Омельченко Олеся

Скіфи

Отут, по берегах Дніпра,
колись
Ходили скіфи і співали,
І просо сіяли й орали,
Й просили землю:
- Колосись!
Їх пам’ятає ковила –
Шепочеться із вітром в парі.
О, чому сповнена печалі
Шовкова музика плила?
У храмі вічної природи
Блукає пам’ять, наче сни –
Землі священної сини,
Дніпров’я вершники і вої
Із небуття свої долоні
У золоті святих зернин
Нам простягають у сьогодні,
Мов стверджують себе самих –
Святої правди сіячі...
Тут буйнували люті грози,
Тут вперше звівсь на ноги розум,
І дзвін наточених мечів
Будив солоні скіфські сльози...
Відкрий вуста свої, земля,
І розкажи про древні рани!
Дивились зранені кургани
У золоті зіниці дня.
І археолог молодий
Збагне раптово таємницю –
І білий череп,
і пшениця,
Що поруч світяться в гробниці,
До рук простягнених впадуть,
І тупіт коней
вкриє степ,
І лячно крикне блискавиця,
І скіфи,
наче Фенікс-птиці,
Безмовно викричать
себе.