Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.

ІСТОРІЯ МІСТА

Мегаполіс на семи пагорбах: Розбудова Дніпропетровська в 1950-1980-ті роки


Панорамний вид на місто

Центральний дерев'яний міст до пожежі

Матеріальне виробництво займає важливе місце в житті суспільства і, зокрема, міської громади, але воно позбавлене будь-якого сенсу, якщо існує заради самого себе, тобто не призводить до підвищення добробуту людей, поліпшення їх матеріального становища, вдосконалення побутових і житлових умов, довкілля. Саме останні чинники можна розглядати в якості основних критеріїв, що визначають наші оцінки минулого і певного рівня досконалості будь-якої цивілізації. Відтак цікавим і корисним видасться розгляд соціального розвитку Дніпропетровська в 50-80-ті роки минулого століття, адже відбувався він на тлі перетворення нашого міста в мегаполіс, на велике місто з усіма проблемами та протиріччями.

Автори цієї публікації ставлять за мету показати в історичному вимірі на прикладі Дніпропетровська зв'язок між містобудівництвом і соціальним замовленням на нього, що не залишалося незмінним упродовж 1950-1980-х років.

Одночасно із зростанням промислового потенціалу міста і відповідним збільшенням чисельності населення ускладнюється й міське господарство, більш високими стають вимоги до організації соціального середовища, зростають матеріальні й побутові запити жителів міста. Протягом 1970-х років в місті з'являються нові райони: Бабушкінський, Індустріальний, Самарський. Тож їх стає вісім.

Увесь комплекс складних завдань соціально-культурного будівництва доводилося розв'язувати міській раді, головами якої в різні роки обиралися М.Є.Гавриленко (1945-1952, 1957-1963), М.А.Распопов (1952-1957), Г.М.Сокуренко (1963-1964), Б.І.Кармазін (1964-1967), Є.В.Качаловський (1967-1970), В.Г.Бойко (1970-1974), Г.О.Лях (1974-1981), О.В.Мігдєєв (1981-1989), В.П.Пустовойтенко (1989-1991). До речі, після здобутого досвіду управління господарством Дніпропетровська, більшість з названих осіб було висунуто на більш високі державні посади. Зокрема, В.Г.Бойко і О.В.Мігдєєв доросли до керівників області, І.О.Лях став першим заступником міністра охорони довкілля, Є.В.Качаловський - першим заступником Голови Ради Міністрів України, В.П.Пустовойтенко - Прем'єр-Міністром України. Можна, звичайно, спробувати зробити закид стосовно тоталітарного режиму або на відсутність демократичних засад у формуванні компартійної номенклатури, але, як відомо, й тоталітарному режимові потрібні були досвідчені й професійні керманичі. Багато хто з них набував досвіду господарської діяльності в Дніпропетровську.

Комплекс проблем соціально-культурного і, зокрема, житлового будівництва в місті значною мірою був пов'язаний із збільшенням населення міста. Зазначений процес прискорився саме з п'ятдесятих років, коли в умовах деякої лібералізації режиму почали видавати паспорти колгоспникам, звільняти їх від колгоспної кріпаччини. Чимало селян відтоді стрімголов покидали батьківські оселі й шукали кращої долі для себе і для своїх дітей у містах, в тому числі в Дніпропетровську. Тим більш, що індустрія нашого міста розвивалася переважно на екстенсивній основі, тобто постійно потребувала додаткової робочої сили, а відтак поглинала у необмеженій кількості вихідців із села.

Рубіжним для Дніпропетровська став 1979 рік, коли чисельність населення міста перевищила мільйонну позначку. У 1980 році вона становила 1.098 тис. людей, до середини 1985 року вона збільшилася до 1.169 тис. У подальші роки чисельність жителів у місті стабілізувалася, а згодом почала навіть зменшуватися. Адже народжуваність скорочувалася, а з сіл втекли вже, мабуть, усі, хто хотів це зробити. До речі, коли сільські люди переїжджали до міста, то соціальна поведінка багатьох з них, особливо молоді, змінювалася не на краще. Тут був практично відсутній звичний для них контроль громадської думки і водночас з'являлася велика кількість спокус. Не кожна людина витримувала випробовування свободою й анонімністю поведінки.

