Олександра Бедрань

Рік народження – 1990 року;
Місце народження – Кривий Ріг;
Освіта – студентка 4-го курсу ДВНЗ «УДХТУ»;

Захоплення та уподобання – поезія, проза, музика, живопис;

Інформація про літературну творчість – член літературної студії «Вуглик», літературою захоплююсь ще із шкільних років, але писати почала не так давно, тому приймала участь тільки на літературних вечорах;

Творчий псевдонім – Алекса Долорес;

Посилання на сайт - http://stihi.ru/avtor/alexadolores

ЕСЕ

Наркоманія

Безжалісна, холодна снігова хвиля врізається в мою шибку, немов об скелю дев'ятий вал. Та невзмозі подолати міцну броню, розсипається білими бризгами і летить униз. У темряву, у безодню… Лиш тільки вітер досягає своєї мети, просякає крізь щілину у рамі вікна і охолоджує простір, в якому знаходжуся я. Простір, жаркий і удушливий, заповнений різким ароматом, що подає мій розум… Уїдливий, він глибоко проник у мій блакитний светр, у моє ліжко. Та мало того, тепер він зібрався невидимою хмариною у самої стелі. Обступив мене, взяв мене у свої лапища і намагається видавити з мене самовладання. Щоб я разом із ним пульсувала нотою божевілля. Та дарма, я вже давно такою є, інакше, не пов'язала своє існування із цим запахом. Зараз я несу кару за це… Намагаюся втекти як сірник із сірникової повної коробки, але немає як і нема куди… Та й чи вистачить сили у волі, твердості у міркуваннях, щоб не піддатися наростаючій спокусі?... Вуличний ліхтар вібрує від негоди і пускає неспокійне світло в кімнатну пітьму. Яке золотою пеленою огортає моє оголене тіло. Лежу на пухкому килимі посеред кімнати, намагаюся сконцентрувати увагу на нічному пейзажі стелі. Але ні, навіть, там я бачу твій образ, який так гаряче і лукаво спостерігає за мною. Навіть на підлозі немає жаданого спокою… Моторошно… Я відреклася свого светра й ліжка. Чого потрібно тобі ще? Відпусти! Мої відчуття котяться до небезпечної точки. Я більше не можу поглинати твій аромат, відчувати це болюче спустошення. Нестримна дрож зародилась в серці і вийшла холодним потом на кінчиках пальців. Як у вакуумі забракувало повітря і сили тяжіння, відчулася тягуча, притуплена біль нижче лопаток. Й попливло, попливло усе довкола мене, а можливо й зі мною, у невагомій каруселі… Думки набухли, стали тяжкими… Як надувна куля наповнена водою. Боязко… Якби тільки ця куля мене луснула… Трепетно, з усіх боків, намагаюся знайти підхід до неї, щоб не наполохати, і вгамувати неспокій. Бо якщо ні, за наслідки я не ручаюся…

Бух! Вдарили у вікно тяжкі градини. Так дивно взимку град… Сповнена несамовито пристрастю, у божевільній агонії нерозуміння дійсності, хапаю поспіхом мобільний телефон. Руки тремтять… Зараз у них зібралися три вектори мого існування: душа, тіло і розум. Всі відчуття злилися у єдину палітру, у вирішальний бій, немов такого поняття як «Я», навіть, ніколи і не існувало.

Ось, вже шукаю ім'я в телефонній книзі. Я хочу… Хочу почути твій голос! Лише мить і вже буде натиснена зелененька клавіша виклику…

- Але ж ні… не можна… так ганебно відноситись до гордості і самоповаги, - репетує мозок, - й взагалі можливо це все ілюзії й вигадки романтичної натури.

Можливо ніякого кохання не існує і ти черговою образою та брутальністю намагається мені це вулити. Потрібно з цим кінчати, потрібно провітрити кімнату!

- Закінчити?! А як же ми?! – стрепенулися тіло і душа.

- Мені, потрібно тепло і насолода, - прошепотіло солодко тіло.

- А мені, п'янкий аромат і бездонно блакитні очі, - проспівала душа.

- Кохання безкордонне. То чому б і не подзвонити, ну хоча б в останнє, не запросити тебе на ніч, не відчути тебе, - приємно лоскочучи мозок наївнічала інша сторона…

Мимоволі натискаю виклик… й скидаю… Ні! Досить! Звертаюся у клубок і падаю в забуття. Потім слідує другий забіг, третій, четвертий… Я ненавиджу науковий прогрес, а твою магнітну ауру ще більше! Я залежна від тебе, я потребую тебе, як останній наркоман…

Ти – конопля! Ти посланець низу! Але я вища за тебе!

