Ніколаєнко Анна

Дніпропетровська обл., Криворізький р-н, с. Широке

Пише вірші та прозу. Переможець обласних літературних конкурсів «Війна без права забуття» (2010), «Україна є!» (2011), «Молода муза» (2012), «Герої моєї Вітчизни» (2015), Міжнародного поетичного конкурсу «Віршована мелодія» (2012), Міжнародного творчого конкурсу «Різдвяна зірка 2015». Призер Всеукраїнського конкурсу творчої молоді «Літературна надія Дніпра» (2013), «Молода муза» (2013). Фіналіст ІV і V Міжнародного молодіжного поетичного конкурсу ім. Костянтина Романова, Міжрегіонального конкурсу до 200-ліття з дня народження М.Ю. Лермонтова «Світись, світись, далека зірка» (2014).

Співавтор збірників: Моє село, мій рідний край!» (2001, Кривий Ріг), «Війна без права забуття» (2005, Дніпропетровськ), «Разговор с Богом» (2011, Дніпропетровськ), «Україна є!» (2011, Дніпропетровськ), «Небесна сюїта» (2012, Дніпропетровськ), «Наш кращий друг – природа: Збірник творів письменників Дніпропетровської області (Екологічна читанка)» (2013, Дніпропетровськ), «Светись, светись, далекая звезда» (Москва, 2014), «Нарисуем картину… словами» (Санкт-Петербург, 2014), «Паралельні світи» (Дніпропетровськ, 2014).

Цікавиться світовою літературою, історією, філософією. Грає на гітарі та підбирає акорди до власних віршів.

dlitera.org.ua/lib/nikolaenko.html - біографічна сторінка на сайті Дніпропетровського відділення Конгресу літераторів України

Між світлом і тінню

Ніхто не знає, що насправді Гліб не загинув. Жаль, що це лишилося таємницею. Сором'язливий, до безтями закоханий у медицину студент. Він наївно мріяв винайти дивовижні ліки і безповоротно здолати найстрашніші загрози сучасності. Майбутній лікар був переконаний, що хвороба народжується у зруйнованій клітині. Але ж іноді хвороба ховається у людині ще невідчутна і невидима для гострого ока медичної апаратури, та не менш згубна, вже цілком реальна… Без сумніву, душа покидає зруйноване тіло. А що відбувається з тілом, якщо у ньому живе зруйнована душа?

Душа Гліба була гармонійною. Заповненою не лише наукою та юнацькими мріями. Коли б вона виявилася витканою із полотна, тоді можна було б не шукати пояснень, чому на ній вишитий портрет. Саме вишитий, адже кожна зустріч з оригіналом ранила гостріше за голку, невблаганно пронизуючи найпотаємніші глибини свідомості і лишаючи там черговий рядок – червоного, синього чи фіолетового кольору. Причина цього фантастичного дійства проста і давніша за найцінніші музейні експонати. У всьому винна сусідка, смілива старшокласниця Аліна. Дівчина створила власний стиль. У неї навіть з'явилися послідовники. Ось тільки унікальним цей витвір уяви навряд чи можна назвати. Темний одяг, несиметрична зачіска,яскрава косметика. Все дозволено, та нічого не має сенсу… Аліна страждала у пошуках того самого сенсу, чи не щодня шокуючи батьків. Такі серйозні філософські роздуми, однак, аніскілечки не заважали їй постійно глузувати з старомодного сусіда. Чого тільки не доводилося йому почути, випадково зустрівшись на сходах!

Глібу, звичайно, було боляче. Разом з тим його душу переповнювала – ні, не образа, - тепла і ніжна, загадкова симпатія, схожа на нездійсненну, але таку прекрасну мрію… Цікаво, чи з'являються ямочки на її блідих щічках, коли вона всміхається щиро, по-дружньому? Якого кольору колись було це шовковисте, тепер смугасте, веселкове волосся?

Будинок стояв на червоній лінії. Може, хтось полюбляє милуватися, позираючи з останніх поверхів, як невпинно пульсує стрімка, кольорова вена… Але це не Гліб. Скоріш сховатися у прохолодному затінку під'їзду. Заплющити очі і уявити, що це не металічна музика мегаполісу, а гомін сивого від піни океану, стомлено прямуючого у піщані обійми берегів. Попри все, знову хочеться зустріти ту дивну, маленьку Ассоль, що заблукала у собі… Вона знайде вихід, обов'язково знайде!

Найстрашніше, що вже знайшла. Тільки це зовсім не вихід! Юнак занімів від жаху. З викликом вдивляючись у червоне око світлофора, в центрі автостради стояла дівчина. Легка чорна сукня майоріла, наполохана вітром, як величезні, зловісні крила. Вона примружувала свої густо підведені очі, немов дика кішка. Схвильовано тремтіли кроваво-червоні губи… Назустріч на шаленій швидкості мчав автомобіль.

Побачене промайнуло у свідомості за лічені секунди. Їх цілком вистачило, аби опинитися на місці Аліни. Зайти у двері, необережно нею прочинені… А її, приголомшену, відштовхнути на узбіччя. Вибухнувши лайкою, дівчина покотилася схилом, прямісінько в немилосердні зарості шипшини.

