Дериземля Ксенія

Я захоплююсь написанням віршів, в основному це любовна лірика, і оповідань. Творчістю займаюся з 18 років. Приймаю участь у різних літературних конкурсах. Нещодавно стала фіналісткою літературного конкурсу "Творчий проект "Про це говорять.." Книга 2014" (Україна). Була відзначена організаторами фінальної частини всеукраїнського літературного конкурсу "Pro Patria!", увійшла в список 50-ти кращих поетів конкурсу, присвяченого 125-річчю з дня народження Бориса Пастернака.

Повернення додому

Старенький дідусь стояв біля невисокої огорожі, за якою виднівся невеличкий білий будиночок з синіми ставнями. Він не міг наважитись зайти у двір й постукати в двері дому, що колись давно, сімдесят років тому, був його рідною оселею. Старий з невимовною тугою дивився на подвір'я, де колись грався з маленькими сестричками у піджмурки, де лунав пустотливий дитячий сміх та голос матері, що кликала свою родину до столу вечеряти. Сльози безперервно текли по щокам, вкритим глибокими зморшками, дідусь наче не помічав нічого навколи, він поринув у свої спогади.

— Війна скоро скінчиться, синку, — казала мама Маріам, обіймаючи свого дванадцятирічного Рахіма. — Потерпи ще трохи.

Це була весна 1944 року, весна визволення, коли рівно за рік до Великої Перемоги на Херсонесському півострові були взяті в полон останні німецькі солдати в Криму. Позаду залишилися страшні криваві й голодні воєнні роки, що принесли багато лиха мирному населенню, й родині Рахіма також.

Важкі часи німецької оккупації відібрали в хлопця рідних людей, завдали страждань його сім'ї. Невимовним болем врізалась в пам'ять Рахімчика звістка про те, що німці спалили сусіднє село, де жили його дідусь та бабуся. Бідолашні старі загинули у вогні. Родина хлопця голодувала, якби не корівонька-кормилиця, яку Рахім кожного дня водив на пасовище, сердешна Маріам з діточками не пережили б тих складних часів. Тоді ж жінка дізналася, що її чоловіка, який був членом підпільної патріотичної групи, розстріляли гітлерівці. Це була жахлива новина для родини. Рахім добре пам'ятав, як сполотніло обличчя матері, як вона виронила з рук кринку з молоком. Плечі бідолашної жінки затрусилися, вона беззвучно плакала за загиблим чоловіком. Маленькі Діна та Рушена підбігли до неї, обійняли ноги Маріам, не розуміючи, що відбувається.

— Матусю! Матусю! Ти чого? Що сталося? — запитували маленькі сестри-близнючки в мами, яка втратила мову від страшного болю.

Рахім вже був досить дорослий для того, щоб зрозуміти, яку жахливу звістку отримала його мати. Він залишився єдиним чоловіком у родині і мав бути мужнім. Хлопець підійшов до матері та обійняв її за плечі:

— Мамо, я з тобою. Тримайся.

А потім, коли ніхто його не бачив, гірко плакав в сараї, занурившись з головою в сіно. Лише корівонька була свідком розпачу хлопця.

Маріам мужньо сприйняла звістку про загибель коханого чоловіка, на її тендітних плечах лежав тягар відповідальності за життя своїх трьох діточок, вона мала бути сильною заради них.

Втішні новини про звільнення Криму від німецької оккупації вселили в серця Рахіма та його близьких надію на краще майбутнє. Вони тоді навіть не здогадувались, що випробування, які випали на їх долю, ще тільки починаються.

Однієї теплої травневої ночі 1944 року родину Рахіма розбудив гучний стук у двері. На порозі стояли озброєні чоловіки в формі радянських військових. В дім ввійшли офіцер з двома солдатами, що тримали автомати напоготові. Жінка нерозуміючим поглядом дивилася на незнайомців. "Що відбувається? Чого хочуть від неї та її родини ці люди?"

— Iм'ям радянської влади, за зраду Батьківщини, вас виселяють з Криму, — неприємним грубим голосом повідомив старший офіцер.

