Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Вт, 13 апреля 2021
16:25

О ГОРОДЕ

Андрішко Олег

Народився 11 квітня 1990 р. в м. Дніпропетровську. Зараз мешкає у Криничанському районі. Закінчує філологічний факультет Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара (спеціальність "Українська мова").
Дипломант обласних конкурсів юних літераторів "Собори наших душ" (2004-2006), "Молода муза" (2010), призер обласної олімпіади з української мови (2007), обласного конкурсу "Молода муза" (2011). Переможець обласного етапу Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості (2007), міського конкурсу "Дніпропетровськ – любов моя" (2007), обласного етапу Міжнародного конкурсу з української мови ім. П.Яцика (2006, 2007, 2008, 2010), фінального етапу Міжнародного мовно-літературного конкурсу ім. Т.Шевченка (2011, 2012), лауреат Міжнародної українсько-німецької літературної премії ім. Олеся Гончара за повість "Послання до Ірода" (2011). Учасник Семінару творчої молоді в м. Ірпінь (2011 р.)
Пише українською мовою.
Твори опубліковані в журналах "Січеслав" (Дніпропетровськ), "Крила" (Дніпропетровськ).
Співавтор збірників "Віддзеркалення небес" (2010, Дніпропетровськ), "Барви слова" (2011, Дніпропетровськ).
Інтереси: рок-музика, шахи, історія культури, культура України.

Апокаліпсис

Перший кінь білий
Скаче і мертва вода
Поглинає дороги будинки
Карпати й широкий степ

Другий кінь рудий
Спалює все
І людей і часи й історію
А говорять рукописи не горять

Третій кінь вороний
Вихором править чорним
І немає ні бога ні чорта
Тільки смерть

Четвертий кінь блідий
Довершує темні справи
Земля трясеться здригається
От-от лусне неначе булька

Та з’являється п’ятий кінь
Веселкового кольору
З крилами білими-білими
Він сонце несе за пазухою

Астрономія

Коли засинає Європа,
Невдаха вилазить на дах
І мучить свого телескопа,
Шукаючи щастя в зірках.

Наївному віриться щиро,
Що десь та єдина зоря
В сузір’ї Пегаса чи Ліри –
І погляд туди направля.

Вдивляється в небо чорняве,
Де вічні чумацькі шляхи.
Він знає дослідницьку справу:
Зоря та десь поруч-таки.

Але у Близнятах немає,
У Лебеді теж не знайти.
В Центаврі вона не сіяє –
Не збутись величній меті.

Але він не хоче більш хибить,
Не хоче душевних ран –
І знову – в сузір’я Риби,
І знову – на Альдебаран.

І знову – на Циркуль, Плеяди,
Туди, де освітлена тьма,
Та й там не знаходить розради,
Бо зірки тієї нема.

Так вріже дивак отой дуба,
Не змігши зорю відшукать –
Вона – його змучена згуба,
Одне з найстрашніших проклять.

Але не засне і в могилі:
Рефрактор діставши якийсь,
Шукатиме зірку щосили,
Що зрадницьки десь блись і блись.

І тільки невдовзі збагне він:
Нарешті, нарешті – вона!
Але не у вічному небі,
А тут, на землі, – дивина!

Тому й не потрібне вже небо,
Де Бог на побачення йшов.
Спокійний шукач той за себе:
Він поряд кохання знайшов.

Blattoрtela

Він – гордість кімнати,
Товстий і брудний командир
Свого війська,
Що воює із гомо сапієнс:
Blattoptela homini lupus est.
Війні цій тривати віки,
Але він хоче завершити
Цю битву уже сьогодні:
Він – самовпевнений Юлій Цезар,
Він перейшов Рубікон.
Тобто, річку перейдено? Га? – Ага…
Ось ворушиться перша його нога,
А потім і – п’ята, і шоста теж.
Куди ж ти лізеш, лебедику?
Усе одно помреш…
Та він спершу похапцем обмацує
Клавіатуру комп’ютера так,
Наче вона його збуджує,
А потім, такий схвильований,
Виповзає аж на екран,
Пильно вдивляється в фото в Контакті;
Він хоче через монітор,
Через мільйони, мільярди мега, -
Ні, гігабайтів! –
Висмоктати з фотографії очі,
Й це (як він гадатиме)
Означатиме перемогу,
Остаточну й безповоротну,
Та лише скручена газета
Настигне сміливця –
І він загине в її смертельних обіймах:
Така доля усіх диктаторів...

