Дейнеко Олександра

Авторська сторінка - vk.com/one1000roads

Намалювати Дракона

Дракон дрімав на березі озера біля підніжжя гори. Він відпочивав після битви й смачного сніданку, яким завершилась ця битва.

Він збирався проспати до появи наступних сміливців – але не менше трьох діб.

Тупі люди вважали, що Дракона легко прибити за допомогою натовпу, закутого в метал, або меча якогось заокеанського лицаря. І ще кумедніше – вони труїли свої корів і кіз, щоб він ними отруївся. Ха-ха! Він Дракон, а не цуценятко.

З такими думками Дракон мирно спав. Ящір, чиє тіло було як столітнє дерево, а паща могла проковтнути бика... Його глянцеві червоні боки, вкриті синіми плямами діамантів, рівномірно піднімались. Його живіт видавав ситі звуки, а з ніздрів виринали потоки сірого диму. Він з'їв аж трьох лицарів і двох коней...

...Взагалі Дракони не рухали людей. Їм вистачало полювання на корів та інших свійських тварин. Крім того, вони виловлювали в лісах ведмедів чи оленів... Дракони поважали розум і культуру, навіть примітивну. Але іноді люди ображалися на них і їх ненажерливість, шкодували худоби і виставляли проти Драконів різних лицарів. Це у кращому варіанті. У гіршому були пастки, отрута, стріли, каміння... Якби Драконів не рухати, то все було би добре. Але тоді нещасні ящери забували свій кодекс честі і навіть поїдали людей, в яких було досить ніжне і приємне м'ясо.

Цьому Дракону набридла така гра, але куди не кинь, всюди були люди. Вони знищували ліси, вони вбивали природну здобич ящерів... Ну й куди подітися бідним Драконам? Він роздратовано вдарив хвостом по піску. Ось знайти би печеру, наїстися та й заснути в ній років на п'ятсот. Чи й тисячу. Та страшно – а раптом він прокинеться, а люди вже заполонили весь світ... Ні, краще вже жити зараз, знайти подругу. Давно вже в нього не було дівчини. Треба пошукати – Драконів залишилось так мало.

На цих приємних думках Дракона розбудили. Хтось дуже уважно дивився на нього. Невже знов військо чи лицар? Не набридло? Все одно ж приб'є... дайте спокій!!!

В десяти кроках від його обличчя стояла дівчина. Він зморгнув – примара не зникла. Приманка, чи що? Та ні, приманки бувають красивіші. Адже люди впевнені, що Дракони з розуму сходять від людських красунь. Він із сумом згадав гладеньку луску своєї останньої подруги, її чуттєву довгу шию, чорну спину і ніжні червоні оченята. Де ж ти, моя ящірко, зараз, з ким літаєш, кого кохаєш... коли ще жива.

Він з відразою поглянув на блідо-рожеву шкіру худесенької дівчини. Тьху... Дивно, люди вибирають для пастки гладкіших дівчат. І ставлять їх далі, аби не дуже ризикувати.

Він ледь не плюнув. А може, це сон? Та дівчина не зникла – висока, з довгою неакуратною косою, в старій синій сукні. В руках – якісь дощечки, палички. Зацікавлений погляд, посмішка.

Може, це якась вар'ятка, хвора на голову? Самогубця? Таку і їсти бридко. Тим більше, що Дракон принципово не чіпав жінок і дітей – тільки лицарів.

А вона все дивилась.

•  Ти чого..., - про всяк випадок обережно спитав Дракон.

•  А що, не можна? – з викликом відповіла дівчина. Він зацікавився. Може, вона відволікає, поки на горі збираються люди? Та ні, там нікого не було. Ні каміння, ні сіток.

•  Що не можна? - спитав він.

•  Дивитися на тебе не можна?

Він подумав.

•  Та можна, в принципі. Тільки навіщо? Я ж страшний. Я ж тебе з'їм. – він облизнувся.

Дівчина мовчки сіла на пісок, поклала перед собою свої речі.

•  Ні, ти не страшний. Ти гарний. Підніми голову.

Дракон так здивувався, що голову підняв. Дівчина посміхнулась – його шия і морда гарно вимальовувалися на тлі вечірньої блакиті.

•  А гребінець на шиї підніми, будь ласка. – з непідробленою допитливістю попросила дівчина.

Він зробив і це. Вона дивилась. Потім без її прохання Дракон повільно змахнув крилами, потягнувся, згорнувся кільцем і наблизив до неї морду.

•  Ну так чого тобі треба, - промовив він з повагою. Вперше ним просто милувалися, а не шукали дірки в броні чи відсутньої лусочки біля серця.

Від дівчини не пахло страхом, тільки дивним запахом, схожим на запах нафти.

•  Я хочу тебе намалювати, - відповіла вона, торкнувшись його пащі. Дошка виявилась маленьким мольбертом, а палички – пензлями. Пахло олійними фарбами.

Дівчина казала правду – Дракон відчув це. Як не було це дивно, вона прийшла просто намалювати Дракона...

•  Я все малюю – людей, собак, дерева, скелі, озеро, будинки. А Дракона ще не малювала. Я могла придумати тебе, почувши історії про тебе. Знаєш, історії цих дурних лицарів, які кажуть, що в тебе три голови, і все таке... Вони ще казали, що збирають військо, бо ти дуже великий. А ти зовсім не великий... Просто довгий. І ось я подумала – прийду і попрошу тебе попозувати мені. Добре?

