Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Пт, 19 квітня 2024
13:28

ПРО МІСТО

Ірина Павленко

Вітаю! Мене звуть Павленко Іра. Я народилась в перший день весни 1993 року у Дніпропетровську. Навчаюсь у Дніпропетровському національному університеті ім. Олеся Гончара на факультеті української мови і літератури.

Маю хобі: роблю кожний день яскравим і незабутнім!;) А якщо чесно, дуже люблю читати зарубіжну літературу та вчити іноземні мови.

Писати почала з 13 років, проте раніш не приймала участі у конкурсах, бо треба було набратися досвіду. Вважаю, що для того, щоб бути письменником, недостатньо знати тільки правопис слів, треба знати душу людини (якоюсь мірою бути психологом), бути в діалозі з природою та з собою.

Ще не пізно

Прокинулась я від запаху підгорілих котлет, а не від мого будильника. Тоді я відразу зрозуміла, что весь день буде ні к чорту.

З ліжка я підірвалась миттю, як тільки згадала, що сьогодні у мене екзамен.

Учора я до пізнього ранку завчала зарозумілі фрази, проте сьогодні була неначе паркан, де зафарбували всі нецензурні слова. (Може мозок просто вичистив все незрозуміле йому з пам'яті ?)

Я подивилась на годинник, і мої побоювання подвоїлись - я не тільки нічого не пам'ятала, а ще й страшенно запізнювалась. Я піднялась з ліжка і побігла до ванної кімнати.

- Доброго ранку, - почувся з кухні мамин голос.

- Маю великі сумніви щодо цього, - пробурмотіла я, критично оглядаючи мішки під очима і вмикаючи кран холодної води.

- Ти вже прокинулась? - почула я, пробігаючи вже повз кухні.

- Не дуже, - крикнула я вже зі своєї спальні, одягаючи спідницю, підстрибучи при цьому.

- Ну тоді швидше іди їсти, - сміючись, крикнула мені у відповідь мама. - У мене до тебе справа є.

- Яка справа? - спитала я тієї ж миті, зайшовши до кухні і застібаючи ґудзики на сорочці.

Мама стояла спиною до мене біля плити, і коли я зашла навіть не обернулась. На столі в тарілці лежали дві грінки, а з чашки випливали кучері від кип'ятку.

- Ти не дуже поспішаєш? - спитала вона, нарешті повернувшись до мене. Подивившись на мене, вона злякано вигукнула:

- Іди ж бо, причешись! Ти немов із фільму жаху!

Вкусивши грінку, я побігла до дзеркала - з нього на мене, і справді, подивилась якась дівчина з іншої галактики - з божевільними червоними очима і волоссям, яке неприродньо-дивно стирчало в різні боки.

- Чого так довго? - крикнула мені мама, щоб перекричати шипіння олії на сковорідці. - Ну якщо ти не поспішаєш, зроби мені послугу.

- Я не поспішаю? - вигукнула я, сідаючи за стіл і беручи грінку. - Я поспішаю, як можу, - відсьорбуючи каву. - У мене сьогодні екзамен!

- Ой, доню! Без тебе ніяк не зможу! Доможи мені, будь ласочка! - заблагала вона.

- Що? - пробурмотіла я з повним ротом.

- Сьогодні приїжджає твоя бабуся, мати твого батька, а я нічого не встигаю! Вона приїде через півгодини, а мені ще треба зробити салат, помити туалет, почистити картоплю, посмажити її, посмажити кабачки. І кабачки теж треба почистити!- взявшись за голову, вигукнула вона. –А я їх забула купити!

- Що? - не розуміючи, що в цьому переліку робить туалет, буркнула я, доїдаючи грінку.

Мама відразу закінчила нарікання:

- Можеш піти у «Сільпо» і купити мені кабачки?

- Що? - витрівщивши очі, вигукнула я.

- Якщо я не зроблю кабачки, вона мене вб'э! Це ж її улюблена страва! Знову потім цілий рік буде дорікати, що її син неправильно оженився, і що якась Олена була краще і...

- Так у мене екзамен! - обірвала я її.

