Расулова Оксана

Авторська сторінка - vk.com/nebilshe

***

місто карбувало себе під час, вливалось в кімнату крізь жовті фіранки,
руки стискалися навколо поручнів у метро.
життя, ти казав на прощання, не форма існування матерії,
забудь цю дурню, життя -
це тільки ланка,
яка з'єднує тебе і якісь не-твОї світи.

на перонах і автостанціях зарослих полином,
давно вже не полених і кимось забутих,
слова твої розсипалися порохом
і з кожним порухом
ти стверджував силу,
яка не давала на півдорозі спіткнутись.
вокзали чекали на тебе - коли ж ти прийдеш додому? -
на приміських з'являвся ти мовчазний і сонний.
а потім в плацкарті скручувався, мов ембріон невагомий, і,
набивши від дороги оскому,
чекав на самозародження в ім'я південно-західної любові.

***

чуєш, як боляче,
почуваєш, як коле?
коли я росту, то болить -
це кістки проростають крізь шкіру,
колюче у дерму впираються.
чуєш, як холодно,
почуваєш, як тихо?
коли я росту - я мовчу,
коли я росту - слова вимовляються подумки,
думки думаються пошепки:
аж я не чую.
чуєш, як верес,
почуваєш, як листя?
коли сонце жовтіє і опадає в сніг,
коли дерева у небо корінням чорним вростають,
земля починає пріло
крізь асфальт у пальці твої
дихати

***

зелені ребра
станції метро "Нивки"
охоплюють твою
грудну клітку;
вони зеленіють влітку,
і ти цим зелом
починаєш дихати.
земля хоче
говорити до тебе -
через це
на асфальті тріщини.
колони ставали вищими
і небо метрополітену
більше не падає,
як падало.
йому, знаєш, теж,
уже відболіло і
вже відрадило.

***

Плацкартні потяги стають холодними,
дим стікає густо небесними чашами,
повітря над головою змикається жовтими кронами,
години в добі зникають, видаються підводними,
не нашими,
не нашими.

Так далеко від мегаполісів і квартири
стіни пахнуть глиною відсірілою,
травами з поля сухими,
і посеред пістрявого неба, мов брили,
сірі ми,
сірі ми.

Чорнобривці квітнуть на тілі родимками,
озиваються ключі між хмарами і тепер
звуки чуються такими природніми,
що читаєш дерева дотиками:
верес вже,
верес вже.

бережи її, місяцю, бережи…

бережи її, місяцю,
бережи,
і проміння своє з її венами плутай,
щоб з ночей вона не тікала.
шрами з шиї її забувай
змивати,
души зап’ястя і безіменні пальці
намистом засохлим з мигдАлю.
бережи її плач, місяцю,
бережи ―
кожна вія зруйнована його варта,
кожна дорога втрачена;
і ховай її за парканом
кленовим,
дротом, мов кров на смак
і бетонними непроглядними хащами.
бережи мапи для неї, місяцю,
бережи,
шукай нові неозорі маршрути,
шукай нео-Зорі серед Чумацьких доріг.
для неї, про неї читай і
пиши.
бережи її, місяцю,
бережи, ―
бо він її не вберіг.

пошепки

так пошепки сходяться
пристані,
так мовчки зливаються
ріки.
не цілуй мене в шию
намистами,
поцілуй мене тихо
в повіки.

так міста спозарання
хрестяться,
так асфальт укривають
тріщини.
ти мовчиш і легкість
ця
нас робить простими і
грішними.