Рахім з жахом дивився на незнайомих озброєних людей, які звинувачували його родину у зраді. "Це неможливо! Батько загинув, захищаючи Вітчизну від німецьких загарбників. Його сім'я ніколи не підтримували оккупантів. Тут має бути якась помилка".

— Це неправда! — вигукнув хлопчик, але ніхто з дорослих не звернув на нього свою увагу.

— Збирайтесь. В вас є десять хвилин, щоб взяти необхідне, — скомандував все той же офіцер.

— Але куди ви нас виселяєте? — Маріам від розпачу не могла втримати сліз. — А як же дім, корова?

— Збирайтесь! Не витрачайте час на пусті балачки. Беріть лише саме необхідне. Ваше майно відтепер належить державі.

Мати, вся в сльозах, кинулася будити близнючок, які капризували й не хотіли прокидатися.

— Рахімчику, допоможи вдягнутися сестричкам, — попрохала Маріам сина.

Розгублена жінка кидалася з однієї кімнати в іншу, не знаючи за що хапатись. Вона зібрала документи, гроші, кілька золотих прикрас, подарованих їй люблячим чоловіком. Треба було ще взяти якийсь одяг та їжу, бо ж невідомо, куди їх повезуть та скільки часу триватиме подорож. Подорож в нікуди. Що чекатиме її та малих на чужині? Маріам скидала речі в купу, не розглядаючи, що бере. Не було часу розглядати.

— Все! На вихід, — пролунало в будинку.

Мати в останнє поглянула на рідну домівку, де пройшли найкращі роки її життя. Рахім тримав сестричок за руки. Вони були ще зовсім маленькі й не розуміли, що відбувається. Хлопець розумів та не міг нічого вдіяти.

— Пішли, мамо, — рішуче сказав він, поглянувши на озброєних людей, що в одну мить зруйнували його життя.

— Швидше на двір, — звелів офіцер.

Маріам взяла до рук важкий вузол з речами й вишла з дому. Слідом за нею йшов Рахім, тримаючи за рученята сестричок.

В оселях сусідів відбувалося теж саме. Солдати виводили розгублених людей з будинків й під прицілом автоматів згоняли всіх до околиці села. Звідусіль лунали крики й плач. Цілий народ був визнаний радянською владою зрадниками.

На околиці вже зібралась юрба люду. Це були жінки, діти та старі, яких військові гнали наче худобу. Люди були пригнічені, вони трималися сім'ями, щоб не загубити своїх рідних у натовпі. Всі запитували один в одного, куди їх висилають, але ніхто не знав відповіді на це запитання.

Раптом зовсім поруч роздався рев моторів. Це під'їхали вантажівки. Людей заштовхували до машин й вивозили до залізничної станції, де на них чекали ешелони, оточені з усіх боків озброєними солдатами.

Сидячи в кузові вантажівки, Рахім в останнє поглянув на рідне село. Сльози текли по щокам хлопчика. В залишених людьми дворах ревіла худоба, яку хозяї так і не встигли погодувати цього ранку. Десь там ревіла їх корова-годувальниця. Рахім витер сльози кулаком. Він — чоловік, а чоловіки не плачуть. Він ще колись обов'язково повернеться додому.

— Будь мужнім, синку. Шоб не трапилось, ніколи не здавайся, — прошепотіла Маріам синові й поцілувала його.

— Добре, матусю, — хлопчик притулився до теплого плеча матері й задрімав у дорозі. Важка ніч давалася взнаки. Рахім дуже втомився, йому було необхідно відновити сили перед новими випробуваннями.

Вже цілий тиждень спецпереселенці їхали потягом, що прямував на схід, до Узбекістану. Умови були нестерпними: людей тримали у товарних вагонах з дерев'яними нарами замість ліжка. Вимушені пасажири страждали від голоду, тісноти й задухи. Харчів, що взяла з собою Маріам, вистачило лише кілька днів. В тих, хто їхав в одному вагоні з родиною Рахіма, продукти скінчилися ще раніше. Це були односельці, яких добре знала Маріам. Всі намагалися підтримувати один одного, ділились місцем та хлібом, бо об'єднало людей спільне лихо. Кожного дня пасажири потягу отримували воду та їжу, але порції були занадто малі, їх ледь вистачало, щоб втамувати голод. Найслабші не витримували, люди почали хворіти й помирати. Рахім своїми очима бачив, як з сусідніх вагонів солдати виносили трупи та залишали їх на узбіччі.