Новоявлені городяни спершу мали вдовольнятися ліжком в робітничому гуртожитку, від чого й таких "общаг", як їх іменували, в Дніпропетровську ставало все більше й більше. А разом з тим у місті формувався й особливий тип так званої барачної субкультури з її невибагливістю, неповагою до особистості, негативним ставленням до суспільного майна. Учорашні механізатори, рільники, тваринники поповнювали, як прийнято було писати в пропагандистській літературі, лави "героїчного робітничого класу" і залучалися до його "славних революційних і трудових традицій". Водночас вони формували і міське соціальне середовище. Причому здорові народні традиції та звичаї чомусь, образно кажучи, залишали у своїх селах.

Утім невдовзі вчорашні колгоспники ставали робітниками Петровки або шинного заводу. А ще частіше будівельниками, серед яких колишні сільські жителі становили переважну більшість (чомусь вважалося, що професія монтажника, штукатура або муляра не потребує занадто великої кваліфікації). Відтак вони на рівних або навіть на більших правах, ніж старожили міста, мали претендувати на отримання житла в новобудовах. Якщо до цього додати, що й значна частина старожилів на початок 1950-х років мала не найкращі житлові умови, в кращому випадку це були комунальні й мало впорядковані квартири старої забудови, то стає зрозумілим, наскільки гострою була проблема житлового будівництва в нашому місті. Вона потребувала розв'язання в будь-який спосіб. Навіть на шкоду якості житла.

Проте до середини 1950-х років будівництво нового житла, так само як і більш-менш значущих громадських споруд, майже не велося. Левова частка ресурсів направлялася на відбудову і розвиток промисловості, а розв'язання житлової проблеми фактично цілком покладалося на самих жителів. Винятком була забудова центральної частини міста, архітектурний образ якого мусив наочно свідчити про велич радянської імперії й торжество ідей Леніна-Сталіна. Не дивно, що смакам тодішньої компартійної номенклатури найбільшою мірою відповідала монументальна естетика стародавнього імперського Риму і Російської імперії.

Саме в традиціях пізньої класики і пізнього класицизму (ампіру) в 1951-1955 роках за проектами архітекторів Ґ.Я.Вегмана, Л.Р.Вітвицького, О.Б.Петрова, В.В.Самодриги, Д.І.Щербакова, В.Д.Яковлєва та ін. були зведені багатоповерхові будинки вздовж проспекту К.Маркса, на перехресті вулиць Горького, Столярова, Сєрова, К.Лібкнехта та ін. Тоді ж було здійснено реставрацію Російського драматичного театру ім.М.Горького, колишнього Потьомкінського палацу (в парку ім.Т.Г.Шевченка), Гірничого інституту. Композиційним центром проспекту стала площа ім.В.І.Леніна, посередині якої відповідно до назви площі встановлено пам'ятник роботи скульпторів М.К.Вронського і О.П.Олійника, архітектора О.О.Сидоренка.

Проспект К.Маркса здобув славу одного з найкрасивіших в республіці. Дарма, що за красивими фасадами його будинків подекуди знаходилися комунальні квартири, а переважну більшість житла і всієї архітектури міста ще протягом багатьох років становили одноповерхові, невиразні, невпорядковані старі будинки. Як би там не було, а "сталінки", житлові будинки, що зводилися за індивідуальними проектами в другій половині 1940-х - першій половині 1950-х років в центральній частині міста, відзначалися певними зручностями і естетичними якостями. Не випадково, що й в наш час, якщо виставляються в них на продаж квартири, то вони коштують недешево і доступні тільки "новим руським", точніше "новим українцям".