З якого дива цей божевільний втручається у моє життя?! Я прийняла рішення! Навіщо витрачати життя на те, що все одно зникне у сірому попелі століть? Можливо там, за таємничою, забороненою межею, існує щось дійсно вартісне? Дізнатися б… Але він відібрав у мене цю блискучу можливість! Не даремно я завжди терпіти не могла цього настирливого зануду!

Повторення божевільного досвіду не допустили батьки. На Аліну чекали довгі сеанси психотерапії. Її мати вкривала могилу Гліба кращими з троянд, які тільки могла знайти у квітковому магазині. «Сердешний, замість моєї доньки поринув у темряву…»

Жінка помилялась. За темними дверима Гліб побачив світло.   « Немає   більше   від   тієї любові , як хто душу свою покладе за друзів своїх» .   Ці слова, накреслені сліпучим променем в напівпрозорому, блідо-бузковому просторі, освітлювали шлях. Людина, невидима і невагома, ніби хмаринка пари, на величезній швидкості наближалася до самого джерела сяйва. Хлопцеві здавалося, що він перетворився на крихітну краплинку води, і вона, обпалена спекотним полуденним сонцем, як завжди, непомітно повертається у захмарні світи, де й народилася. Ніде не було навіть легкої тіні, не говорячи про сутінки чи морок. Темрява лишилася далеко внизу, густа та смолиста, немов грозове небо, та Гліб ще не знав про це, адже йому не доводилося позирати униз. Щасливий той, кого стосуються слова, написані світлом, а не тінню.

Сягаючи все більшої, непідвладної земним приборам, висоти, Гліб відкрив у собі надзвичайну можливість. Виявляється, варто лише побажати, і простір розчахнеться, відкриє погляду будь-які куточки покинутої Землі. Як же вони схожі на міражі! Бліді, сутінкові, на тлі яскравого, золотавого блиску, до якого вже почали звикати очі. Іноді, прикрашаючи скромний земний пейзаж, спалахують вогники. Це обличчя людей, зсередини наповнених таким же таємничим сяйвом. Їх не так багато. Серед інших також зустрічаються світлі погляди, але чомусь здається, що на них час від часу спадає сіра завіса, що нагадує маску чи тінь величезної новобудови. Бувало, тінь ставала виразнішою…

Обличчя Аліни виявилося зовсім темним. Глібу, попри всі старання, так і не вдалося роздивитися – сумує вона чи усміхається, чи з'явився бажаний спокій у її метушливих, зазвичай сповнених відчаєм, очах.

Дівчина, замислившись, сиділа за монітором комп'ютера. Десятки повідомлень щохвилини тривожили соцмережу. Та нехай. Про що говорити з однокласниками? Треба залишатися для них особливою, непередбачуваною. Щоб ніхто не насмілився звертатися до мене у панібратському тоні! А ще гірше – глузувати через невдалу спробу перетнути межу життя… Я доведу, що я – не така, як усі! Смілива, загадкова, просто незрівнянна!

Дівчинці здавалося, що вона вже летить, стрімко пронизуючи схвильоване повітря, наступаючи на такий слабкий проти вікової сили земного тяжіння, супротив холодного вітру. Летить, і її довга сукня розвівається, мов розкрите воронове крило. Так, стрибну з даху прямуючого вагона! І знайомі, й випадкові перехожі, і навіть затуманене скло відеокамери, попередньо залишеної внизу – всі застигнуть, скам'яніють від жаху. Цього разу я не збираюся вмирати, ні! Граційно купаючись у повітрі, як енергійна ластівка, схоплюся за товсті перила залізничного мосту і повільно спущуся вниз. Мене не зустрінуть оплесками, але різкий спалах емоцій, тремтіння, розширені зіниці – це більше, аніж оплески. Це німе захоплення. В інтернеті вже не буде цих нудних повідомлень. Натомість тисячі – ні, мільйони! – коментарів, що іноді складатимуться лише з кількох знаків оклику. Правильно, адже мій вчинок красномовніший за будь-які слова! Я стану королевою місцевого руху екстремалів… Це буде перший, але не єдиний мій політ.

Політ. Невпинний політ Гліба не заважав йому не зводити очей з коханої. Її думки, як різкий, страхітливий шерех, вдиралися до безмежного царства світла і гармонії, нагадували крижане шипіння змії. Неприємний звук руйнував тиху, що оповивала, ніби коконом, струнну музику. Але юнак прислухався саме до жахливого шипіння. Зрозумівши, що планує дівчина, він здригнувся від страху. І до нього прийшла нова, вражаюча здібність. Гліб ясно побачив те, чим завершаться замисли новоявленої екстремалки.

Вона дійсно, ніби стрілою, пронизає висоту своєю стрункою, дівочою фігурою. Тільки маленькі, немовби виточені з мармуру, змерзлі долоньки, не втримаються за слизькі від дощу, холоді прути мосту. Аліна полетить у провалля, чорне та страшне, що клубиться далеко під ногами. Виходить, я не врятував її? Не відібрав у хитрої, чіпкої смерті? Все єство заполонив гострий, майже фізичний біль. З останніх сил він звернувся у бік джерела променів, які незмінно притягували до себе.

