Ніколаєнко Анна

Дніпропетровська обл., Криворізький р-н, с. Широке

Пише вірші та прозу. Переможець обласних літературних конкурсів «Війна без права забуття» (2010), «Україна є!» (2011), «Молода муза» (2012), «Герої моєї Вітчизни» (2015), Міжнародного поетичного конкурсу «Віршована мелодія» (2012), Міжнародного творчого конкурсу «Різдвяна зірка 2015». Призер Всеукраїнського конкурсу творчої молоді «Літературна надія Дніпра» (2013), «Молода муза» (2013). Фіналіст ІV і V Міжнародного молодіжного поетичного конкурсу ім. Костянтина Романова, Міжрегіонального конкурсу до 200-ліття з дня народження М.Ю. Лермонтова «Світись, світись, далека зірка» (2014).

Співавтор збірників: Моє село, мій рідний край!» (2001, Кривий Ріг), «Війна без права забуття» (2005, Дніпропетровськ), «Разговор с Богом» (2011, Дніпропетровськ), «Україна є!» (2011, Дніпропетровськ), «Небесна сюїта» (2012, Дніпропетровськ), «Наш кращий друг – природа: Збірник творів письменників Дніпропетровської області (Екологічна читанка)» (2013, Дніпропетровськ), «Светись, светись, далекая звезда» (Москва, 2014), «Нарисуем картину… словами» (Санкт-Петербург, 2014), «Паралельні світи» (Дніпропетровськ, 2014).

Цікавиться світовою літературою, історією, філософією. Грає на гітарі та підбирає акорди до власних віршів.

dlitera.org.ua/lib/nikolaenko.html - біографічна сторінка на сайті Дніпропетровського відділення Конгресу літераторів України

Діамантова краплинка

Немолодий, огрядний чоловік з легкою сивиною на скронях, що контрастувала зі строгим чорним костюмом, спускався сходинками магазину. Саме так виглядав того вечора завідуючий хірургічним відділенням другої міської лікарні Аркадій Іванович Гаєвич. Над входом блимав напис «Персні Клеопатри», кидаючи у сутінь вечірнього міста примарні спалахи неонового світла. Рясні кущі весняних гортензій схилялися на тротуар, вплітаючи у ці сріблясті промені м'які фіолетові та блідо-рожеві відтінки. Примхливі квіти модних кольорів.

Чоловік відчинив дверцята свого блискучого «Ауді», але, сівши за кермо, не поспішав від'їжджати – спершу відкрив невеличкий овальний футляр, огорнутий ошатним синім оксамитом. Казкове сяйво на мить засліпило очі – на темному тлі веселково мерехтіла маленька діамантова краплинка, прикріплена до не менш яскравого ланцюжка з білого золота.

Покупець вдоволено всміхнувся, милуючись прикрасою – вишукана річ, нічого не скажеш. Ні, це не сюрприз дружині… Він вже давно забув смак того дивного відчуття, коли був здатен на все заради ласкавої посмішки своєї тендітної Поліни. Поля зараз така ж огрядна, як і він сам, і така ж збайдужіла до їхніх відносин, які останнім часом стали більше нагадувати дружбу, аніж кохання.

Дружина, хоча й також отримала вищу медичну освіту, але чомусь бажає працювати звичайнісіньким фармацевтом, а після роботи зустрічає чоловіка свіженьким борщем та зарум'яненими млинцями. Аркадій добре забезпечує сім'ю, тому, загалом, це його цілком влаштовує.

Такі ланцюжки Гаєвич не дарує й коханкам, бо, треба віддати йому належне, таки ніколи не мав коханки. Складна відповідальна робота вимагала часу, уваги і професійності, а короткі години відпочинку незмінно проводилися у затишному родинному колі. Єдина людина, яка наповнює його душу любов'ю, ніжністю, турботою – юна красуня-донечка, улюблениця Катруня. Саме для її білосніжної шийки призначається цей шикарний кулон. До того ж, вчора Катруся, збираючись на чергову вечірку, пожартувала, що до шовкової сукні сталевого кольору не вистачає лише діамантового намиста. І ось, будь-ласка, татко-чарівник вирішить будь-які проблеми. Так, Аркадій Іванович ні в чому не відмовляє доньці. Даремно, що, здавалося б, медицина ніколи не обіцяла своїм служителям високих статків. Останнім часом у відділенні відбулося кілька складних операцій, тож родичі хворих значно поповнили гаманець хірурга. Але кошти на таку прикрасу Аркадій Іванович збирав далеко не один рік, плануючи зробити сюрприз до Катриного повноліття. І ось цей довгоочікуваний день наступив.