Однак в середині 1950-х років стало очевидним, якщо й далі продовжувати будувати все житло за існуючими стандартами, то житлова проблема не тільки ніколи не буде розв'язана, але й загострюватиметься з кожним роком. Певна річ, йдеться не тільки про Дніпропетровськ.
Відтак, згідно з рішенням уряду будівництво житла за індивідуальними проектами було припинено, класицизм був затаврований як прикрашання, будь-які архітектурні елементи, не зумовлені функціонально, названі шкідливими надмірностями і суворо заборонені особисто першим секретарем ЦК КПРС М.С.Хрущовим. Потреби часу вимагали будувати житло, як прийнято говорити, дешево і сердито, що в даному випадку означало: будувати у великому обсязі, в стислі строки, за дефіцитом коштів і засобів. Основним типом житла були визначені малогабаритні квартири з однією чи двома суміжними кімнатами, суміщеним санвузлом, низькою стелею, маленькою кухнею й ще меншою передньою.

З середини 1950-х років у Дніпропетровську, як і в інших містах України, впроваджується індустріально-поточний великопанельний метод будівництва, широко застосовується збірний залізобетон, який приходить на зміну традиційній цеглі. У 1962 році на базі двох заводів залізобетонних конструкцій створюється домобудівельний комбінат, який одним з перших в країні освоїв виробництво типових п'ятиповерхових будинків. Невдовзі став до ладу й домобудівельний комбінат №2. З кожним роком збільшували обсяги будівництва житла трест "Дніпроміськбуд" та інші підприємства будівельної індустрії, Вагомий внесок у розбудову міста зробили металургійні заводи ім. Г.І.Петровського та ім. К.Лібкнехта, шинний завод і особливо "Південмаш", за що його генеральному директору О.М.Макарову в 1978 році за рішенням міськради було першому присвоєно звання Почесного громадянина Дніпропетровська.

Темпи будівництва житла, що були взяті в Дніпропетровську з середини 1950-х і продовжувалися до середини 1980-х років, не можуть не вражати навіть на тлі загального широкомасштабного житлового будівництва по всій країні. Пригадаймо, до війни житловий фонд міста становив лише 2 млн. 422 тис кв. метрів, причому більшість цієї площі припадало на невеликі одноповерхові індивідуальні будинки5. П'ять повоєнних років в основному здійснювалася відбудова зруйнованого житла. Внаслідок будівництва, що розпочалося з середини 1950-х років, здебільшого індустріального панельного домобудівництва, житловий фонд Дніпропетровська до 1964 року подвоївся, становив 5 млн. 414 кв. метрів, у 1980 році він досяг 15 млн. 244 тис., а в 1985 році -17 млн. 117 тис. кв. метрів житла. Тож за 1950-1985 роки в Дніпропетровську було побудовано житла в 6 разів більше, ніж за всю попередню історію нашого міста.

Відповідно до генерального плану Дніпропетровська, розробленого авторським колективом київського Діпроміста під керівництвом архітектора О.А.Малишенка, нове будівництво розпочалося наприкінці 1950-х років насамперед на вільних територіях, що знайшлися на правобережній і лівобережній частинах міста. На правобережжі - вздовж проспекту Кірова і Запорізького шосе, на лівобережжі - між Новомосковським шосе і заводом ім. К.Лібкнехта. Головною особливістю нової забудови було створення великих і густозаселених житлових масивів, Вузівського та ін.

Нові масиви були забудовані винятково п'ятиповерховими будинками. Вірогідно, заради більш раціонального використання земельних ділянок зводилися б й будинки з більшим числом поверхів, однак вітчизняна промисловість на той час ще не спромоглася виробляти ліфти, а без них будувати житло вище п'ятого поверху заборонялося санітарними нормами. Щоправда, проектувальники і будівельники подеколи дозволяли собі піти на хитрощі, називаючи фактично перші поверхи деяких будинків цокольними і таким чином примушуючи мешканців п'ятого поверху щодня підійматися пішки по суті на шостий поверх. Утім, хто в ті часи міг присікуватися до подібних дрібниць - радянські люди, зокрема дніпропетровці, тоді були безмежно раді будь-якій окремій квартирі та щиро вдячні за це "рідній партії та уряду". Тим більш, що отримували квартири безкоштовно, а дарованому коню, як подейкують, в зуби не дивляться.

