Марина Умнова

Народилася 14 серпня 1983 року в селищі Ківшарівка. Мешкає у м. Дніпропетровську.

Освіта: Дніпропетровський національний університет ім О. Гончара. Факультет української й іноземної філології та мистецтвознавства - 4 курс.

Захоплення та уподобання: Театр.
Дипломант і призер обласного конкурсу "Молода муза" (2007, 2008, 2011).
Співавтор збірників "Зірочки Дніпропетровщини", "Лілея", "Осягнення слова" (2007, Дніпропетровськ), "У вирі дум і почуттів" (2008, Дніпропетровськ).
Автор книги "Епізоди" (2008, Дніпропетровськ).

***

У роздумах ми сягаємо неба,
Краще знаємо що кому треба.

Вимагати чи просити,
Говорити чи рота стулити.

Всі ми в чужих проблемах знавці,
Але як до діла, пробач, не гравці.

Одразу питання «Що робити?» і «Як?»
І вже гризе душу сумнівів черв’як.

Тож радьте чи не радьте, по голівці гладьте
Заради Бога тільки не осудіть, не зрадьте.

***

Ми багато чого розуміємо,
Але сумнів лоскоче:
«Чи ми зуміємо?»
А як дізнаєшся поки не спробуєш?
Як розбереш:
Можемо чи не можемо,
Програємо чи переможемо,
Вміємо чи не вміємо?
«Єге ж, не дурні, розуміємо!»
Тільки чомусь не діємо.

***

Я була сліпою,
А тепер зряча.
Ховаю сльози
в усмішку
Така моя вдача..
Таке моє щастя –
Веселе горе,
Бо знаю сміх біду
Завжди поборе.

***

Мрії, мрії – сонце й хмари...
Крила надії чи леза примари?
Ви як дві доріжки,
Що вперлися в небо.
Те чого хочу і те що,
Як кажуть, треба.
Чи по одній підеш,
Чи по іншій –
Недосяжно далеко.
Ви як дві нитки
Червона і чорна
По душі моїй білій
Пройшлися
Залізно і колко...
Яку з вас обрати,
Що б себе віднайти,
Врятувати,
Щоб життя своє
Не змарнувати?

До Раю

Всі дороги ведуть до Раю
Куди не глянеш «зелене» світло.
Тільки ж я чого чекаю,
Коли на мене «червоне» зиркне?

Іди собі вперед радій, працюй,
Кохай, даруй, отримуй...
А в тобі щось в середині гарчить:
«Гляди, ти себе стримуй!»

Бо хтось навчив, що щастя складно
У долоні свої получити.
Розкажіть же мені докладно,
Чому ж тоді щасливі діти?

Чи тому що не знають, що щастю
Дорослі знаходять багато імен
і жахаються змін,
Бо, вперто вважають, що за нього хвилинне
Доведеться щось віддати натомість, в замін?

***

Вода Дніпра, втомившись від людей,
Хоче втекти, але ж нікуди...
Вона і так майже зникла, потонувши у смітті.
Сіра зміюка наївшись, гріється на камені,
Утворюючи своїм тілом літеру,
Якоїсь незнаної мови.
Хоч зазвичай вона пише цілі промови.
Було б кому їх озвучити,
Було б кому зрозуміти.
Але зараз вона нерухома і мовчазна,
Бо з’їла смачну рибину
І колише-заколисує її в своїм тілі
Неначе дитину.
Обігріта, нагодована, ледача –
Навіщо щось шукати,
Навіщо щось писати,
Коли навіть величний Дніпро
В береги свої, наче в грати затятий,
Неможе нічого вдіяти
І несила йому пручатись.
Коли люди – його діти,
Ним же вигодовані,
Нищать, вбивають його і себе завзято.

***

Вірші – зірки з нічного неба,
Що нишком зібрані
В прочинене вікно.
Тремтливе сяйво думки,
За день назбирані події
До кави додаються з цукром.
Молодий місяць шукає
Себе в моїх очах,
Слухаю говірку тишу,
Мандрую по інших світах.
Годину, а чи хвилинку
Гуляю по них навмання,
Закриваю сторінку
Бурхливого дня.
Сортую дії,
Підводжу підсумки...
Нові враження,
Втрати, здобутки,
Все це розчиняється у каві
Тоне в молоці та цукрі...

Трамвайна історія

Весна все взяла в свої руки, під свій пильний нагляд: дерева квітнуть, трава зеленіє, пташки співають, а у людей все частіше виникають в голові думки про відпочинок. Речі навколо отримують якісь звабливі барви і в серці прокидається, бринить спочатку ледь чутно, а далі все гучніше, мелодія кохання.
Але робота та вічні, чіпкі буденні справи ще не дають розправити крила. Обов’язки міцно тримають, от якби вже відпустка...
З такими думками і я їхала на роботу, як зазвичай на трамвайчику, тримаючись за поручень і злегка погойдуючись в такт своїм мрійливим думкам.
На наступній зупинці до вагончику, зайшов юнак. Щось було у його погляді та поставі, що мене вразило, зачепило, сподобалось і я, несподівано для себе, зашарілася. Опустила очі додолу і вже не в силах була їх підвести, щоб ще раз подивитися на нього.
Він підійшов. Якраз звільнилося місце.
- Сідайте, будь ласка.
- Дякую! – відповіла я.
Так відбулося наше знайомство. Потім ми почали зустрічатися. Він майже щодня зустрічав мене з роботи проводжав додому, розповідаючи при цьому багато кумедних історій.
Я теж на свій подив, згадувала багато чого цікавого зі свого життя, але йому найбільш сподобалася історія про огрядну жінку, років тридцятип’яти з якою одного разу довелось мені їхати в одному купе. Їй дісталася верхня поличка, вона звісно ж хотіла помінятися. Я теж була на верхній, піді мною жіночка з дитиною, залишився чоловік років п’ятидесяти, але той не погодився, бо йому бач там не зручно.
Ні, як ні. Що ж тут зробиш. Але серед ночі вагон якось сильно хитануло. І чи варто казати, що чоловік невдовзі дуже жалкував, лежачи животом на підлозі, спиною до спини з жінкою, з якою не помінявся місцями. Яка до того ж з переляку голосно верещала і ніяк не могла підвестися на ноги, бо їй заважала зайва вага. А всім іншим сміх. Казали ж міняйтесь.
Незабаром відбулося знайомство з батьками.
Його батько сприйняв мене добре, а от мати поставилася до мене з якоюсь насторогою. Вона подивилася на мене так, ніби я не заміж за її сина збираюсь, а вечерю з нього готуватиму. Але потім все владналося, коли вона впевнилась, що з її сином нічого страшного не станеться.
Весілля було веселим та гучним. З піснями, танцями, конкурсами, обрядами. Все як заведено.
А невдовзі ми разом підбирали ім’я дитині. Треба якесь незвичне... дівчинка – Євелінка, а хлопчик, наприклад...
- ... Сергій Васильович...
- Чому Сергій Васильович?
- Дівчино, будь ласка, пред’явіть свій квиток.
- Квиток?
- Так, квиток, чи платіть штраф за безквитковий проїзд у громадському транспорті.
- Проїзд у транспорті?! – І тут я все зрозуміла. Замріялась! Проїхала я
свою зупинку, вважай спізнилась на роботу, а головне хлопця прогавила! Зараз ще штраф отримаю. А навколо лише обличчя пасажирів і всі, ніби навмисно, натягнули співчутливий вираз.
Розмріялась! Так мені і треба. Не гав треба було ловити, а хлопця чи хоча б контролера з його квитком. Всеодно щось треба було робити, якось діяти. Діяти!