Вертеп

У прапоровому
Синьо-жовтому небі Вкраїни
Хороводять квітневі хмари
Своїми гаївками
Перших ластівок надихаючи
В окупованому
Байдужістю й сірістю степу
Наче кетяг -
Ой у лузі червона калина зажурилася -
Кривавіє відрізана голова
Скептика керманича Масоліту
Пана Мишка Берліоза
З вулиці Садової
Тільки тепер їй уже не однаково
Вона дуже хоче покотитися абикуди
Лише б з незрозумілого світу
А він таки калиново невизначений
Та нічого не зробиш
Триває окупація душ і тільки
У прапоровому
Синьо-жовтому небі Вкраїни
Хороводять квітневі хмари...

Війна

Янгол з рогатки стріляє,
Чорт кулемет несе:
Вічна війна триває –
Навколо здригається все.

Зважують зло на шальках,
Потім добро – і знов
Кожен бере по шаблі,
Аби пролилася кров.

Б’ються жорстоко, завзято,
Наче й не знають ще –
Вічно війні тривати
Під вічним сухим дощем.

Жоден не перемагає.
Буде завжди так це –
Янгол з рогатки стріляє,
Чорт кулемет несе.

Вірш про вірш

Найбільше чомусь болить
Невдало написаний вірш –
Він хоче мене убить,
Загнавши у груди ніж.

І мучить мене, і рве,
Бо криво написаний він:
Віддавна уже живе
В тюрмі із епітетостін.

В тюрмі, де метафора б᾽є
Ногами по печінках,
Літота в обличчя плює,
Строфа наганяє страх.

Тому воно так болить
Непевно написаний вірш –
Він прагне мене убить,
Загнавши у груди ніж.

***

Вранці його вели на розстріл
Із зав᾽язаними очима
З зав᾽язаними руками
З зав᾽язаною волею
Та чи справді вона зав язана
Поставили до стінки
Одного лютневого дня
Надворі тріщав мороз
А в душі співало сонце
Та й воно не могло збагнути
Чому з нічого робити
В язню винесли вирок
Вбити знищити щоб
Навіть сліду його не стало
На шалено скаженій землі
Вони вважали що він ніщо
Гвинтик така собі
Непотрібна лялька на радіокеруванні
Навіщо йому життя
Сім куль одна в понеділок
Друга у вівторок третя в середу
Четверта в четвер п ята в п ятницю
Шоста в суботу сьома в неділю
Закривавлений впав і все
Та невдовзі після загибелі
До суддів постукали старість і смерть
Засміялись ходімо добігалися шановні
Аж тоді вбивці помітили
Що засудженого нема
Але було пізно вони самі
Вбили Час якого вже не вернути

Втеча

Ми женемо, як скажені:
Утікай же, утікай!
Світ затиснувши у жмені,
Ми гадаємо, що – рай.

Ми все робим, як захочем:
Діло добре – діло зле,
Перевернем дні, і ночі,
І планету всю, але:

Можна усе скасувати:
Воду, вогонь і небо,
Можна втекти від правди,
Але ніколи – від себе.

Можна і жити вороже,
Можна і думати вперто,
Тільки ніхто не може
Від себе тікать аж до смерті.

Втечемо пошвидше в скайпи,
Вмить чкурнемо в Інтернет –
Зі свободи знімем скальп ми,
Щоб не думала, що – мед.

Десь росте новий Сід Вішез,
Десь – новий Сковорода,
Тільки, мов знамення віще,
Вища мудрість вигляда:

Мозку втлумачте хворому,
Бо є у тому потреба:
Можна втекти від сорому,
Та не втекти від себе.

Бігати можна довго,
У формі себе тримати.
Можна зламати ноги,
Тільки себе не зламати…

Дві дороги

Дорога міська пролягає до неба:
Шукати кінець їй, мій друже, облиш –
Тут вічно повзе сколіоз ний тролейбус
Та безліч маршруток, а так – тиша тиш.

