхтар, що нерозпізнаним літальним об'єктом завис над огорожею якихось добрих людей. Дай, Боже, здоров'ячка господарям цього будинку, що так дбають про нічних подорожніх.

Але, на жаль, моя подорож ще не кінчилась, і я вимушений був залишити позаду тепле світло кольору першого снігу. Я підійшов до спуску, обабіч якого ліс поступався місцем неозорим полям. Напружуючу тишу витіснив вітер – ненав'язливий, нічний. Що ж, не так вже це все і страшно, як гадалося. Тільки, здається, вночі, окрім атмосферного тиску на людину діє тиск темряви. Хочеться якомога швидше дістатися додому.

Я глибоко вдихнув. Все-таки нічне повітря пахне якось інакше. Мабуть, це зоряний пилок спадає з неба і додає неповторну нотку запаху. Мій погляд помчав у поле. Де той вогник, на який я маю йти? «Вогник далеко в степу»… Знову спогади з-за шкільної парти. До речі, герої цього твору кожного ранку пішки проходили дев'ять кілометрів до місця навчання і стільки ж назад. Цю цифру я запам'ятав дуже чітко. Оце богатирі! А для мене навіть вісім кілометрів пройти – уже випробування.

Ззаду почав долинати шум. Озирнувшись, побачив ще одного світлового ведмедя, який ліниво вилазив на пагорб, а потім з гуркотом скотився вниз. То була велика вантажівка. Проїхавши трохи далі переді мною, вона освітила дивний силует на дорозі, що скидався на мотоцикліста. Але чому він не увімкнув фар? В міру того, як я наближався, фігура в моїх очах перетворювалася то на чоловіка, що веде велосипеда у руках, то на людину, що тягне імовірно п'яного товариша. Підійшовши ще ближче, я розгледів двох чоловіків, що стояли, і почув їхні голоси. Здалося, що один з них кивнув у мій бік. «Гопники!» – реактивним літаком промайнула безглузда думка у моїй голові. Дощ утік з поля бою. Я склав парасольку і став прикидати, як завдам нею першого захисного удару. Я порівнявся з підозрілими типами. Те, що вони були напідпитку, можна було зрозуміти якщо не з їхнього нечіткого белькотіння, то із запаху точно. Я пройшов повз них, але вони навіть не звернули на мене уваги. Коли я трохи віддалився, мені аж самому смішно стало з недоречності моїх побоювань.

Крокую далі. Десь тут має бути цвинтар (я часто бачив його, проїжджаючи це місце на маршрутці). Ось він. На тлі ліхтарного світла вирізняються криві дерева, хрести й надгробки. Хм. Не так уже й страшно. Тим більше, кладовище – на протилежному боці дороги. І знову спогади: у другому класі ми проходили тест, до якого було включене питання приблизно такого змісту:«Чи боїтеся ви ввечері пройтися через кладовище?» Я не вагаючись відповів «Так». А зараз я відповів би :«Ні». Невже я дорослішаю?

А ось і дорожні знаки на межі двох сіл. Все. Тут, так би мовити, вже моя територія. Перша зупинка. Звідси я вже якось плентався через півсела, проґавивши свою другу зупинку. Мені не звикати.

Додаю ходу. Дощ завдає останнього підступного удару. Але то вже не той натиск, бо більшість своїх вояків він уже втратив. Ще одна вантажівка зі слонячим ревінням пронеслася повз мене. Помічаю попереду три джерела світла, що у нерівному бою стримують наступ орд темряви: ліхтар, будівлю сільради та магазин. Кілька кроків – і я біля подвір'я. Зупиняюся перед хвірткою. Отже, вісім кілометрів – позаду. Круто! Щоправда, п'яти болять. Все-таки, мабуть, тяжко було тим хлопцям з повісті Григора Тютюнника.