- Ну доню! Це дуже важливо!

Я закотила очі догори:

- Ти готуєшься до її приїзду, немов би це приїзд якогось президента.

- Це ще гірше! Президент хоч не буде дорікати мені в тому, що котлети підгорілі, - вона повернулась до плити. - Матінко! Ну подивись, що з ними стало! Так, досить вже сидіти з роззявленим ротом! Іди вже!

- Ну мамо! Я сама вже запізнююсь!

- Нумо іди! Чим менше будеш тут базікати зі мною, тим швидше прийдеш!

- Ну мамо! - з поглядом жебрака вигукнула я.

- Іди, кажу!- наполягала на своєму вона.- На гроші та іди!

Я, розгнівавшись вкрай, схопила гроші і встала з-за стола. Чорти б узяли ті кабачки!

Не маючи часу, щоб переодягтись, і не маючи сил, щоб бігти на підборах, я, не переодягаючи спідницю, взула кеди, накинула куртку і вискочила за двері.

У «Сільпо» я відразу помітила кабачки, і, не знижуючи швидкість з якою прибігла до магазину, набрала декілька кабачків набігу і поспішила до каси.

Зважаючи на ранній час, працювала лише одна каса, тому всі пенсіонери, які хотіли купити найсвіжіші молочні продукти зібрались у нічогеньку чергу переді мною. Це ще раз дало мені підставу згадати кабачки незлим, тихим словом.

Через декілька довгих хвилин я все ж таки дісталась до каси. Не дочекавшись звичайних «Пакет треба?», поклала гроші і швидко сказала «Пакета не треба. Дякую». Дівчина невдоволено зиркнула на мене. Потім, гордо піднявши підборіддя, відірвала мені чек, і, не ощаслививши мене навіть поглядом, перейшла до іншого покупця зі словами «Пакет треба?».

- Дякую, - я все ж таки сказала, як вчили мене з дитинства, і, набравши швідкість, попрямувала до виходу.

- Нарешті! - не стримавшись, я сказала вголос.

Спинившись біля виходу, я хотіла викинути чек у мусор, проте так і заклякла на місці, коли побачила на чеку: «Передбачення для Вас: будьте вдячні».

Я витріщилась на чек.

- Вдячною?! - з обуренням вигукнула я. «Вдячною за що?! - роздратовано мнучи чек, думала я. - За те, що завдяки цьому кабачковому недорозумінню я запізнююсь на важливий екзамен?!»

Я зі злістю кинула папірець у мусорне відро, і поспішила додому.

- Яке нахабство! - не заспокоювалась я протягом усього шляху додому, тому люди не тільки думали, що я без смаку одягнула, а ще й те, що я божевільна, хоча одне іншому не заважає.

- Ну як там кабачки? - навдивожу рідісна виглянула мати з кухні, коли я прийшла додому.

- Неживі та холодні, - сказала я і поклала пакет на стіл, та зрозуміла, що такою буду і я, після того, як запізнюсь на екзамен на 40 хвилин.

- Дякую тобі, сонечко, - сказала вона з сонячною посмішкою.

- Домоглася свого? - сказала я, кинувши на неї гнівний погляд, і, розвернувшись, відразу пішла збиратися.

- Покласти тобі в універ кабачків? Зараз я двійко швидко підсмажу, - почувся шурхіт пакету.

- Ти що знущаєшся? - аж випала я, і мене понесло:

- Я ненавиджу кабачки! Ніколи більше не згадуй про ці кляті кабачки!

- Чого ти так на них вз'їлась? - вийшовши в коридор, здивовано спитала вона.

- Мало того, що я вже на цілу світову еру запізнююсь, так ти ще мені суєш ці кляті... що його! - не витримала я, коли з третього разу не змогла всунути руку в рукав куртки.

- Давай допоможу? - сказала мама з посмішкою, беручись за куртку.

- Не треба! - відрізала я і відвернулась так, щоб скинути її руки з моїх плечей. - Не треба мені твоя поміч! Краще йди зішкрібай котлети зі сковорідки. Сама без тебе розберусь!

Посмішка зникла з маминого обличчя.