•  І коли прийде військо, - спокійно спитав Дракон. Дурна дитина видала гарну таємницю. От чи тільки дурна вона? І випадково попередила?

•  Через три дні. Я встигну намалювати, і ти полетиш далі, добре? Там, за озером, є гори. Лети туди, там мало людей. І є печери ніби...

•  Чому це ти мені допомагаєш? – спитав ящір, піднявши крила. Не просто так, а гарно піднявши.

•  Я хочу бачити тебе і після того, як ти полетиш. Те, що я малюю, мусить жити. Не хочу, що б тебе вбили. Я малюю тільки те, що мені подобається...

Дракон спитав про всяк випадок.

•  А якщо я тебе з'їм?

Дівчина стигнула плечима.

•  Тоді ніхто не намалює тебе. Якщо тебе вб'ють, всі забудуть, який ти був гарний. Якщо ж ти знищиш їх, усі скажуть – який жахливий Дракон. А так подивляться на мою картину, і подумають – навіщо вбивати таку гарну істоту. Можливо, підійдуть до тебе не зі зброєю, а з фарбами, як я. Ти не думай, люди люблять все гарне. Тож нащо їсти мене?

... Спершу дівчина зробила лише начерк на папері олівцем. А наступного дня прийшла із великим полотном, і малювала, розкривши триніжок. Цілий день Дракон стояв у незручній позі – зігнувши шию і піднявши крила.

На полотно лягали контури його тіла, крил, потім луска, візерунок з діамантів у ній. І виразні ромби гребеня на спині, і згин страшної пащі.

Вона малювала, і ось вже малюнок наповнився тінню і світлом, кольорами, сонцем на крилах Дракона.

Лягли на пісок гнучкі тіні, розбіглися смужки піску від його кігтів. Вона малювала чудовисько, яке вважала прекрасним.

І ввечері другого дня вона завершила картину. Нарешті дозволила Драконові поглянути на неї. Монстр, який ударом лапи міг звалити коня, був причарований простодушною людською істотою. Але коли він побачив картину, він позіхнув глибоко і з повагою. Його страшна голова нависла над дівчиною, а вона посміхалась, розглядаючи обох – портрет і Дракона.

Художниця впіймала рух – напружені широкі крила, піднято тіло, ледь обернена до глядача голова. Над піском нависла одна лапа. Гнучко зігнувся хвіст. Ось-ось Дракон зробить крок і злетить. Ось-ось напружена нерухомість перетвориться на легкий рух.

Майстер врахував все – колір і тінь, воду й небо, контури і фарби Дракона. Але не це було головним. А те, що вона намалювала не кровожерливе чудовисько, а істоту з мудрими очима. Справедливу істоту, древню істоту, яка має право жити в цьому світі.

•  Гарно, - тільки й міг вимовити Дракон. Він ніколи не бачив себе в такому ракурсі – в озерах, над якими він пролітав, відображалося пласке тіло. Але він знав – дівчина намалювала його дуже точно, кинувши на полотно не просто якогось дракона, а саме його, Дракона. З його думками, почуттями, характером...

•  Я старалась, - тихо промовила дівчина. – Цю картину побачить світ. А ти лети – завтра тут буде військо.

Але світ не побачив тої картини. Так, ніби її слова пробудили цей жах, з'явилися люди. Десятки людей вибігли з лісу, з-за гори, з'явилися на її вершині з камінням, списами і сітками.

Дракон втомлено опустив крила, дівчина схопила картину...

Він не збирався приймати бій. Не було сенсу бити стільки людей, де й його могли поранити. Їх було забагато. Він затримався лише для того, що б в останнє поглянути на картину – і з гори покотилося велике каміння. Люди бачили дівчину, але їх жах перед чудовиськом був занадто великим. Вони вирішили, що дівчина і так приречена. Перший камінець збив тринож, зронивши полотно на пісок. Дівчина крикнула і кинулася до свого витвору...

Дракон вже зовсім злетів, коли побачив, що його чарівна художниця лежить біля портрету, її пальці тримають край полотна... Камінь, який вдарив її в скроню, ще котився.

Він загарчав, метнувся до неї, і раптом три великих каменюки вдарили його. Град стріл і списів обсипав броньоване тіло. Дракон схопив дівчину страшними пазурами, обережно, але міцно, й піднявся в повітря. Великий шмат скелі налетів на нього, зминаючи крила – щось хрупнуло. Він не впав, утримуючи лапу з дівчиною над землею. Він таки злетів, хоча крило страшенно боліло. Вище й вище, осипаючи дурнів прокляттями, а потім на захід, за озеро. Люди кричали від люті. Вони бачили в його пазурах дівчину – отже, народиться чергова легенда про чудовисько, яке поцупило красуню...

...Картина, яку художниця випустила з пальців, була потоптана десятками ніг, подерта і вбита в пісок. Тринож поламаний, фарби розкидані – та їх ніхто і не помітив. Всі бачили лише монстра, який зникав в променях сонця за заході...

А він повільно і обережно ніс в пазурах іскру справжнього людського розуму. Радісно відчував, як тихо, але впевнено б'ється її серце.

Вона його ще намалює. Обов'язково. Він сам попросить її про це.