Важливою особливістю нової концепції розвитку міста було й те, що вона передбачала будівництво в комплексі житлових будинків, магазинів, дитячих дошкільних закладів, спортивних майданчиків, бібліотек, інших установ, які, на думку тодішніх ідеологів, сприяли б скорішому формуванню так званого радянського способу життя. За словами голови Дніпропетровської міськради М.Є.Гавриленка: "Якими б складними не були завдання градобудівництва,... Дніпропетровськ мусить стати і поза сумнівом стане містом, що достойно його жителів - активних будівників комунізму7. Вважалося, що й "активні будівельники комунізму", в свою чергу, достойні жити в безпосередній близькості від місця, де вони "своєю ударною працею створюють матеріально-технічну базу комунізму". Відтак невдовзі нові житлові масиви й мікрорайони почали створювати здебільшого поблизу великих промислових підприємств, у тому числі металургійних і хімічних.

Однак важка екологічна ситуація в місті ставала все більш очевидною. Крім того, бурхливе й широкомасштабне будівництво кінця 1950-х - першої половини 1960-х років призвело до вичерпання вільних територій. А тому розробники нового генплану Дніпропетровська, що був затверджений у 1967 році, - В.С.Ступаченко, В.Г.Маєвська, Ю.С.Полосков - виходили з необхідності обмеження дальшого промислового будівництва, виведення окремних підприємств за межі міста, а також утворення нових житлових масивів навколо районів і кварталів, що вже існували. У ході реалізації генплану також суттєво змінилися окреслення міста в його адміністративних кордонах. До Дніпропетровська були приєднані міста і селище Фрунзенське, Ігрень, Придніпровськ, Чаплі, Кіровський лісопарк - на Лівобережжі, селища Таромське і Краснопілля - на Правобережжі. Всього до кінця 1980-х років чотири рази корегувалися кордони Дніпропетровська, в результаті чого місто простяглося на 33 км. вздовж Дніпра і на 22 км. в ширину. На початок 1990-х років його площа була, до речі, лише наполовину меншою, ніж, скажімо, територія такого гігантського мегаполісу, як Москва (в межах кільцевої дороги).

Дніпропетровськ, який був заснований на одному високому пагорбі над Дніпром, згодом іменувався містом на трьох, потім на чотирьох пагорбах, врешті опанував усі сім пагорбів на берегах великої ріки. Тож, якщо жителі сусіднього обласного центру жартували з приводу назви свого міста - ми, мовляв, живемо хоча не в Парижі, але в Запоріжжі, - то дніпропетровці отримали нагоду, щоб відповісти їм також жартома, що й наше місто стало вже майже як Рим. Бодай за кількістю пагорбів, на яких розташувалося.

Протягом 1970-1980-х років були побудовані житлові масиви Сонячний, Перемога, Тополя, Комунар, Червоний Камінь, Парус, Сокіл, Лазурний, Фрунзенський, Клочко, які визначили сучасний архітектурний силует усього міста. І що дуже важливо - масиви багатоповерхових будинків виникли майже на межі міста, в наслідок чого не тільки в адміністративному, але й в архітектурному відношенні місто стало розпочинатися із самих своїх околиць, з усіма, як стверджують архітектори, якостями і особливостями, що притаманні високоурбанізованому середовищу.

З числа інших житлових масивів виділяється своїм привабливим архітектурним виглядом масив Перемога, автори якого - П.Р.Нірінберг, Н.Т.Розанов, О.Г.Хавкін, Є.Б.Яшунський, А.П.Воловик, В.К.Ґудзь - у 1983 році удостоєні Державної премії СРСР. А розпочалося будівництво цього масиву в 1969 році на території історичних селищ Лоцманська Кам'янка та Мандриківка, а також на піщаному ґрунті, що був штучно утворений у прибережній зоні Дніпра шляхом гідронамиву. Подібно до інших житлових масивів, що виникли в цей період, масив Перемога забудовувався багатоповерховими прямокутними за своїм силуетом будинками. Однак і масив у цілому, і окремі його архітектурні ансамблі характеризуються неповторною виразністю і оригінальністю просторових рішень. Тут є і ступінчаста гармонія будинків підвищеної поверховості на бульварі Слави, і великомасштабний ритм 16-поверхових пластин над загальною 9-поверховою забудовою, і височенні 28-поверхові вежі на фоні протяжного, майже кілометрового дугообразного будинку, що став широко відомим під влучною назвою "китайська стіна". Щоправда, будівництво двох 28-поверхових будинків затягнулося майже до кінця 1980-х років через те, що Держбуд УРСР протягом тривалого часу не давав дозволу на нього: мовляв, ще в столиці немає таких високих споруд, а ви хочете, щоб вони з'явилися на якійсь периферії.