Відчиняю хвіртку. По оголеному тілу немов холодною рукою пройшовся крижаний вітер, залишивши шороховаті сліди. Але не охолодив, а навпаки, розжарив моє бажання випустити з рук, як чорного птаха, науковий прогрес. Ось він летить у нічний, морозний пил… разом із тобою…

Парадоксально, але мене огортає відчуття піднесення, фатальності, незвичайності… Неначе відбувся обмін із нічною стихією. І я тепер чекаю на свою данину…

Краще я помру, аніж принижуся перед тобою і зкурю чергову дозу! Ах, всетаки мозок переміг у цій нервопроливній війні…

ОПОВІДАННЯ

Вечеря

Так, ця картина добре застрягла у моїй пам'яті, до найдрібніших деталей. А малювалася вона, коли червоний ртутний прапорець уперто миготів на позначці 25, звісно, нижче нуля. Під наглядом здеманіло-невблаганного вітру, який підхоплював краплини дощу й огортав ними дерева та зв'язні й електричні дроти, подвоюючи, а то и потроюючи льодову масу. Крижаніло… Усе навкруги крижаніло. Ах, як хотілося у таку холодну й люту годину побалувати свої ніжки пухкими капцями у вигляді лисеняти чи ще якоїсь звіринки. Дістати з-під ліжка на теплий килим закляклу гурбу іграшок, огорнути їх руками, але потім і гримнути, щоб слухалися та не забували шикуючись у ряди, бажати моїм батька доброї і приємної вечері.

І світла, хотілося більше світла. Ожеледь же, «налипання-залипання» підривали його шляхи до нашої домівки. І єдиною надією ставала керосинова саморобна лампа з вати. Яка не давала змоги, навіть розібрати кольори олівців, щоб хоч чимось зайняти свою малу й нетямущу сутність…

Так мріялось… Але з смішними тапцями, світлом й іграшками трохи не склалося. А ось вечеря таки була. Все як по-традиції, спочатку була молитва (правда молилася тільки я, аби, мої любі, не дай Боже, не зазирнули один одному в очі). Ну що поробиш – рефлексія. Наший Пуфик, он, душенька, а не собака, та коти своєю упертістю просто драконили його. Та де там, виявляється, що не тільки коти, але й я могла стати епіцентром яросних агоній. Тому молитися тієї хвилини було доречно й за себе.

Розмову (правда це слово трохи не підходить) завів батько, можливо так, від нудьги й вирячив на мене свої червоно-солов'їні очі.

- Що ти там булькотиш собі під носа?! Неси щоденник сюди!.. Що це за четвірка?! Мені потрібна відмінниця! А то будеш як твоя матуся, невзмозі розрахувати кількість солі, щоб хоч раз, приготувати їстівну вечерю.

- Ах ти нелюде, зо дня у день не виходиш із дому, а я, налопатившись на морозі, намагаюся ще й куховарити, як та дурепа, але ніякої подяки! І так кожного дня…

- Мамо, не плач!.. ну не сваріться… уже й сама почала вовтузитись і набухати слізьми. Я молоді дріжджі перед випічкою. – Не чіпай маму!

- Нюні… з обох сторін нюні… Що за бабське плем'я?! Зараз я тут наведу порядок!

Хапає мене за комірець, немов собака за шкірку і волочить у саму темряву, неначе намагається закинути назад у прірву, з якої я з'явилася.

- Не смикай так дитину! – нападає мати словами і тремтить як вовчиця з своє дитинча, погрозливо оголюючи пазурі.

На своє лихо, товстий комірець светра, натягнутий з одного боку, як гума на рогатці, став нещадно тісним і удушливим… мені бракує повітря і слів… слова неначе пересохли, чи втопилися в глибинах душі. Я не можу крикнути – відпустіть! Дайте спокій!, але я можу, і впиваюся в батькову ногу як мале клопеня, з усією первоцвітною ненавистю і мольбою… і лечу, лечу із заданою батьком силою. Десь перед очима, в напівтемряві, проноситься і ненька. Тепер вона більше схожа на лебідку, яка білими крильцями намагається тупотіти і битися, ненароком задіваючи чоловічу силу.

- Ненавиджу тебе! Доню вдягайся, ми більше сюди не повернемось!

