Гаращенко Дмитро

Авторська сторінка - vk.com/stihi_dmitriy

Чужі міста

Кажуть, якщо довго дивитися в безодню - безодня починає дивитися на тебе.
І, якщо ти живеш з вовками -необхідно вити по-вовчому.
Я сказав би, що місто ззовні - це безодні протяжне небо.
Люди з душами кольору кави мають вовчі зелені очі.

Чужі міста бувають різними в миті злості та недоречностей.
Вони вкажуть на твоє місце, адже знають тебе і кожного.
І вночі, коли зовсім пізно - місто майже забуде речі.
Ті, що бачив побляклий місяць, і що точно не звуться божими.

Чужі міста бувають хитрими, неприступними, особливими,
І диктуючим тоном оратора заважають тобі заснути.
Місто знає - ти не витримаєш, і якоюсь могутньою силою
Тисне ногу на акселератор в павутині дорожніх смуг.

І щоранку, відкривши вікна - знову спробуєш пояснити,
Через що тобі в світі тісно, і чи є щось земне на небі?
"Все дізнаєшся через вічність" - знов почується голос тихий.
Якщо довго дивитися на місто - місто починає дивитися на тебе..

Черга за щастям

Коли тобі виповниться десять – не забудь стати в чергу за щастям.
Не радій – вона довга, стояти не рік і не два.
В ній – збіговисько тих, хто ще вірить в казки і дива,
Незалежно від раси, думок, приналежностей, нації, масті.

Будь упертим – рахуй сантиметрами осінь, весну,
І щодня, зустрічаючи шкірою мóрозний ранок, -
На все горло кричи непокірним вітрам і туманам,
Що отримаєш щастя найбільше, а поки – існуй.

Лишай місце для кращого запаху вітру у грудях,
І, зустрівши кохання, - ще встигнеш створити дитину.
Вічний мир на Землі тобі здасться примхливо – рутинним,
Адже ти – молодий, все життя – ще попереду буде.

Закривай свої вікна з приходом холодної ночі,
Завтра – новий контракт, не дай Боже тобі застудитись.
Перші півні розсіють пітьму за чотири години,
І з отриманням щастя пройде існування. Потім.

Лише декілька метрів лишилось, збери свої сили.
Озирнися – позаду загублені, стоптані роки.
Зробиш з трепетом серця останні у черзі кроки,
Щоб почути, що щастя, на жаль, закінчилось..

Будильник

Будильник – товариш Диявола – дзвінко тривожив
мою швидкоплинну нірвану,
За кілька миттєвостей вранішній холод проколював шкіру,
бажаючи здатись крутим.
Серця перехожих, з обличчями товщі граніту, були оповиті
густим емпіричним туманом,
В гостях свого міста (немов Сайлент-Хіллу –
чистилища тисяч живих) існуєш і ти.

Повільно агонія мозку в асфальтних рядах
розрізняє твій номер маршруту,
Розмотуєш горло від шарфу, що душить свідомість,
як мертве індійське ласо.
Хитаєшся в ритм пасажирам – флешмобним матеріям
для ляльок-Вуду,
І так, як вони, підсвідомо зливаючись в стадо,
пірнаєш у бажаний сон.

Ти бачиш обдерті проспекти, розтрощені парки,
тривожно сигналами Морзе б’ють в дзвони міста,
Людські хороводи відточують такти плебейських мотивів,
трамбуючи глину потрісканих круч.
Щодня кровоточать моральної хиткості серця стигмати
(не бачені Люком Естаном),
І люди, здається, щораз закладають у карти із совістю
душі, тіла, і щораз програють.

Як всі – потопаєш в боргах, підбираєш слова,
з зарплати купуєш собі новий гаджет,
Так само – на краю безодні обрізуєш провід
(жовтий чи чорний) – бажаючи бути живим.
В умовах розмитих дедлайнів, таємних дефолтів,
вживаючи давні, мов світ, бізнес-ланчі,
Із заходом сонця жалієшся Богу на сіру реальність,
та просиш у Чорта добра (неодмінно – на «Ви»).

Ти прокинешся близько опівночі в теплій квартирі,
припиняючи сон від хропіння рутинних масивів,
На сферичному фоні фужеру, застиглого в пальцях,
багряною шаллю засохло чілійське «Мерло».
Напружуючи пам'ять, стискаючи мозок,
нещодавній свій сон будеш згадувати щосили,
І в кінці (відгадавши підказки життя) зрозумієш –
це не сон, це насправді було.

Коли людство тонутиме

Коли людство тонутиме в ріках краси і вульгарності, -
Навіть крихтами смутку почнуть припадати основи.
Мене битиме світ кулаками своєї бездарності,
Знаю точно – настане той день. Я до нього готовий.
Світ – безликий садист, - моє серце стискає клешнями,
Замуровує чесність товстою бетонною нішею.
На сніданок собі розмішай мою правду з яєчнею,
Кинь її на вогонь, але знай – лише стане сильнішою.
Він тримає мене, відмиває фрустрацію брудом,
Випікає тавро через тріснуту гендерну лупу.
Покриває туманом вогонь, що палає у грудях,
І ламає думки, як яєчну тонку шкаралупу.
Колись пізньої ночі востаннє ударить глухо
Моє серце. І правда розсиплеться в гору полови.
Що ж, побий мене, світ, - заурядна буденна суко!
Знаю точно – настане той день. Я до нього готовий…

Відносно

Немає гіршого нічого за недовіру.
Немає кращого в мороз за чашку чаю.
І, затуливши тонкою шаллю закон і віру, -
У цьому світі усе відносно, я так вважаю.

Ніхто не злічить краплини в морі – їх безкінечність.
Злічити легко скупі сльозини гіркого горя.
Відносно легко відчути захист, святу безпечність,
Відносно важко – якщо один ти посеред поля.

Здаватись може шляхом у вічність проста дорога,
На корт прилипнуть мільйони метрів, таких повільних.
Одну поїздку, хоч і найдовшу, - стерпіти змога.
Відносно сумно, якщо в житті ти – далекобійник.

Відносно круто, коли у ВУЗі – не на контракті.
Відносно сумно, коли не ВУЗи – життя заочно.
Найменшу крапку з усіх можливих знайди на карті –
У цьому світі усе відносно, я знаю точно.