Хоча й деякі колеги поглядали на нього скоса, а дружина частенько читала нотації на тему чесності і добропорядності, лікар ніколи не вважав свої вчинки злочинними. Хіба така нервова, виснажлива праця варта лише тих копійок, які нараховує за неї держава? Тож сім'ї пацієнтів мають виправити цю несправедливість. Адже вони бажають здоров'я своїм близьким так само, як і він бажає добробуту своїй єдиній донечці.

Машина завернула до нової багатоповерхівки, що височіла поміж духмяної розкоші квітучих дерев. Жаль тільки, що холодний блиск ліхтарів не дозволяв далеким сузір'ям нахилитися над весняним містом.

За кілька хвилин турботливий тато опинився в міцних обіймах своєї Катрі, яка наповнювала квартиру пронизливими вигуками захвату.

– Татку, ти просто неймовірний!!! Ура, татку! Я такої краси ще ніколи не бачила…

Вона швидко підскочила до величезного дзеркала, що стояло у передпокої, та почала приміряти дарунок. Батько обережно з'єднав замочок на ланцюжку. Відображення у дзеркалі було чарівним: широко відкриті темні Катрусині очі сяяли щирим захопленням, на пишних вустах горіла радісна посмішка… По плечам розсипалися довгі, старанно завиті, білі кучері, тонка дівоча постать була огорнута коротеньким малиновим сарафаном. І в довершення на грудях сяяла прозора, як сльоза, барвиста краплинка.

– Моя ти радість , краплиночко ти моя дорогоцінна, - прошепотів зворушений батько, ніжно торкаючись доньчиної щоки.

Він гордо ввів її до святково прикрашеної вітальні під бурхливі оплески гостей. Присутні були просто ошелешені таким небаченим подарунком. І лише дружина, котра, до речі, виглядала сьогодні напрочуд симпатично у пурпуровій вечірній сукні, кинула йому невдоволений погляд: мовляв, знову балуєш дитину, і коли ти вже припиниш носити додому хабарі! Вона чомусь забобонно вірила, що речі, придбані за Аркадієві «винагороди» не доведуть Катеринку до добра. Та якщо дослухатися до жінок, до взагалі нічого гарного в житті не бачитимеш. Тож господар урочисто наповнив кришталевий келих іскристим золотавим вином , високо підніс його перед гостями.

– Нехай татків дарунок буде оберегом для моєї донечки і приносить їй удачу в будь-якій ситуації, - проголосив він, красномовно поглянувши на Поліну. – Адже діти, зрощені у батьківській любові, завжди стають успішними та щасливими. За Катрусю! – голосно підсумував Аркадій, наближаючи до вуст святковий напій.

«За Катрусеньку!», «Будь щасливою, люба!» - залунало у кімнаті в супроводі дзвінкого передзвону кришталю. Святкування набирало обертів.

**********

Мутна сіра завіса за вікном поступово ставала чистішою, збагачувалася виразним, ясно-блакитним відтінком. У Аркадія підступно боліла голова, невблаганно нагадуючи про вчорашнє застілля. Але куди подінешся – будильник вже вкотре пронизливо виграє сорокову сонату Моцарта. Байдужий електронний звук ніби принижує чарівний, задушевний плач скрипки. І навіщо донька кинула на мій мобільний ці класичні мелодії…

Годинник показує за десять хвилин восьму – о, чому ж він так швидко спливає, мій солодкий, спокійний передсвітанковий час! Дружина вже побігла до своєї аптеки, цьомкнувши його, напівсонного, у щоку та щось сказавши…Тільки що? Даремно вона думає, що можна розібрати ту її вранішню скоромовку!

Аркадій поспіхом попрямував до ванної, з насолодою занурився у прохолодну воду, старанно причепурився і взяв ключі від машини.

– Катюню, збирайся-но швидше, відвезу тебе до інституту, - гукнув він, зазираючи до доньчиної кімнати.

Дівчина вже збиралася виходити – темненький костюм у мілку сріблясту клітинку, високі підбори, лляні кучері зібрані тоненькими шпильками зі штучними чорними перлинками на кінчиках: вона як завжди була одягнена вишукано і доречно. Залишився останній штрих: модниця якраз прилаштовувала на шийці свій новий ланцюжок.

– Ти вирішила сьогодні похизуватися обновкою? – чоловік поблажливо всміхнувся. – Чи не надто це розкішна прикраса для навчальних буднів?

– Ні, татку, - лагідно поглянула на нього дівчина, - Я тепер часто її носитиму. Ця краплинка нагадуватиме мені про тебе.