«Як вберегти її? Як?! Нехай вона не робить цього!»

Відповідь забарилася. Мабуть, даремно чекати… Раптово крізь нього пройшов потужний, граючий всіма відтінками полум'я, схожий на струм, промінь. Тіло стало зовсім прозорим, і сяйво наповнило його до краю, ніби велику кришталеву вазу. Гліб спробував торкнутися землі цим цілющим снопом світла. У ньому народився безсловесний, але справжній крик, що бився у грудях сильніше, ніж раніше тріпотіло серце.

Аліна нічого не відчувала. Темна маска не дозволила їй помітити легке мерехтіння, що ласкаво торкнулося її чола. Але крик Гліба не розтанув, він перетворився на тривожний шепіт думок. «Зупинись, моя люба, не треба! Ти можеш загинути! Твої батьки більше ніколи не усміхатимуться. Ти ніколи не вдягнеш весільного вбрання, не пригорнеш до себе власного сина чи доньку… А хто чекає тебе там, за межею? Тих, хто загинув через любов до інших, в ім'я їхнього порятунку, зустрічає Люблячий. Заради чого гинеш ти? Хто зустріне тебе?..»

Дівчина здивувалася появі таких думок. Для неї вони були дивними, чужими. Різким порухом руки намагалася відігнати їх геть. Але краще, ніж рухи, розвіяли їх нові, захоплюючі мрії про божевільні ідеї та запаморочливі польоти. Аліна не знала, що злітаючи вгору, у самісіньке небо, можна опинитися далі від його ясної, світло-блакитної акварелі, ніж будь-коли.

Гліб у відчаї знову почав кликати Всемогутнього.

– Людина народжується вільною… Ніхто не може цього змінити, - з усіх боків пролунав голос, схожий на духовий оркестр, на хоровий спів.

– Допоможи мені зупинити її! – не здавався юнак, - Інакше потьмяніє, ні, зовсім згасне, для мене це загадкове наближення до блаженства! Я благаю тебе!

Він не відчував на віях сліз, але насправді вони сипались градом, і пронизані відблисками неземного сяйва, перетворювалися на райдугу. Дугу надії.

Гліб простягнув руку – його долоня сягала землі. Запиленої, помережаної свіжими калюжами, дороги, котрою Аліна поспішала до залізничного переїзду, перекинувши через плече сумку з відеокамерою. Лишилося всього декілька кроків до крутих сходів мосту. Ось і семафор замиготів червоним…

Поривчасто, втрачаючи надію, хлопець у відчаї штовхнув нещасну своєю повітряною, безсилою рукою. І…не такою вже вона виявилася безсилою!

Дівчина похитнулася і впала. Підвестися їй допомогла бригада швидкої допомоги, яку викликали небайдужі перехожі.

– Як Вам вдалося спіткнутися на рівному місці? – дивувався лікар, - Складна травма ноги. Ходити з часом зможете, але ледь помітно кульгаючи. По спорт, звичайно, не може бути й мови.

Мати невтішно ридала у коридорі. «Чому ж так не таланить моїй донечці!» Звідки ж їй було знати, що насправді – час радіти. А ще – дякувати…

Розчавлена гіркою звісткою, роздратована пацієнтка відвернулася від лікаря. Вірити не хотілося. Це ж треба – знову невдача! Всього за декілька митей від успіху…Погляд ковзнув по білій, ретельно пофарбованій стіні, зачепився за єдину прикрасу – невеличкий портрет. Щира, сонячна посмішка. Блакитно-сірі очі також випромінюють світло. Майже біле волосся коротко підстрижене, й тому обличчя здається ще більш крупним, виразним.

– Це мій колишній студент, Гліб, - пояснив хірург. – Дуже здібний був хлопець. Загинув, рятуючи одну дівчинку. Не судилося йому стати лікарем. Але ж він тепер більше, ніж лікар, правда? Ще не осягнувши всіх таємниць медицини, він уже врятував життя.

– Навіщо тут його портрет? Він же не Ваш родич? – невдоволено запитала Аліна.

– Я тихенько розмовляю з ним перед складними операціями. На щастя.

«Це через нього я не здійснила задумане! Стала посміховиськом перед друзями! Хіба я просила його? Хай би жив собі на здоров'я та лікував своїх бідолашних пацієнтів! Мабуть, і сьогодні він мені завадив… О, як я його ненавиджу!» - майже вголос прошепотіла школярка.

– Ви щось сказали?

– Нічого.

Простирадла були білі-білі. Лляні. Тривалий постільний режим. Нудьга? Ні, час! Безцінний, благодатний. Просто необхідний для того, щоб думати, дорослішати. Робити вибір. Гліб уже зробив свій, мабуть, зараз він зовсім поряд з Вічним Джерелом Світла. Але й там він не забуває про свою кохану. Напружено молиться, поки вона обирає. Обирає між світлом і тінню.