Професійні секрети пічника Петра Ярового

Свою першу піч зараз вже не пам’ятає… Мабуть, все-таки першою була піч у власному домі. Вирішив, що зробить не гірше від найманих майстрів. Спочатку прекрасну роботу оцінили рідні і близькі, почали замовляти:

— Петю, може, й нам спробуєш? Гарно в тебе виходить.

А потім, як кажуть, пішло-поїхало…

До речі, дід Степан по материній лінії був професійним пічником ще за царських часів. Мабуть, передалося по-спадковості — гени річ уперта. Хоч сам Петро Іванович має з цього приводу власну думку:

— Знаєте, довелося дорослішати у важкі повоєнні роки, коли ти мимоволі навчався робити і те, й інше. Я все розумію, зараз ера комп’ютерних технологій і таке інше… Але інколи треба вміти поєднувати роботу голови і власних рук. Тоді ніхто не скаже, що вони ростуть не звідти (сміється)…

До своєї роботи Яровий завжди підходить творчо: «Мені цікаво щось вдосконалити, підійти, як мовиться, з душею», — розповідає він.

Родзинкою, або такою собі інновацією і справжньою візитівкою майстра є плита у…повітрі… Так-так, не смійтесь. Мова йде про плитку без фундаменту, яка тримається на ніжках та залізних кутках. У своїй основі вона має своєрідну нішу — печорку, як називає її сам Петро Іванович. Хтось у ній сушить взуття, хтось використовує для зберігання дрів тощо. Та й взагалі тепле, вільне місце , а як його використати — залежить вже від фантазії господаря.

Вдячності перших щасливчиків, які отримали його фірмені плити, — не було меж. А добра слава швидко розлетілась навколишніми селами.

Своєрідних професійних секретів, що накопичились за багато років, у нього чималенько. Кожна дрібниця у роботі пічника відіграє важливу роль. Подумати тільки, виявляється, один зайвий ряд цегли — і плитка «вимагатиме» на порядок більше вугілля, аби натопити помешкання! Як кріпити дверці в плитку і піддувало, вимощувати грубку ( на 5 чи 7 колодязів — за побажанням господарів), — усе це тонкощі, які приходять лише з практичним досвідом.

Іванович проводить повний цикл робіт: кладе і плити, і грубки, і лежанки. Скільки сьогодні «його» плит тільки по Демуринській селищній раді — він і сам точно не скаже. Кожна п’ята? Чи навіть кожна третя?

Суворо дотримується він і професійної етики, грубка довіку вважається на гарантійному ремонті майстра, який її клав.

А скільки йому доводилося попріти над переробками! Тобто недобросовісною роботою псевдомайстрів… Рятувати ситуацію гукають також Петра Івановича, який одразу бачить прорахунки у роботі, а інколи й хитрість.

Завжди делікатне питання про оплату роботи — для Петра Івановича зовсім не головне.

— Треба мати совість, — говорить майстер. — Розуміти, що люди такі ж, як і ти. А проявивши жадібність сьогодні, — завтра можеш залишитись ні з чим.

На селі пічника завжди поважали не менше, а в деяких випадках і більше, ніж представників інших будівничих професій. Без гарної печі будь-який будинок здається необжитим, ніби бракує в ньому людського духу. Піч живе людським духом, і не в одній хаті згадують щирим вдячним словом людину зі скромною професією — пічник.