– Дякую, сонечко моє! Ну пішли, пішли вже, інакше ризикуємо значно запізнитися, - додав нерозбірливо, несподівано зашарівшись від зворушливих доччиних слів.

Катруся зручно примостилася позаду, поклала на шкіряне сидіння невелику елегантну сумочку.

– Тату, - стиха розпочала вона, - мені треба з тобою порадитися.

– З приводу чого? – Аркадій здивовано озирнувся. – Щось трапилося? – запитав з тривогою.

– Ні… Хоча можна й сказати, що так. Мені дуже подобається один хлопець… - засоромлено продовжила донька.

– Невже? І хто ж цей герой? – тато весело засміявся у відповідь.

– Я не жартую, - серйозно сказала дівчина, знічено опускаючи очі. – Я навіть з матір'ю про це ще не говорила. Віктор навчається на третьому курсі. Ми познайомилися на підготовці концерту до восьмого березня – співали пісню у дуеті. Спочатку він мало не щодня телефонував мені, запрошував на дискотеки. Мені було надзвичайно цікаво, і водночас, затишно поряд з ним. Але нещодавно відбулася така неприємна розмова…

Аркадій спостерігав у дзеркальці незвично засмучене, стурбоване доньчине обличчя.

– Ну що він міг сказати такій чудовій дівчині, як ти? Невже образив тебе?! – з обуренням вирвалося у нього.

– Ні, зовсім ні, що ти… Просто він зізнався – мої подружки розповіли йому, що я із заможної родини. А Вітя вступив до університету за пільгами, бо виховувався у неповній сім'ї. Він сказав, що не зможе й у майбутньому забезпечувати таку дружину, як я, тож і зустрічатися не варто.

– І що ж ти відповіла на це?

– Я, уяви, я освідчилася йому у коханні! А він холоднокровно заявив, що моє почуття – лиш напівдитяче захоплення, і скоро мине. А потім рвучко обернувся і пішов геть, не озираючись. Тату, що мені тепер робити? – на довгих тремтливих дівочих віях заблищали сльози.

– Треба ж який принциповий! Ну, що ти, донечко, не переймайся, не плач, - ласкаво, зовсім як в дитинстві, почав заспокоювати Катю батько. – Не вартий цей грубіян твої сліз. І ще подумай… - продовжив обережно, - а можливо, хлопець дійсно правий? Адже ти звикла жити в гідних умовах, і я б не хотів, щоб коли-небудь ти дізналася, що таке нужденність.

– Що ти говориш, тату! Ти взагалі мене не розумієш! – Катерина втерла сльози та рвучко повернулася вбік. Не зважаючи на татові виправдання, вона мовчки спостерігала за ошатними ранковими кварталами, котрі швидко змінювалися за вікном автомобіля. Але здавалося, дівчина не помічала ні старих лип, причепурених яскравою, свіжою зеленню, ні густих кущів бузку і «нареченої» – білої, немов легенькі, пухнасті хмаринки, що безтурботно пливли по ясному квітневому небу. Її погляд сповнився непроникного суму.

«Ой, як непросто знайти спільну мову з сучасною молоддю! Мабуть, постарів я, зовсім втратив ту блискавичну нитку невпинного часу . Навіть з власною донькою не в змозі нормально поговорити», - думав Аркадій, мимоволі міцніше стискаючи кермо.

– Доню, в лікарні на сьогодні заплановано декілька операцій, я не зможу заїхати за тобою після занять, але не варто стояти на зупинках, краще викличеш таксі, добре?

Замислена дівчина продовжувала мовчати.

«Ауді» пригальмував біля Інституту економіки та права: Катерина – студентка-першокурсниця факультету міжнародних відносин. На прощання Катруся вибачилася та поцілувала батька, але в нього на душі все одно лишилося якесь неприємне відчуття. Перш ніж натиснути на газ, Аркадій провів її очима. «Ось яку красуню викохав! – міркував чоловік, милуючись донькою. – Тільки б вона не накоїла дурниць, вийшовши заміж за отакого дивакуватого Вітю. Ще ж зовсім юна, недосвідчена, все життя попереду… Будемо сподіватися, що у молоденьких дівчат швидко змінюються захоплення».

Гаєвич попрямував на роботу у не надто доброму настрої.

**********

День видався дійсно дуже важким, а ще молода практикантка Зінуля постійно дратувала своєю розгубленістю та нерозторопністю. Врешті-решт вдалося помити руки, змінити забруднений халат та залишити операційну. Зручне крісло, склянка гарячого чаю… Треба хоч трішки прийти до тями перед закінченням зміни.

