Зеленюк Богдан

Авторська сторінка - https://vk.com/kuinelez

«Одиниця вимірювання - час»

1

Існує вихід з будь-якої ситуації, але ситуації самі по собі мають присмак невиліковного відчуття дотику, ба навіть, болючого дотику. Болючий дотик – вчинення дії, коли суб'єкт на якого була вчинена така дія видає радісний вигляд, а всередині нього випливають вулкани і заповнюють собою населені мегаполіси. В тебе було таке, коли хочеться сміятися довго з того, що тобі так боляче, аж витримати неможливо? В мене такого не було. Хоча. .. ні, не було. Просто коли кожного дня смієшся, таких речей, як сум не помічаєш. Завжди чомусь думав, що люди, які переважну більшість свого життя ходять з посмішкою на обличчі, коли приходять додому і завалюються на холодну постіль, залишаючись наодинці із самим собою, кожної секунди хочуть вистрибнути з вікна, і байдуже, що живуть вони переважно на першому поверсі, суть ж не в тому. Щасливі стрибають з вікон? Я думаю, що кожного дня, рано в обід і ввечері.От тобі і милість, от тобі і справедливість і все, що можна віднести до понять любов та доброта. Чомусь хотів написати до брата, але вийшло доброта. Ну, це байдуже, зараз не про це. В чому сенс щастя. Ті, хто його не знайшов ще – не щасливі. Переважно і ті, що його нібито знайшли, теж не щасливі, або щасливі, але не довго. Оце так веселощі пішли, ти будеш щасливий тільки тоді, коли щастя отримуватимеш від самого пошуку, а не від результату. Дурості у вчинках людей все-таки не вистачає, треба їм трохи підкинути. Це так нудно, блін, як так можна.
Через 47 хвилин в мене почнеться семінар з історії. Хочу розказати лектору, який бачить у моїх очах чорта і ворога його сім'ї, про першу світову війну. Тобто, до того не було світу, до того не було воєн? Суть війни полягала в тому, що українці вбивали українців, щоб українців не було. Знову веселощі на грані. Пам'ятаю ще з минулого року, коли я нібито подобався цій лекторці, запам'ятав такий вислів, що , типу, брат через приціл своєї зброї бачив свого рідного брата. Ну, молодці, побачились брати, і вистачить. Зараз би тут ОЕ « стріляй» але не в тому контексті, в якому пісня, а під текст цих передсемінарних думок. Думаю, якщо довго думати, то я скоро «з'їду». Я люблю втікати від проблем методом заливання їх думками про те, що їх не існує і це тільки слово « проблема», яке людство собі придумало, щоб хоч якось назвати той стан, коли ти безпорадний і все остогидло і не береться до вирішення. Колись я був закоханий у проблеми, зараз у нас навіть є діти. Не скажу, правда, як їх звати. Це вже вища межа особистого життя, яку не кожний може переступити.

Вам часто трапляються люди, які махають сильно руками, так, ніби їх обступили смертоносні шершні? Мені доводилось таке бачити. Чомусь я слідкував за цим явищем досить пильно. Я колись теж так робив, щоб до словесності додати ще якоїсь жестикуляції та пантоміміки. Але одного дня мене спіткав курйозний випадок , тому зараз я майже не рухаюся і мовчу. Хтось вважає це геніальною поведінкою, хтось дурістю або браком спілкування. Мені на ці псевдотеорії байдуже, я роблю те, від чого ловлю кайф і хочу робити і ніякий мені не завадить займатися цим.

Останнім часом почав часто говорити з собою. Йдеш по вулиці, і говориш до себе, що всі люди ідіоти та самозакохані гіпопотами ,яким не вистачає часу, грошей, любов і всякої іншої мури. Блін, хоч бери і стрибай по скелях від таких думок. Рано чи пізно це мусить припинитися або тимчасово зникнути. Але років так на 5 такої перспективи я не бачу, хоча ,вона може появитися навіть завтра зранку, коли я їстиму холодне яблуко, а його сік протікатиме моїм організмом, віддавшись трохи серцю та іншим анатомічним штукам. Що ти знайшов у цій каторзі, бути слухачем своїх думок, питає у мене прохожий, що грає на скрипці відому мелодію померлого композитора. Відповідаю - дзеркало. Каже він, що занадто просто все це і зношена кількість такого враження. Неправда, кажу йому. Подивишся мені в очі і побачиш скалу, в ній твоє дзеркало і жах і відчуття нової втрати і розгубленість монархів, що ніби це вони твої боги. Навпаки. Перекинься на праве плече. Прибий слово до купленого портрета і слухай Моцарта. Він ловить фішку, брат.

