Семенова Юлія

Кілька неопублікованих повістей 2013-2015 років
Шукаю своє місце у вітчизняній літературі. Вірю у силу та магію слова. Роботу письменника вважаю суспільно вагомою, особливо в історично зламні часи.

Грати і вигравати

Усе почалося із пристойного вбрання. Віка завважила, що донька заховала вглиб шафи надміру коротку спідницю і замінила вишневу помаду, що так неправдиво узагальнювала доньчині загострені риси, на м'який рожевий блиск. Обриси Злати стали більш округлими, по-дитячому кокетливими, проте чітка, майже еротична хода, видавала у ній цілком дорослі зміни. «Нічого не хочу знати», – утомлено подумала Віка, збираючись на роботу. Злата швидко поснідала, ретельно зачесала волосся і вибігла повз материн сонний ранок надвір, до осені.

«Я думала про те що ти сказав», – жваво починала Злата, сьорбаючи у холодній їдальні розбавлений кавовий напій. Їй чомусь давно вже не було холодно. Думки, мов білки, крутилися у голові без зупину, експортуючи енергію до нігтів рук, акуратно вкритих лаком пастельного відтінку. «Я не можу брати у друзів гроші. Та і у недругів певне що теж». Злата нібито відступала, але її речення були живі, запитальні, щоразу коли вона зверталася до Богдана. «Без питань, – мовив він, – але у тебе мають бути потреби, котрі ти хотіла би, але неспроможна задовольняти. Так?». Розмова була сухою, теплою, тоді звідки у Злати з'являлась ота вологість? «Мені потрібні певні речі, книжки, та квитки у кіно», – швидко зібралася з думками Злата. «Чудово!» – відповів Богдан, ідучи слідом за думками подруги, що йшла слідом за ним. «Може, ти й права. Тоді зробимо по-іншому: буде взаємний обмін! У нас є товар, тобто послуги, що можемо надавати. У наших друзів є приємні бонуси – у Полтавського квитки на всі прем'єри, Ніка завжди може провести у театр, інші купуватимуть тобі книжки. З одягом розберемось. Так?» Злата раділа – досі виконувати за всіх домашку доводилось за спасибі, проте із появою «англійця» Богдана у класі, у її житті почалися конструктивні зміни. Він був кращим у тому, у чому вона кращою не була. Усі інші йшли слідом. Ніхто не наступав на п'яти, але усі прагнули залізти на шию.

«Ти зашарілась, я ж бачу. Не хвилюйся, я сам усім говоритиму», – «Натяками?» – несміливо запитала Злата. «Натяками», – посміхнувся Богдан. Потім вони сиділи у парку поза школою і Богдан ласкаво, по-братньому пояснював дівчині пізнані десь істини. «Не треба боятися висловлюватись для гурту людей, просто подумай про те, що рано чи пізно тобі доведеться це робити», – Богдан курив, це було єдиною поганою звичкою, яку він привіз із Європи, звідки його привезли цього літа уперше за чотири роки. «Байдуже, чи станеш ти публічною особою, чи матимеш інший шлях. Від страхів не втечеш, давай потренуємось». Богдан увімкнув на телефоні камеру, Злата сміючись підправила довгий русявий хвіст.

•  Злато, розкажи кілька слів про шкільний парламент, – розпочав Богдан.

•  Шкільне самоврядування має ряд першочергових завдань, – хутко почала Злата, Богдан ухопив її за руку.

•  Ні, це не те. Говори, що ти думаєш, що ти справді відчуваєш. Будь щирою, уяви собі, що маєш єдину у світі правду і несеш її ніби той хрест. Ок?

•  Так, мабуть, – дівчина враз стала серйозною, – Знаєш, десь на сході гинуть люди, а ми граємось у школі в те, у що граються в державі, і врешті ми дуже рано навчимося отримувати кайф від тих ігор, проте ми ні чорта не знаємо, що поза межами гри. Окрім наших інтересів.

•  Так, продовжуй. А що там, окрім наших інтересів?

•  Щось таки має бути. Бо якщо залишити усе як є, нарощуючи на кістяк м'ясо, ми прийдемо до того, що лише інтереси стануть глобальніші. А має бути щось інше, треба знайти основу і відточувати її, грати із суттю, а не формою.

Злата розчервонілась, її збільшені зіниці поглинали космос. Богдан розсміявся: «Це круто, про м'ясо гарна метафора, жива. Та заспокойся трохи, розійшлася». Він недбало обійняв її і стишив стукіт Златиного серця. «Відпускай себе, проте вмій і саму себе спіймати», – говорив він. «Можемо потренуватися щодо жестів і постави, – запропонував Богдан, – Я проходив у Лондоні курс акторської майстерності, там багато усіляких фішок було. Шкільні вибори для тебе пустощі, але раз взялася то треба вигравати».