Забудова усіх житлових масивів в основному здійснювалася будинками третього і четвертого поколінь, так званого поліпшеного планування. Більшого розміру планувалися кухні та передні, стали окремими санвузли і роздільними кімнати, замість балконів з'явилися лоджії. За рахунок кольорової гами та деякого архітектурного оздоблення (яке раніше суворо заборонялося) трохи привабливим став зовнішній вигляд будинків. Утім, йому трохи шкодило те, що багато хто з мешканців цих будинків заходився власними силами засклити свою лоджію. Міські власті протягом тривалого часу без особливого успіху вели запеклу боротьбу з такою "модернізацією" лоджій. Замість того, щоб відразу, врахувавши запити людей, запропонувати архітекторам і будівельникам внести відповідні корективи в будівництво житла.

Одночасно із утворенням на берегах Дніпра житлових масивів розпочався новий етап реконструкції та впорядкування міського центру. Тут упродовж багатьох років зберігався різкий контраст між респектабельним головним проспектом і вельми мотлоховою територією на берегах Дніпра, де розташувалися дрібні підприємства, непривабливі складські споруди, майстерні тощо. Ще тут знаходився стадіон "Динамо", який так само, як і інші споруди, підходив майже до самої води. Тому, коли якийсь футболіст щосили бив м'яча мимо воріт, а таке траплялося досить часто, то м'яч, бувало, доводилося виловлювати з води. Зрозуміло, останній клопіт ще можна було б якось перетерпіти, але дедалі все більш відчувалася необхідність виведення міського центру до Дніпра і перетворення акваторії ріки в головну композиційну основу архітектури міста.

Велике значення не тільки для покращення транспортного сполучення між правобережною та лівобережною частинами Дніпропетровська, але водночас і для формування виразного архітектурного обличчя міста мало відкриття в 1966 році залізобетонного моста через Дніпро. Побудований замість тимчасового дерев'яного новий міст на той час став найбільшим в Україні, одним з найбільших в Європі. І, якщо не застосовувати до нього занадто високих естетичних вимог, то можна навіть знайти його достатньо привабливим. Принаймні він і наразі не псує міський пейзаж.

Вслід за новим мостом, у 1970 році, була побудована Набережна ім. В.І.Леніна. Власне, будівництво набережної зумовили санітарно-технічні чинники. Коли виникла потреба реконструкції міської каналізаційної системи, фахівці трестів Дніпроспецбуд і Дніпроцивільбуд запропонували побудувати єдиний колектор для каналізації, водоводу, газопроводу, кабелів різного призначення і теплотраси вздовж берегової смуги, а для захисту берегів від руйнівної сили води звести дамбу з відходів металургійного виробництва. Разом з тим у такий спосіб розв'язувалося й завдання впорядкування дніпровських берегів, утворення тут зони відпочинку.

Так упродовж течії Дніпра виникла широка впорядкована смуга, що складається із проїжджої, пішохідної частин, зелених насаджень. Стіна набережної, що виростає з води, облицьована гранітними плитами і увінчується чавунним узорчастим парапетом. Завдяки цьому вона виглядає твердою, величною і водночас надзвичайно нарядною.
Отже, Дніпро, говорячи професійною мовою архітекторів, остаточно втратив значення водної перешкоди і перетворився на простір, що об'єднав обидві частини міста13. Щодо пересічних жителів, то багато хто з них оцінив нову інженерну споруду насамперед як місце для прогулянок і призначення романтичних побачень. Тож здійснилася мрія керуючого трестом Дніпроспецбуд Б.Я.Мільмана, який, за його власними словами, будуючи набережну, хотів, щоб у його місті людям жилося добре й затишно.