Нас навчили дивитись на людей крізь призму любові до ближнього, не враховуючи, що ближній – тільки ти сам собі. Іноді, втрачаючи себе, кудись втікає й любов, прориваючись до гарячих, або доречно сказати, пекельних приміщень своєї бувалості.

2
Вода – люди. Люди – вода. Час – холодна вода. Життя – гаряча. Світ – течія, яка визначає напрямок цих вод. Коли у відблисках нічного неба можна побачити ще краплі дощу, все завмирає, зупиняється. Люди проходять тихо й непомітно, залишаючи на землі мокрі сліди свого минулого життя. Сьогодні неймовірно високе небо і багато світла, багато світу, багато тебе. Я здіймаюся на вершину своїх емоцій і наспіваю з вітром тобі колискову і бачу, як засинаєш, як заплющуєш свої очі і ринеш у місце, де політ – це звична справа людей, де говорити добрі слова – це єдине, що вміють робити жителі цього місця, де щастя, це коли все навколо знаходиться у мелодійній гармоній і вабить своїм теплим подихом ніжності, шепочучи на вушко, що час – тільки цифра, якій хочеться бути завжди вічною, вільною, вільною і вічною, вічною і вільною, де мрія – це те, що станеться вже завтра, а може й сьогодні,або саме зараз. Де не має обмежень діяти і бути, просто бути: собою, кішкою, мишкою, птахом, небом, сонцем, думкою, мрією. Так часто на крилах майбутнього приносяться дивовижні щасливі моменти, які не забувається, які там і живуть у пам'яті, в тобі. Час від часу ми разом дивимось сни, ти смієшся з мене, дивлячись, як я малюю щось на твоєму тілі і потім порушую вустами контури твого обличчя, це мабуть, найкраще відчуття, яке властиво мати тільки двом, це відчуття називається відчувати. Кожною клітиною своєї душі і тіла чути людину. Кажуть, у порівнянні бачиться істина, та скажу вам – таке порівняти неможливо. Відчуття людини людиною не порівняєш, не даси оцінки – добре чи погано. Це відчуття просто існує, воно просто є, розумієш? Відчуваєш?

Загублені тіні тікають ще до приходу ночі, так і почуття зникають, коли починаєш роздумувати, коли починаєш думати, гадати, мислити і в той же час псувати все, все, до єдиної краплі вашого спільного океану стосунків. Кожного дня одне і теж, неймовірно цікаві зібрання подій, помалу плине час до свого пристані. В очах перекочуються спогади, суцільне відображення минуло, нерішучих та безглуздих вчинків, слів, в'ялих, викинутих десь з-під незграбно сформованих принципів, за якими жити можна хіба що в дитинстві, а то й зовсім немовлям. Люди, теоретично, приречені на старіння, старіння обличчя. Від появи глибоких зморшок на лобі, як правило, не втечеш. Маска не заховає твоє істинне обличчя, коли на неї ніхто навіть дивитися не хоче, хіба що таке рідне і правдиве дзеркало. А взагалі, то дзеркала бувають різні. Хтось в них бачить суто себе, справжнього, такого по-життєвому сьогоднішнього, дехто придумує перед виходом у люди собі образ і йде згідно його критерієм. Ми ж бо бачимо, у більшості випадків те, що хочемо. Не завжди ми робимо, те, що нам справді подобається, не завжди слухаємо тих людей і слова, які б бажали, але бачимо тільки те, що хочемо. Тай взагалі, якщо так подумати, то людині не потрібно часу зовсім, не потрібні всі ці від цивілізовані речі придумані якимось самозакоханим шизофреником, меркантильні люди і прагнення до того, щоб втілитись у житті, як заведено. У всіх людей, мабуть, є звичка чи то природно встановлене ставлення до правил, тобто, якийсь дивний процес їхнього безпосереднього виконання. Я зараз не маю на увазі всі ці закони та правила поведінки людини у певному суспільстві. Копайте глибше – правила життя. Не розумію, які взагалі можуть бути правила. Якщо це твоє життя, якщо ти сам собі законодавець свого життя, і ніхто, чуєш, ніхто не може тебе змусити жити по якихось фабричних ідеологіях. Нібито без побічних дефектів при використанні і інша мура. Та хто тобі сказав, що так заведено. Навіть важке повірити в таке. В житті головне створити себе, знайти себе і створити. Думки про те, що ми люди, нам треба те, нам треба се…Мабуть, пора вже нарешті схаменутися і почати відриватися від рамок суспільства. Так, ніхто не вічний в наш час, у всіх своя дорого, люди на цьому шляху, у когось погані, у когось не дуже, але переважно люди всі однаково різні, себто, діють інстинктивно і від цього не втекти. Але з будь якої ситуації завжди є вихід. Так, саме так, ситуація, це, по суті, як життя, завжди є шлях, по якому ти підеш.