- Я вже запізнююсь, - буркнула я, і грюкнула за собою дверима.

Я вийшла на вулицю, роздратовано зав'язуючи навколо шиї шарф у клітинку.

На вулиці було похмуро, і у повітрі літав подих безнадії. Осінь.

Як тільки я вийшла з-за повору, я витріщила очі від подиву: саме в цей момент повз мене проїжджала моя маршрутка. Моя!

Коли фаза очманіння пройшла, я зірвалась з місця і побігла за маршруткою, проте було надто пізно.

- Справді?! - роздратовано спитала я, піднявши голову і грізно дивлячись на небо. - Що у вас сьогодні там «Comedy club»?

Відповіддю була лише відсутність моєї маршрутки.

- Що ж це сьогодні за день такий? - тупцюючи на місці, гнівно питала я у себе, проте маршрутки все не було.

Нарешті вдалечині я побачила її і вже тоді підняла руку, щоб напевне не прогавити.

Маршрутка, на диво, зупинилась біля мене.

- Ну хоч так, - дивлячись на небо, сказала я.

Згодом я неначе охолонула, проте, як я потім зрозуміла, зарано.

Маршрутка почала сповільняти швідкість. Дійшло до того, що вона взагалі почала плестись зі швидкістю метр за хвилину.

Ми з такими труднощями долали кожний той метр, що після п'ятьох таких у мені прокинувся вулкан, в якому кипів гнів.

Ми тягнулись вже десь підгодини, хоча за вікном був все той же краєвид - нескінченний паркан на мосту і річка.

Я намагалась стояти спокійно і не думати, що у мене немає дев'ятьох життів, як у кішки, щоб хоч на дев'ятому врятуватись від гніву професора. Проте коли засигналила машина позад нами, вулкан у мені прорвався назовні.

Я проштовхнулась до водія:

- Пробачте, проте чи не можете їхати трохи швидше черепахи? - звернулась я до нього, підвищивши тон.

- Ні, не можна, - сказав водій спокійно, навіть не дивлячись на мене.

- Я дуже запізнююсь! - сказала я вже спокійніше, помітивши, що водій не звертає належну уваги на мою роздратованість.

- А я - принцеса Діана. Ну і що з того? Нічого не працює, коли на дорозі аварія, - сказав він так само спокійно. - Нічого не можу зробити.

- Аварія? - мов ехо, повторила я за ним.

Саме в цей момент у вікні з'явилась страшна картина: посеред дороги на боці лежала маршрутка з розчавленим капотом і вибитим склом, біля неї стояла легкова автівка з роздертим боком, яка була зім'ята, неначе гармошка, позаду них стояла «Швидка допомога», а навкруги на дорозі лежала купа шматків заліза або ж скла.

- Боже! - охнула я, притиснувши руку до грудей, коли під уламками скла побачила табличку з номером «88». У мене затремтіли колінки, і я взялась за поручні, щоб не впасти, бо їхала я в маршрутці того самого номера.

- Що сталось? - спитала я тремтячим голосом. Я тремтіла вся, а серце шалено калатало у грудях.

- Автівка врізалась в маршрутку. Мені сказали по рації, що це відбулось зовсім недавно - десь 15 хвилин тому. Здається, це була машина Степановича. Він їхав поперед мене, - казав водій, вдивляючись у вікно. - Батюшки! Це справді його машина! - вигукнув він, проте я його вже не чула. У моїй голові знов і знов повторювались слова «їхав поперед мене». Жах хвилею прокотився по моїм венам, і на своїй шиї я відчула холодок - це був подих близької смерті.

- Не може бути, - бурмотіла я знов і знов. Знов і знов.

Вийшла з маршрутки я повністю занурена у свої думки, тому коли хтось підбіжав до мене ззаду і обняв, я підскочила з несподіванки.

Я обернулась і побачила обличчя свого хлопця, який міцно тримав мене в обіймах.

- Що? Що таке?

- Серденько моє! Я так хвилювався, - почав бурмотіти Віталік, стурбовано дивлячись мені в очі.

- Чого? - з подивом запитала я.