Зненацька двері різко відчинилися і до кабінету вбігла Зінуля. Вигляд вона мала дещо дивний – від тремтячих колін до розширених від страху зіниць. Слідом за нею ввірвався якийсь русявий парубок, нерозбірливо вигукуючи:

– Допоможіть їй! Врятуйте її! Я не хотів, я випадково, чуєте, випадково… Я навіть не дочекався міліції та швидкої, сам привіз її до лікарні. О, я не хочу без неї жити!

– Поясніть, будь-ласка, що трапилося, - невдоволено перебив хлопця лікар.

Замість нього відгукнулася Зіна:

– Привезли пацієнтку після аварії, травмована черевна порожнина, мабуть, є велика втрата крові. Рятуйте швидше, благаю Вас!

– Почекайте, - хірург застережливим рухом зупинив медсестру. – Припиніть паніку. Ідіть краще накладіть пов'язку, ніж тут голосити, - він поволі стиснув скроні, розім'яв зсудомлені від втоми пальці. – А Ви, молодий чоловіче, підійдіть-но ближче, - звернувся до відвідувача після виходу асистентки. – Ось, тримайте, - сказав, простягнувши невеличкий папірець з крупно написаними цифрами.

– Що це? – запитав схвильований юнак.

– Сума, яку Ви маєте негайно принести, - пояснив байдуже. – Самі розумієте, безкоштовних операцій зараз просто не існує.

Хлопець на мить сторопів, а потім знову почав благати:

– Я принесу! Все принесу, тільки врятуйте її!

– Добре, добре, йдіть уже, - лікар майже силоміць випхав його у двері. Крім тупотіння підошов, ще деякий час у коридорі віддалено чулося:

– Я дуже кохав її! А позавчора образив, сам не знаю за що… Ввечері підробляю таксистом, тож просто втратив управління, коли побачив свою кохану, таку красиву і незворушну, на переході…О, якби вона вижила! Я присвячу їй все життя!

І навіщо Зіна вислуховує цього переляканого хлопчиська? Для нього, лікаря з багаторічним стажем, подібні істерики вже давно стали звичними. Вони лише негативну вплинуть на Зінчину і без того хитку, але таку необхідну для медика холоднокровність.

Хірург не квапився оглядати пацієнтку. Нічого страшного за півгодинки не трапиться. Зінуля як завжди перебільшує. А ось коли водій принесе гроші – тоді інша справа… Аркадій уявив, як він зайде сьогодні до крамниці, а потім й до квіткового магазину: «Треба купити Катруні якусь гарненьку дрібничку, на зразок срібних сережок чи каблучки. А також солодощів – вона ж у мене невиправна любителька різноманітних тортів і тістечок! І ще величезний букет тюльпанів. Моя люба крихітка має розвеселитися і забути про всі свої негаразди. Я просто не можу бачити її засмученою. Хіба батьківська любов та увага – не найкращі ліки навіть для розбитих сердець? На все це знову ж таки потрібні кошти - отже, в принципі, й непогано, що намічається понадпланова операція».

Нарешті вдруге пролунав жалібний дзвін рвучко прочинених дверей і на столі зашелестіла купка новеньких купюр.

– Це все, що є, змилуйтеся, - вже не кричав, а ледь чутно шепотів бідолашний хлопець.

Лікар завбачливо порахував гроші, і лише тоді, не особливо поспішаючи, попрямував до приймального покою. Юнак знервовано біг попереду. «Тримайся, тримайся, моя кохана!» - раз по раз промовляв він, міцно стискаючи кулаки.

Хірург переступив поріг палати, кинув погляд на каталку… Цієї ж миті рука дівчини безвільно повисла у повітрі. Аркадій підійшов ближче – раптом на її грудях щось заблищало незвичним, сліпучим різнокольоровим сяйвом. Краплинка! Це була діамантова краплинка. У чоловіка перехопило подих, він з жахом відгорнув заплутані коси зі знайомого обличчя, схопив за руку, аби перевірити пульс… Пульсу вже не було. Катерина не дихала.

За долю секунди у мозку промайнуло все: і довге безтурботне родинне життя, і веселі, щасливі дні, проведені разом з донечкою, і ті брудні гроші, які він чи не щодня приносив з лікарні, щоб вона зростала у розкоші. І ще дружинині перестороги… Раптом уявилося спотворене відчаєм обличчя Поліни. Він неосмислено глянув на медсестру, на Віктора (перед ним був саме Катрусин коханий), який ще не розумів, що час, необхідний для порятунку, втрачено. Потім зробив декілька кроків назад, незграбно схопився за одвірок, аби не впасти. Аркадій більше нічого не чув і не бачив навколо себе, окрім гучних, важких ударів власного серця.