Остроух Віктор

Авторська сторінка - http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=20327

ДІТИ НЕВИННІ

А діти невинні, що мати п'яничка,
І батько від цього далеко не втік,
Дітей наклепати - шкідлива то звичка,
Але не для щастя розваги і втіх.
Котилась у чарку провинна душа,
Горілка солодка, так схожа на мед,
Обоє гужбанять, а час поспіша,
У пузі дитятко іще одне б'є.
Те падло знов сім'я у неї злило,
І місяців шість те маленьке чекати,
І горе, і радість взяло залило,
А більшого щастя ніколи не мати.
Зажухані діти сидять по кутках,
Вони вже очікують звичную драму,
Щоб завтра сусідці страшне розказать:
Що тато до крові знов бив їхню маму.
А діти невинні, красиві, нежданні,
Голодні, обідрані, ждуть порятунку,
У них на очах на старому дивані
Зв'ясовують тато і мама стосунки.
Залякані діти давно дитбудинком,
Її материнства лишають словами.
І знов під реберце залізла дитинка.
Ніхто не замінить ніколи вам маму!

МАМО, НЕ ПЛАЧТЕ!

Мамо, не плачте, сльозу не пускайте,
Сльозу не пускайте у цей білий світ,
Мамо, живіть у добрі й посміхайтесь,
Заздрять нехай Вам усі.
Мамо, не плачте за старість невчасну,
За болі душевні й фізичні,
Мамо, життя може бути прекрасним,
Хоч знаю – це дуже незвично.
Мамо, роки – це не ворог Ваш лютий,
Є в цьому сторони кращі,
Мамо, життя – це уже наче чудо,
Мамо, а жити – це щастя.
Як би і що не казали потому.
Важко, нестерпно. Пробачте…
Є в тих словах трохи правди, а втому…
Мамо, даремно не плачте.

МОНОЛОГ ШЕВЧЕНКА

З гори Чернечої дивлюсь,
На мою рідну Україну,
За неї Господа молю
В болючу тяжкую годину.
За вас молюся, добрі люде,
Господь біду цю одведе,
Не вмре добро, і щастя буде,
Не знайдеш кращого ніде.
Сей час тяжкий, лукавить доля,
Як то лукавила зо мною,
Народ мій знову у неволі,
В кайдани вкутала Московія.
І люде знов на Україні,
Як я колись у казематі.
Лиш сатана вбиває сина,
А з ним вбиваючи і матір.
Не вмре моя земля єдина,
Врагам це виллється сльозами,
Бо вражі люде, то скотина,
Яким немає місця з нами.
Сей світ і без того небога,
Але панів це не хвилює,
А чесний той, хто рідну мову
Душею, серденьком шанує.
Нехай пани і бенкетують,
(Ми ділимо окраєць хліба),
Та їх позички не врятують,
Як і скаженого сусіда.
Хто напівбога лиш живе,
І тому кара всяк найдеться,
Молітесь люде, збереже,
Господь того, хто не сміється,
З того хто працею зігнувсь,
Тойді і щастя йому буде,
З гори Чернечої дивлюсь,
Й за вас молюся, добрі люде.

ОДА ДНІПРУ

Куди, Дніперце, ти пливеш,
Крізь плин років, і крізь сторіччя?
У час війни і протиріччя
Кому ти віру віддаєш?

Куди пливеш, ти мій печальний?
Гойдаєш човник на воді,
Всі болі носиш у собі.
Та хто оцінить це похвально?

Куди пливеш у час негоди?
Лоскочуть берег хвилі сині,
Але ти вірний Україні,
Ти як і я, з мого народу.

В глибокій ніжності твоїй
Тебе оспівував Тарас,
Ти став всім вірою для нас,
І гордістю на цій землі.

Розпочинайсь, пливи, впадай,
Нехай безшумно, хай безслівно,
Ти дорогий для України,
То ж, брате, сяйва не втрачай!

ТАК ХОЧЕТЬСЯ...

Так хочеться жити, і не обпектися війною,
Коли ти мішень, і вижити шансів нема,
Ти молишся Богу, остання надія від бою,
Надворі ще осінь, а в думці уже зима.
Ніщо не зігріє, калатає серце від страху,
Так хочеться жити, але Україна святіш...

Сьогодні ти влучив у свого колишнього брата,
Він цілив у тебе, та тут треба бути сильніш.
Так хочеться жити, і не обманутися долею,
Бо страшно померти, не живши іще, молодим,
Так хочеться вірити, що недаремно боролися,
Так хочеться просто вернутись додому живим.

***

– Чом ти журишся, біле личенько,
Біле личенько молоде?
Заплелa у волосся стрічечки,
Але квіткою не цвітеш?
Чом мовчиш, як тонка тополенька,
Душу-зрадницю все цураєш,
І сумуєш з цієї доленьки,
Що коханнячка, та й не маєш.
І не згадуєш тії ніченьки,
Як любилися, як кохалися,
За долиною, журавлиною
Цілувалися, в щастя гралися.
Як співав нам сокіл ясненький
В чистім полі, серед трав,
Було добре нам, так прекрасненько,
Вечір свічкою догорав.
Чом не згадуєш тої радості?
На устах твоїх сохнуть слізоньки,
В чорних круках тане серденько,
Розплітаєш свої чорні кісоньки…

Жаль минули ті дні чудовії,
Мед-горілочка й не гірчить,
Коси сивії, вже удовія,
Тільки душенька, та й не спить.
Відчуваєш козаченько твій
Приголубить враз, як колись.
Лиш позви мене, хоч і старого,
Щоби муки усі пролились…

ДОНЕЧЦІ

Ти вперше знайомишся з весною,
Для тебе вперше зацвіли сади,
Ти спиш, а я милуюся тобою,
Всміхаєшся, як сонце до води.

Веселкою впадаєш в моє серце,
Теплом обігріваєш, як вогонь,
Малесенька, щаслива, трішки вперта,
Даєш мені торкнутися долонь.

Проводиш ніжно пальчиком по шкірі,
Крізь сон не пролітає смуток, страх,
Дивлюсь на тебе і такий щасливий,
Аж сльози виступають на очах.