- Ах, не повернемось?! Тільки-но ворухнися – і я твоїй матусі патлі повискубую, - зовсім оскаженіли демони чоловічої плоті, невідомо звідки черпаючи енергію і незрозуміло куди несучи її.

Так, невідомо звідки й куди… та ще більш не ясно, за що так норовисто-гаряче вони намагаються ухопитися… А хапають таки матір за кудряві локони.

Я з недитячим пульсом, схолодніло-тремтячими руками, вбиваюся у куточок (на місце де раніше стояв стул) і намагаюся вкусити коліно так, щоб розгойдався, і випав мій останній молочний зубик. Може таким чином приверну увагу рідних… останній же, значить я вже велика… І закінчиться це мордобиття… чи… а-у-у-у!...О Боже!... Крово… Зі стола у мене на голові приземляється каструля й падає на підлогу, а через мить біля оторопілої каструлі з'являється і все інше. Окрім… (небесні сили, дайте волі це усвідомити, дайте волі підвестися). Окрім – кухонного ножа, який упевнено тримається в батьківській правій руці,немов погрожуючи, або готуючись до ухвалення лівої руки, яка міцним капканом обвиває біленьку, ніжну шию моєї матусі… Зриваюсь пташкою, тією малою журавкою й пурхаю босоніж, без пір'я, у крижану, несправедливу вирву. І хочу… подалі від цього болю, від цього недитячого жахіття.

НОВЕЛА

Перевтілення

(у психлікарні)

П'ятниця 13. Сьогодні повний місяць і карти Таро підкинули мені гарну звісточку. Незабаром я обвінчаюся із свободою. У мене виростуть гостренькі роги, пухкий і величавий хвостище, який буде підганяти за собою метушіння чорних атомів ночі. Біль, яка живе у мене на спині переродиться у міцні і зухвалі крила. Я стану граціозним, прекрасним, білогривим Пегасом. Єдиним і неповторним… Вдихаючи життя на повні груди, нарешті, я прокинусь. І вилікую той страшний жарт, який роковою необхідністю прикував мене до лікарняної койки. Ковзаючи по повітрю востаннє зазирну у минуле. У це сіре віконце, обвите, немов ліаною, товстим і колючим дротом. Перед відльотом на інші землі мені треба впевнитись, що у вас дійсно присутня душа. Не хвилюйтесь, ваш ненависний і здивований погляд я знайду навіть в пітьмі, яка жадає захистити вас. Деякі мудреці кажуть, що Пегаси, аніяк не лавроносці, а диявольські гінці, які разом з подихом можуть поглинати чужі душі. Але ні, не ризикну, а то ще поперхнуся… Я відлітаю, а вам – і треба… Годуйте павуків своїм злим декадансом, ходіть на процедури і в ніякому разі не змінюйте імідж – смиренна рубаха вам до лиця! Можете, навіть, зайняти мою койку… Я сюди не повернуся…

Але що це?! А-а-а! Мене не тримають крила, я падаю, так швидко, як торбина з лайном… Прямо в багно, боляче вдарившись спиною…

- Гусінь, вставай! Вставай бридка, слизька гусінь! А не то, ми зараз защипаємо тебе на смерть! Співжитель неси кліщі! Цій потворі потрібно вищипати, нарешті, це лахміття із спини…

Так дивно… біля пляма… Що це? Де я?... Карти Таро,нічна безмежність, Пегас… о, ні!... біла пляма це реальність! Це – моя подушка!... А все інше? А все інше фатом…

Реальність не тільки б'є мою плоть, а й намагається через вухо пробратися у мій мозок різкими поплями…

- Бридка гусінь вставай! Досить спати!

- Залиште мене! Геть від мене! Я не гусінь, я – Пегас!

- Ха-ха-ха! Ти чув? Вона – Пегас! Божевільна бридка гусінь…

- Геть! А не то я зараз вас… Я – Пегас!... От тільки розв'яжіть міцно зв'язані ноги, визвольте руки,зніміть цю сіру уніформу. І я наступної ночі не прилечу мстити вам!

- Боже! У неї почалися припадки… Швидше клич медсестру, їй потрібно зробити укол!

- Ні! Я не хочу…не хочу уколу… мені добре!Я просто хочу волі, перевернутися на спину!

- Любі мої пацієнти, що сталося?!...

- Та, гусінь збожеволіла…

- А, так це виліковно! П'ять кубів транквілістерену і ваша гусінь стане метеликом! ...