Дніпровська медик Наталія Білозерцева: «На фронті досвід екстремальної медицина дуже став в нагоді»

Вже більше двох років дає відсіч окупантам сержант медичної роти 108-ї бригади ТРО, яка за свою самовідданість отримала державну нагороду.

На фронт медик з величезним досвідом Наталія Білозерцева намагалася піти з перших днів війни.

Чому це прагнення довелось трохи відтермінувати, як вона пережила загибель сина на фронті, з якими страшними та незвичайними випадками стикалася на передовій, героїчна медикиня 108-ї бригади ТРО розповіла в інтерв’ю:

«Сержант медичної роти Наталія Білозерцева у 108-й бригаді два роки. Уродженка Дніпра, професійна медикиня тривалий час працювала в придорожній амбулаторії на периферії та отримала чималий досвід екстремальної медицини, який став у нагоді на війні.

-У цивільному житті я - лікар загальної практики з досвідом роботи близько 25 років, - розповідає Наталія. - Після закінчення медінституту мене направили на Житомирщину. Працювала у сільській місцевості.

Коли почалась війна, усі медики розуміли, що можуть бути мобілізовані, тому жоден не виїхав за кордон. Хіба що, одиниці відправили своїх дітей. А оскільки амбулаторія знаходиться поблизу великої автотраси, то побічні наслідки війни медики бачили на власні очі. Це й безкінечні колони, які рухалися у напрямку заходу, і пригнічення вимушених переселенців, які втратили помешкання. Потім всі разом переживали через російські злочини проти людяності, які розкрилися з 1 квітня у Бучі, Ірпені та інших містечках.

- Стояти осторонь було неможливо, - згадує Наталія. – Тим більш, що багато хлопців з нашого селища пішли на фронт… Мій Син з травня 2022 року – також добровольцем вирушив на війну. Дуже боляче про це говорити, однак 5 жовтня 2024 року він зник без вісті…

- У Вас один син?

- Я виховала двох прийомних дітей. До 6 років вони прожили в інтернаті. Коли я їх забрала, хлопцю було 11 років, а дівчинці – 9. Зараз вона мешкає на Київщині.

- Я здогадуюсь, що Ви не чекали повістки?

-Так, рішення йти на військову службу назріло ще на початку російської агресії, однак буди обставини, що примусили відтермінувати його реалізацію. На той момент до людей, які приходили до ТЦК самі, ставилися з чималою засторогою. Тому я звернулася за консультацією до свого брата, який вже служив у 108-й бригаді ТрО. Незабаром поспілкувалася з начмедом частини, а потім отримала відношення. Тішило те, що йду у частину Дніпропетровської тероборони, адже розуміла, що служитиму з земляками.

- З якого часу Ви на військовій службі?

- З 31 травня 2023 року. Я це чітко пам’ятаю. 21 квітня у мене була бойова повістка на руках, і я вирушила до навчального центру. А пізніше, коли прибула у бригаду, була спантеличена, адже не очікувала, що одразу потраплю у зону бойових дій. Того знакового для мене дня - 31 травня - близько 10 ранку на поріг нашого медпункту колега кардіолог з сусідньої частини привіз двох важкопоранених бійців та попросив про допомогу.

- Ви вже мали досвід роботи з бойовими пораненнями?

- Наша амбулаторія над трасою, отже з невідкладними станами ми стикалися доволі часто. Щоправда, з осколковими враженнями мені довелось тоді мати справу вперше. На сьогоднішній день у цьому вже здобула чималий досвід. Півтора роки пропрацювала у Дніпровському батальйоні бригади, де довелось потрапити у важкі ситуації і з пораненнями, і з наслідками бойового стресу. Все вирішували спільними зусиллями.

Наталія каже, що в армії багато навчилась і буде застосовувати ці навички у цивільному житті у майбутньому. Водночас військовою не почувається, внутрішній настрій: «Я – цивільний лікар».

- Що саме Ви хочете принести з собою у цивільну медицину з війни?