- Коли я дізнався про цю аварію... Коли я дізнався, якого номера була маршрутка, мене охопив невимовний жах, що ти...ти могла бути саме в ній, -він знову обійняв мене, і я уткнулась носом у його клітчатий шарф, такий же як і мій. - Я боявся, що більше... більше не побачу тебе.

Я не могла нічого видавити із себе, тільки дивилась, не кліпаючи, поперед себе.

- Я боявся, що не встиг сказати тобі на прощання, як я тебе кохаю, - бурмотів він схвильовано.

Ці слова змусили пробіжати цілий загін мурах по моїй спині. Прощання... як важко це слово лягло мені на серце!

- Що з тобою? Чого ти мовчиш? - спитав він, вдивляючись мені у вічі.

- Я не можу прийти в себе. Ця подія вибила мене з колії, - сказала я, потираючи скроню. - Я не можу не думати про те, що та маршрутка могла бути моєю... я могла бути м...

- Не кажи так! - обірвав мене він. - Я дякую Богу, за те, що він залишив тебе живою, дякую йому, що маю змогу дивитися в твої очі.

У цей момент я зрозуміла, що Віталік, насправді, зараз міг не бачити моїх очей. Я відчула це всією душею: моє життя могло закінчитися годину тому, і я б зараз лежала не операційному столі з пустотою в душі. Всередені у мене все похололо.

Я б могла зараз бути мертвою!

Моє серце шалено закалатало у грудях, і мене оглушив власний пульс.

- Який я щасливий, що ти жива, - Віталік не заспокоювався і ще міцніше стиснув мене у обіймах.

Я хотіла вже заспокоїти його, проте з-за його плеча побачила свою одногрупницю. Реальність вмить повернулась до мене, і я згадала, чому взагалі приїхала до університету. У мене ж зараз іде екзамен!

- Катю! - обізвала я її. Дівчина не побачила мене і розгублено дивилась по сторонам. Я побігла до неї. Тоді вона помітила мене.

- Що ти тут робиш? Невже все здала? - спитала я.

- Ти що - ні! - сміючись, відповіла вона. - Ой, ти ж не знаєш! Екзамен відмінили у зв'язку з якоюсь аварією. Наш викладач потрапив у затор, і тому ще не приїхав.

Вона це сказала і побігла до своїх подружок, які її звали у бібліотеку, а я з обуренням дивилась їй услід. Якась аварія! Вона казала це з такою байдужістю! Може когось життя сьогодні обірвалось, а для неї це така ж звістка, як і те що завтра може бути дощ!

Потім ми з Віталіком пішли до ідальні, проте ще довго мене не залишало холодне відчуття у грудях.

Екзамен у мене все ж таки відбувся, проте значно пізніше назначеного часу, тому лише о сьомій годині я вийшла з університету.

Тоді ніч вже захопила місто у свої чари - наславши на дерева тяжкий сон, а на людей - бажання вернутися до своїх домівок.

Я легко зловила маршрутку, хоча вона і була заповнена людьми, я була рада і цьому.

Коли я проїжджала мостом, моє серце завмирало в очікуванні. Проте на мосту не було ніякої згадки про ранковий інцидент, все було так, як і раніш: шаленої швидкості рух сяючих вогнів.

Я приїхала додому дуже схвильованою. Зайшовши, я зачинила за собою двері, і мене оповила темрява пустої квартири. Серце стиснулось у грудях. Це те, чого я боялась цілий день. Я увімкнула світло.

Перед очима спалахнув яскравий стікер. На ньому було написано: «Поїхала проводжати бабусю. Вітаю з «п'ятіркою», до речі!»

Серце підскочило у грудях. Звідки вона дізналась? Я здивовано витріщилась на записку, адже я, і справді, отримала «п'ятірку». У душі защеміло.

Я так хотіла діждатися маму, що десь годину ходила по кумнаті від нетерпіння, проте не діждалась. Через ту ж годину я втомилась і лягла відпочити на диван, там я і заснула.

Прокинулась я від дзвінка телефону, і, підірвавшись з ліжка, побігла до нього, щоб дзвінок не розбудив доньку. Двері до її спальні були зачинені –добре.