Під кутом зору суспільного розвитку 1970-ті роки прийнято вважати початком застійного періоду. Натомість в архітектурі в цей час застій закінчується разом із припиненням творення "хрущоб". Починається ренесанс архітектурної творчості. Причому відбувається не повернення до сталінського ампіру", а пошук архітектурних образів, які б не суперечили тенденціям розвитку світової архітектури, відповідали вимогам індустріального будівництва і водночас втілювали в металі, склі й бетоні досягнення "розвинутого соціалізму". У цьому зв'язку в центральній частині Дніпропетровська з'являються такі значні споруди громадського і адміністративного призначення, як будинки обкому партії, міськради і міському партії, політпросвіти, облпрофради, діорами "Битва за Дніпро", театру опери та балету, готелю "Світанок", аеропорт, річний порт, автовокзал тощо. І хоча деякі будівлі, зокрема більшість адміністративних споруд, театр опери та балету, не відзначалися особливою оригінальністю, вони також посприяли збагаченню архітектурного образу нашого міста, додавши рис діловитості, впевненості, стриманої мужності. Відповідно до естетичних критеріїв тієї доби і новітніх технологій у центральній частині міста було також зведено декілька житлових будинків підвищеної комфортності. Природно, що мешканцями їх стали не пересічні громадяни.

В цілому, аналізуючи розвиток міста за 1950-1980-ті роки, можна констатувати, що за цей час відбулися справді разючі зміни на краще. Насамперед це те, що одноповерховий здебільшого Дніпропетровськ перетворився врешті-решт на сучасне, зі своїм неповторним в архітектурному відношенні образом місто на Дніпрі. Однак, попри очевидні успіхи, "батькам міста" і будівельникам так і не вдалося привести архітектуру взагалі, й житлове господарство міста зокрема, у відповідність до тієї ролі, яку наш мегаполіс відігравав в економіці СРСР, до вагомого внеску дніпропетровців у розвиток народногосподарського комплексу України.

Насамперед не вдалося розв'язати житлову проблему. Забезпеченість житлом у місті впродовж усього періоду, що розглядається, залишалася найгіршою в Україні. Так, у 1971 році в середньому на одного жителя міста припадало 7,2 кв. метра корисної житлової площі. Не набагато цей показник зріс у наступні роки. В 1980 році він становив 9,1 кв. метрів, у 1985 - 9,52.

Через постійний приплив до міста мігрантів із сільської місцевості черги на нове житло і на поліпшення житлових умов скорочувалися дуже повільно, а у 1980-ті роки взагалі почали зростати. Якщо в 1980 роки на квартирному обліку в місті знаходилося 53,6 тис. людей, то в 1985 - 55,817. Очевидно, спроби розв'язати житлову проблему насамперед шляхом надання людям державних і відомчих квартир, без широкого залучення коштів і зусиль самих жителів, розвитку індивідуального будівництва, були первісне приречені на невдачу. Тим більш, що так зване безкоштовне житло насправді дуже дорого обходилося людям, адже гроші на будівництво фактично відраховувалися із заробітної плати кожного працівника. До того ж люди мали оплачувати й усю безгосподарність будівельників. Однак одні особи, зокрема ті, що належали до партійної та господарської номенклатури, отримували комфортабельні квартири в престижній нагорній чи центральній частині міста, другі - на околицях, поблизу промислових підприємств у панельних будинках, треті - взагалі стояли в черзі до самої смерті.

Причиною була низька якість будівництва, насамперед житлового. Так, "хрущовки", що не мали горища, як правило, давали течу з перших днів свого існування, від чого страждали мешканці п'ятих поверхів. Сущим лихом для багатьох мешканців панельних будинків, в тому числі й тих, що зведені в 1970-1980-ті роки, стали косі дощі, оскільки волога потрапляла в кімнати через погано запаковані шви між панелями. Не завжди якісно виконувалися сантехнічні та столярні роботи тощо.