- Наприклад, я повною мірою зрозуміла, що таке відповідальність до пацієнта. Коли втомилась, дуже важко фізично, однак треба бути поруч з ним. А ще навчилась толерантності до поранених. Це приходить лише тут, на війні. Якось, коли я ще працювала в амбулаторії, до мене звернувся військовий. До того, як він пішов добровольцем на війну, працював адвокатом, допомагав багатьом. І ось, прийшов і каже: «Док», я так хочу тобі щось розказати. Тобі буде цікаво?». Він був під Бахмутом. Я сказала, що вислухаю. А потім, у січні 2023 року, його не стало. Тільки зараз, тут у бригаді, з набутим досвідом, я розумію, наскільки важливо для нього було тобі проговорити пережите у пеклі війни…

- Знаю, що Вам вручено відзнаку «За порятунок життя». Розкажіть, будь ласка, за що Ви отримали цю нагороду?

- 28 червня 2023 року я була залучена в якості бойового медика до штурму. Забезпечувала евакуацію поранених. Тоді не вистачало спеціалістів-хірургів. Були госпітальєри, що допомагали.

І була установка: приймати рішення на місці. Я почувалась новачком, ще не вміла як слід користувалися рацією, слухати ефір, однак, як кажуть, життя навчить. До вечора стала справжнім радистом та успішно впоралась з важкими пораненнями. Війна багата на несподіванки, на жаль, як правило, сумні. Ось, звучить по рації, везуть одного «300», а привозять одразу двох. І ти маєш з цим впоратись...

Був випадок, коли один з поранених буквально «прилетів» до медпункту на машині і емоційно випалив: «Який я щасливчик! За мною стільки «200»-х…». Тоді було не зрозуміло, чи це у нього стрес, чи він каже правду. Однак згодом з’ясувалося, що дійсно 6 наших побратимів і залишились на роковому перехресті. До вечора росіяни їхні тіла вже замінували. З часом вдалось їх вивезти. Один з них виявився близьким другом щасливчика, який порятувався.

Коли він побачив мертвого товариша, довго не міг прийти до тями. Відмовлявся приймати, що це близька йому людина. І тільки після того, як я йому повідомила, що хлопці отримали поранення не сумісні з життям, притих. Пізніше дякував за те, що у тій критичній ситуації до нього поставились з розумінням.

Сам мав поранення – ми надали йому допомогу. Згодом по волі долі ми опинилися в одному екіпажі та довго працювали разом як «евак», жили в одній хаті. Хлопчина - віком мого сина. Через деякий час він звільнився, оскільки є інвалідом з дитинства - вроджена вада нирки. Ми по нині на зв’язку. Інколи я спілкуюсь навіть з його батьками, які дуже вдячні мені за підтримку сина. Він називає мене єдиною жінкою – бойовим побратимом.

- А чи траплялися радісні випадки? На війні вони також важливі.

- Звичайно. Якось передали по рації, що наша колега «Квітка» - «200», і її вже везуть. Ми вийшли зустрічати, а дивимось, а вона жива-живесенька. Я – до неї. Кажу: «давай, я тебе хоч огляну». А вона мені: «Та що ж Ви так риєтеся!». Я не стала замовчувати: «Сказали, що ти «200». Її реакція на це була запізнілою, лише коли усвідомила. А ми раділи, що «Квітка» жива.

Зовсім нещодавно трапився ще випадок. Я мала вести до потягу колегу – у відпуску. Тільки-но сіла у машину – стукає черговий: «Олексіївна, у нас два «300». Ми все відставили. Приймаємо. Запитую у пораненого номер частини, а він мені: «Некст…». «Це ще що?» - суворо запитую його. А він далі: «Туз!». Я вдивляюсь і впізнаю: переді мною земляк з Мирополя. Він назвав нікнейм своєї групи БПЛА та позивний, та з цікавістю вдивлявся в мене, чи впізнаю. Запитую у нього: «Ти чий? Хто твої батьки? Коли твій день народження?». А він не втримується і випалює: «А Ви хіба не знаєте? Ви ж мій сімейний лікар!» Колеги подумали, що у хлопця гарячка, а я пояснила, що так і є – це мій пацієнт!

Кажу йому: «Так Костя, я впізнала тебе, я - твій сімейний лікар». А мені у відповідь знову з гумором: «Да! Ви пішли на війну, а мені довелося знайти іншого…» Сміялись усі! Чудовий хлопець, поранений, відчуває біль, але почуття гумору не втрачає.

- Які у Вас мрії?

- Дуже хочу повернутися до своєї звичної мирної професії, до свого колективу. Хочу розвивати цивільну медицину, хочу далі навчатися. Але для цього слід закінчити війну, вибороти перемогу!
Ангела охоронця, Вам, бойова посестро - медикине!».