- Алло, - сказала я і знову попленталась до ліжка. Учора був шалений день.

- Тетяно Олександрівно, це ви? - почула я стурбований голос, дещо близький до істеричного.

- Так, а хто це?

- Це я - Валя. З третього поверху. «А! Петрівна! Жіночка ще та!»

- Чого Вам? - не боячись видатися неввічливою, спитала я. Учорашній день і справді був шаленим, тому сьогодні вранці я хотіла б не більше не менше просто поспати, а тут таке!

- Мої квіти! - взірвалася сусідка. - Мої бідні квіти! Ціле літо я їх оберігала, як власних діточок, а зараз вони загинуть від цієї фарби!

- Я не розумію! Чого Ви хочете від мене?

- Хлопець Вашої дівчини псує мої квіти. Він малює щось на трансформаторній будці, напевно, освідчення у коханні, не знаю, проте так неохайно, що заплямував всі квіти. Мої квіти!

- Добре, добре. Заспокойтесь! Я все вирішу, - сказала я, поклавши слухавку.

Я почесала потилицю. Діти. Не дають спати ані в дитинстві, ані у дорослому віці.

Накинувши куртку, я вийшла за двері, тихо їх зачинивши, адже не хотіла, щоб донька прокинулась раніше того часу, коли сам Віталік прийде до неї. Не хотіла псувати сюрприз. Бідний юнак, напевно, так хвилюється, що взагалі нічого не помічає. Які там квіти!

Я вийшла на вулицю, там було прохолодно і свіжо.

Я відразу помітила Віталіка біля трансформаторної будки - весь у чорному, з капюшоном на голові, вирізнявся лише клітчатий шарф навколо шиї.

- Вітю! - озвала я його, і тільки після цього звернула увагу на напис. Моє серце стиснулось і шалено закалатало у грудях. Не встигла я дочитати, як Віталік обернувся. Проте це був не хлопець моєї доньки, це була сама вона.

- Доню? Що ти тут робиш?

- Мамо! - скрикнула вона і кинулась до мене в обійми. Я від несподіванки не знала, що й робити.

- Мамо, я дуже тебе люблю! Пробач мені за все, - сказала вона тремтячим голосом, і притиснулась до мене. Раніш коли ми обіймались вона притискалась голівкою до моїх грудей, проте тепер, вирісши, вона клала голову мені на плече, притискаючись до нього вухом.

На душі стало так тепло і радісно, так стиснулось щось у грудях, що я не змогла стримати сліз. Одна за одною вони капали на шарф моєї дитини. Вона теж плакала. І ось ми стояли посеред двору, обіймаючись, і обидві ридали, проте я ніяк не могла відвести погляду від напису на стіні.

На трансформаторній будці білою фарбою великими літерами було написано:

«Мамо! Дякую за те, що ти у мене є.
Твій дурний кабачок».


Андрій Письменник  (01.11.11 19:52): Дуже гарно написане, як для першого разу, оповідання. В ньому є душа, а це головне для будь-якого твору. І мені особливо приємно, що я знаю особисто цю людину, яка його написала. Відповісти | З цитатою
Дарина  (01.11.11 08:02): Дуже хороше оповідання!!!=)))
Душевне,а головне вчить нас оберігати те,що в нас є!^^,
Відповісти | З цитатою
Євгенія  (31.10.11 18:59): Дуже приємне оповідання, добре таке. Єдине: якось треба б відокремити оповідь від особи донькі від продовження, яке йде вже від особи матусі, бо незрозуміло одразу, що там відбувається. Відповісти | З цитатою
Gorod.dp.ua не несе відповідальності за зміст опублікованих на сайті рецензій користувачів, тому що вони виражають думку користувачів і не є редакційним матеріалом.

Gorod`ській дозор | Обговорити тему на форумах | Газета оголошень

Конкурс творчої молоді «Літературна надія Дніпра - 2011»

copyright © gorod.dp.ua
Усі права захищені. Використання матеріалів сайту можливо тільки з дозволу власника.

Про проект :: Реклама на сайті