Вірогідно, певну негативну роль у цьому відігравав той факт, що неконтрольований масовий приплив сільського населення в Дніпропетровськ призводив до маргиналізації робітничого класу, і особливо сильно зазначена тенденція відчувалася серед будівельників. А звідси - й низька культура будівельного виробництва. Якось, надивившись на типову картину неохайних будівельних майданчиків та недбалу роботу будівельників на проспектах Гагаріна та Кірова, голова міськради Б.І.Кармазін не втримався, щоб у своєму виступі на XXI міській партконференції в 1964 році не уколоти їх прилюдно: "Видно, що Химка пироги пече, бо й ворота в тісті. Однак, вочевидь, справа не тільки в низькій кваліфікації певної частини робітників, але насамперед й у невибагливості тих, для кого будувалося житло. Адже воно давалося нібито даром.

Як правило, люди спочатку раділи будь-якому житлу. Та вже невдовзі починали скаржитися й жалітися з приводу житлових питань у всілякі керівні інстанції та засоби масової інформації. Причому з кожним роком таких листів і звернень громадян ставало все більше. Так, якщо за період 1970-1973 років до міськкому партії було надіслано 3 тис. скарг жителів міста з приводу житла, то за 1981-1983 роки - 6180, тобто вдвічі більше. Варто уваги, що чимало скарг надходило з житлового масиву "Перемога", і чиновникам, окрім іншого, доводилося ще постійно роз'яснювати населенню, що Державної премії за цей масив удостоєні тільки проектувальники, а не будівельники.

Багато невдоволених було через відсутність в житлових масивах і мікрорайонах належної інфраструктури, транспортного сполучення, поганий благоустрій. Так, на житловому масиві "Клочко", де на початку 1970-х років проживало 25 тис. людей, не було на той час жодного магазину, ні продуктового, ні промтоварного. "Чомусь при забудові мікрорайонів про них часто забувають, а якщо й будують, то в останню чергу, і строки введення в експлуатацію розтягуються на декілька років, - ремствував на сесії міськради секретар Амур-Нижньодніпровського райкому партії П.В.Ксаверчук... - Трудящі правильно нас критикують і висувають серйозні претензії.

Щодо останньої проблеми, то вона дуже легко була розв'язана в умовах ринкової економіки. Після ліквідації централізованої командно-адміністративної системи сфера послуг, торгівля самі прийшли у найвіддаленіші околиці міста. А головне - припинилося будівництво житлових масивів.

Проте частина негараздів залишилася в спадщину теперішньому поколінню дніпропетровців, уже громадянам незалежної України, і потребує розв'язання. Серед них незадовільне транспортне сполучення між центром міста і житловими масивами, низька якість послуг, що надає людям система тепло- й водопостачання, відсутність реальної користі мешканцям багатьох будинків від роботи житлово-комунальних служб тощо. Дедалі більш актуальною стає проблема "хрущоб", тобто житлових будинків, що були створені в 1950-1960-ті роки. Коли їх будували, думали, що для тимчасового користування. Мовляв, дочекаємося побудови комунізму - тоді на їх місці побудуємо нові, більш комфортні будинки. Однак, на жаль, і за теперішніх ринкових відносин поки що підтверджується правило: не має більш постійного, ніж тимчасові труднощі.

Кривчик Г., Щербакова О. Мегаполіс на семи пагорбах: Розбудова Дніпропетровська в 1950-1980-ті роки [ХХ ст.] //Бористен. - 2004. - № 5. - С. 20-23.

ПРО АВТОРІВ:

Геннадій Георгійович КРИВЧИК, завідувач кафедри українознавства Придніпровської державної академії будівництва та архітектури, доктор історичних наук.

Ольга Валеріївна ЩЕРБАКОВА, доцент кафедри українознавства, проректор Придніпровської державної академії будівництва та архітектури.

Історія міста:

» Теми про місто:
- Архітектура
- Символіка міста і області
- Замітки про місто
- Історія міста
- Історичні карти
- Історія міського транспорту
- Відомі люди міста
- Історичний календар
- Місто по шматочках


copyright © gorod.dp.ua
Усі права захищені. Використання матеріалів сайту можливо тільки з дозволу власника.

Про проект :: Реклама на сайті