«Грати і вигравати», – шепотіла увечері, Злата, вкриваючись флісовою ковдрою. Її нібито лихоманило і не хотілося спати. Дівчина читала до пізньої ночі, тепер у неї було багато книжок, і багато думок, і життя попереду, до якого було багато питань.

Злата програла ті кляті шкільні вибори і Віка взялася її втішати, але з подивом виявила, що втішати немає чого. «Тобі байдуже до виборів, що ж для тебе зараз важливе?» – питала вона. «Уроки, мамо, що я винесу зі всіх своїх поразок». Тієї ночі не спала Віка і, випивши корвалола, тихо переглядала доньчину бібліотеку. «Купа книжок, - думала вона, - звідки ті книжки? Але ж це усього лише книжки».

Богдан запропонував Златі знімати рекламний ролик для якогось конкурсу. Довгими зимовими вечорами вони писали і переписували сценарій, передивлялися кращі роботи іноземних авторів і шукали власну концепцію. Нашвидкуруч виконували оплачені однокласниками домашні завдання, друкували реферати з повітря і писали твори у проміжках між телефонними розмовами, коли не було змоги зустрітися після школи.

«Стільки сил поклали на цей конкурс – і все коту під хвіст», – крутила свого хвоста Злата. Вона не була розгніваною, радше втомленою і слухняною. Слухала, що казатиме Богдан і що іще пропонуватиме. Вона вчилась розчинятися, і цей досвід був незбагненним.

Богдан пропонував готуватися до іспитів і це гнітило. «Я відстала по геометрії, скоро сама муситиму платити тобі за домашні», – вчилася брехати Злата. Вчилася загравати і фантазувати, і це спливало з глибин її жіночого єства. Жодних книг, подруг, порад. Це все так природно у п'ятнадцять, а в двадцять без подруг таки ніяк. А в тридцять діставай із себе це все наново, і так далі, і так повсякчас.

Богдан обіцяв допомагати Златі, щось академічно пояснював їй і чекав на реакцію. Реакції видавало її тіло, а її зошити залишались чистими. Там, де він довго жив, дівчата часто придумували привід щоби провести вечір разом, але Злата була не така. Вона була занадто рідна, і трохи сумна, і, якась така уперше незрозуміла. Усі дівчата досі видавалися незрозумілими, але ж Злата була така щира, то звідки усе це йшло? Ці образи, вибрики, менструальні істерики (він і таке знав!). Одним словом, закінчувалася весна.

Успішне закінчення іспитів святкували усім класом, але нібито вдвох. Пили дешеве вино, слухали музику вдома у Ніки, що її мати майже жила в театрі. «Писатиму музику, – говорив Богдан, сидячи на підлозі із келихом в руках, – Не дарма ж я вчився на музичному п'ять років. Усе літо писатиму і створю шедевр, це буде крутий проект. Сублімований з енергії літа, привезу тобі і запалюватимемо зірки». Випиваючи, Богдан завжди складно розмовляв, і магія його слів зачаровувала Злату. Як його ледь помітний британський акцент, худа, смуглява постать і тепло, молодечий жар, що повсякчас йшов від його тіла. «То от чого мені не холодно», – подумала Злата. «Що ти кажеш?» – прокричав їй на вухо Богдан, бо хтось увімкнув музику на повну гучність.

«Яка сублімація, ти ж їдеш до Лондону?», – жартувала Злата, звеселяючись від чуття свята. Богдан мовчав, і це її добряче дратувало. «Там же купа дівчат, чуєш?» – кричала і вона йому на вухо, – «Пиши мені на електронку, ок?».

Наприкінці літа дізналися про аварію, що сталася по той бік листування. У країні повсякчас гинули люди, тривожні повоєнні звістки надходили звідусіль, а загибель Богдана і його батьків видавалась Златі придуманою, витягнутою з інших часів, з чиєїсь чужої історії. «Чому так просто, чому автокатастрофа? Це мало би чомусь мене навчити, але я відчуваю лише глухий біль», – писала вона у щоденнику і зачинялась у кімнаті. Від усіх проблем не зачинишся. Віка перехворіла на запалення легенів і втратила роботу – у торговому центрі продавцеві швидко знайшли заміну. Жінкам цього дому на п'яти наступала самотність і безвихідь.

«Доню, що будемо робити?» – запитала Віка серпневого ранку, увійшовши до доньки в кімнату. Злата зауважила, що мама погано виглядає, обличчя її ніби стерте. Сивина. Дівчина схопилася на ноги і почала відкривати жалюзі, пускаючи у дім лагідне сонячне світло. «Щось придумаємо, мамо! Ми не пропадемо», – Злата метушилась навколо матері, застеляла ліжко, складала книжки, перетворювала запитання на відповіді, сміялася: «Я ж заробляю трохи, я гарно вчуся, все встигатиму. Там передачі знімають про вагітних школярок, вони і грошима допомагають. Щось придумаємо, не пропадемо, мамо. Слухай мене… У мене купа ідей…»