На одній з зупинок, на відстані кількох кроків від потягу, дід Мустафа, що сидів поруч з Рахімом, побачив колодязь. Діти, що знаходились у вагоні важко переносили спеку й вже давно просили в дорослих пити.

— Тут можна набрати свіжої водички, — сказав Мустафа й вийшов з потягу.

Солдати одразу ж наставили на старого зброю. Той пояснив їм, що не збирається тікати, а просто хоче набрати води. Йому дозволили це зробити. Мустафа нахилився, щоб набрати води, але втратив рівновагу й впав на дно колодязя. Рахім, який спостерігав за старим з вікна вагону, закричав:

— Дідусю Мустафо, ти живий?

З колодязя почувся стогін й благання старого:

— Рятуйте! Допоможіть мені звідси вибратись.

Маріам, Рахім та ще кілька чоловік хотіли вийти з вагону, але солдати не дозволили їм цього зробити.

— Залишайтесь на своїх місцях. Потяг вже рушає.

— Але там дідусь у колодязь впав. Треба йому допомогти.

— Немає часу. Всі по місцях! — скомандував озброєний чоловік в формі.

— Але так не можна! Він загине. Допоможіть йому, — благала Маріам та ніхто її не слухав.

Потяг рушив з місця. В колодязі залишився старий Мустафа. Він був приречений на загибель.

— Бабусю Елмаз, хіба ви не хочете їсти? — запитала маленька Рушена у старенької сусідки, яка віддала їй свій шматок хліба.

— Не хочу, дитинко, їж сама. Тобі ще рости треба.

— Дякую вам, — дівча посміхнулося бабусі та повернулося до матері.

Рушена розділила краюшку з сестричкою. Маріам с сумом дивились, як її доньки їдять чужий хліб, сльози почали душити її .

— Тьотю Елмаз, спасибі вам. Ви вже вкотре віддаєте свій хліб моїм дітям, — Маріам взяла у долоні маленькі вкриті зморшками руки старої татарки й поцілувала їх.

— Ну, що ти, доню. В них все життя попереду, а я вже своє прожила. Не плач, — Елмаз погладила молоду жінку по шовковистим темним косам й посміхнулася своїм думкам, згадавши молодії роки та чоловіка, якого вже не було на цьому світі.

За кілька днів стара Елмаз померла. Вона зовсім заслабла від голоду та важкої подорожі. В вагоні, де їхав Рахім, почали помирати люди.

В решті решт, з великими людськими втратами, так звані ешелони смерті дісталися місця призначення, Узбекістану. Тут спецпереселенцям з Криму належало починати нове життя, життя людей з тавром "зрадник Батьківщини", та спокутувати свою провину перед радянським суспільством важкою працею в колгоспах.

— Рахімчику, пора обідати. Йди до столу, — дзвінкий жіночий голос повернув старого Рахіма до дійсності.

На подвір'ї його колишньої оселі з'явився чорнявий хлопчик рочків десяти.

— Вже йду, матусю.

— Ти зробив домашнє завдання? Ось скоро прийде батько й перевірить.

З дому вийшла молода невисока жінка й обійняла дитину:

— Ходімо, синку, обід стигне.

Мати з сином зайшли до будинку. Рахім дивився на людей, які тепер мешкали в його оселі. Дідусь посміхнувся. Життя триває. Старий дім, який побачив колись стільки сльоз та страждань, знов став оселею щасливої родини, де лунає дзвінкий дитячий сміх, де за столом за вечерею збирається вся сім'я. Хай ніколи не повернеться на цю благодатну землю, осяяну теплим сонячним промінням, те лихо, яке колись давно спіткало його народ.