Часто ми залазимо у майбутнє, у свій власний ідеальний світ і там будуємо хмарочоси дій. Правильно і водночас безглуздо. У нас на все про все одне життя. Який сенс копирсатися в гримучих ілюзіях майбутнього. Пора жити сьогодні. Залишається чекати, просто віддатися своєму покликанню, голосу, вірі. Але ж так хочеться забутися, забути весь до останнього грама цього світу і не думати. Йти і не думати, йди дорогою інтуїції. Важко покинути зараз все. Але час від часу це робити потрібно, хоч раз в рік, хоч раз в житті. В тобі повно невидимого страху, в тобі достатньо порожніх слів, типу «неможливо» « а що, якщо», «не знаю».? Спали… спали в собі такі слова. Все, що нас вбиває, руйнує кожного дня, ми створюємо в собі, переважно у голові, рідко в серці, іноді в колінах. Позбудься цього раз і назавжди. Може вистачить вже боятися жити, хапай за руку можливість, на плечі мішок бажання і вперед.

Планета для двох. Нас часто виносить у різні міста, місця, проростають стіни, змінюється положення годинникових стрілок. Сьогодні вони зупинилися, як і ми, як і в нас не вистачило в серцях заряду. Тоді дорога в сторону. Зв'язок втрачений, стерті миті невловимого щастя. Кожному з нас є що/кого втрачати, є й заради чого жити. Хтось бачить в цьому сенс свого існування, хтось обов'язок. Я в цьому не бачу нічого. Мені від цього ні добре, ні погано – мені ніяк. Байдуже, що там твориться за кілометрами прожитих доріг, кому хто що залишив, віддав, віддався. Ми приречені на втрати, ми зобов'язані їх отримати, вони нам, як ніщо інше – потрібне, як повітря, як вогонь, як вода. До речі, про воду. В перспективі, якщо ти втратиш воду, назад , до первинного стану ти її так і не повернеш, друже, тому зараз же подумай про тих людей, які були твоїм морем, в яких ти так безнадійно і з головою пірнав, незважаючи на пору року, вдень чи вночі, з тобою це було що секунди, що життя. Було б непогано, якщо б у нас того айсбергу надій було хоча б два з половиною. Якщо хто не зрозумів про що, то це я про життя. А зараз закрий очі і уяви… До цього моменту, до цього століття я прожив сотні життів, там, зверху є посадовець, який відповідає за наявність у тебе пам'яті, цього диму, який заливається з оточеного тобою середовища спочатку у груди, частково в легені, серце, а вже потім до центру твоєї свідомості, а потім приходить і твоя година, твій час вичерпано, важким, відпрацьованим рухом руки, хай це буде, дід Остап, натисне «Del», а потім дядько Кирило створить «новий файл». Система тебе вибрала, ти вибрав система. І крапка.

3

Горіли день, горіли тиждень. 6 днів без води, 6 років без любові. На очах відголоски чиїхось губ, чиїхось рук. Сонце тримає сік землі у своїй уяві, прокручує найцікавіші моменти. Стогне від втоми, від людської мудрості. Через декілька хвилин нам би вийти на світло, нам би вийти на слід. На свій слід. Себе справжнього. Але кому все воно те потрібне? Та нікому. Всі ці звуки, алкоголь в крові, адреналін вище норми, бокали, бокали, бокали, пляшки й сміття. І люди, люди, люди. Повторюсь – та нікому.Але навіть ти, що знаходишся по той бік цих слів, так-так, саме ти, ти той, хто зараз читає цей текст ... можеш . . . все!