Дорога сільська пролягає до серця:
Вперед, уперед, уперед, уперед…
Автівка стара під вітриськами гнеться,
По ямах вистрибує велосипед…

А я поважає обидві дороги,
Бо кожна з них рідна, бо кожна – близька,
Тому не шкодую обведені ноги:
Я жить поспішаю – іду пішака.

Добрий День

Дядько Добрий День з кожним вітається,
Де не буває він, де не йде:
Вибору в бідного лишається –
Йому: «Добрий день!» -
І він: «Добрий день!»

Всі дядька знають: така робота –
Він і усюди, й одразу – ніде,
Та сонячно бризкає слово з рота:
«Добридень!» - говорить усім Добрий День.

А як же він хоче прийти додому,
Заснуть на дивані без задніх ніг,
Бо навіть його поборола втома,
Хоч він утришиї її гнати міг!

Ох як же він прагне попити чаю,
Ввімкнути комп’ютера чи приймача!
Махне лиш рукою на все у відчаї,
Бо зранку не може роботу почать.

Він ходить вічно. Така його доля
І безкоштовна робота така.
Може, вже спився б давно він з горя
Чи від світу почав утікать,

Але вітається, бо без нього
Зупиниться все за раз,
Тому рушає у вічну дорогу
Дядько Добрий День, він же Час.

Довкола

Дивує осінь дивом чар:
Весь світ – її свічадо.
Хіба ж ми можемо мовчать,
Коли довкола – радість?!

І сонце сонячно сончить,
Всміхається над нами.
Ще мить, одна маленька мить –
Ми станемо зірками.

Ще мить, одне лише ще мить –
І щастям будем повні,
І світло в душах защемить,
Попроситься назовні.

А осінь посміхнеться лиш,
Погляне у свічадо
І запита: «Чого мовчиш,
Коли довкола – радість?!»

Запис у Червоній книзі

В червону книгу України,
Написану
Українською мовою,
Занесли українську мову…

Річка

Двічі не ступиш у річку:
Один раз вона тече
І так зазирає у вічі,
Так кропивою пече,

Що думаєш:
Камо грядеши?
Вода не вода вже – тьма.
В історії є свої межі –
В історії меж нема.

Річку ніхто не поборе,
Не поверне ув інший бік:
Несе течія у море
Помилки за довгий вік.

Минає все. Це вже звичка.
А спробуєш – ногу – мечем.
Двічі не ступиш у річку:
Один раз вона тече.

Палата №5,5

Вітер ковтає звуки -
Вже не слова, а морфи.
Стан мій такий у стані муки,
Стан мій такий аморфний...

Буде усе, як звично:
Ґрати на дверях до раю.
Стан мій такий критичний,
Стан мій такий нормальний...

Вчора газети писали:
Сонце забрали з моргу.
Стан мій такий русявий,
Я ж уже й сам аморфний...

Трохи б ін єкції Часу,
Щоби не дати дуба...
Наче у першому класі:
Стан мій суцільна згуба...

Тільки ілюзія щастя
Діє, неначе морфій.
Стан мій такий пухнастий,
Стан мій такий аморфний...

Але у тьмі тій видно:
З серця регочуть мальви.
Стан мій такий солідний,
Стан мій таки - нормальний...

Психіатрія

Я прагнув записатися у лірики,
Аби оплакувать розчулені ефірики,
Та зрозумів, що не для мене це
Сопливе і знежирене сальце.

Я думав записатися у містики,
Щоб знали: у реальність я не лізтиму,
Та зрозумів, що це б мені було,
Мов ялівці гламурове сідло.

Хотів я записатися у генії,
Щоб рюмсали за мною академії,
Та ручка недолуга потекла
І хрестика поставить не дала.

Я олівець узяв і, плюнувши на все це,
Штрикнув тим олівцем паперу в серце,
Бо він – не світ: не тхне вином-лайном –
І записався сам до себе на прийом.

Читаючи Сокульського

Там, де вода – там і камінь:
Одвіку таке було.
З козацькими ватажками
Перешіптується Дніпро.
Воля в степу – як небо:
Безкрая, куди не йди –
Там хочеться вічному степу
Напиться з Дніпра води…

Шекспір: сьогодні

Весь
Світ –
«Контакт»,
І
Всі
Ми
В
Нім
Актори…

Постірпінське

Її очі пахли Івано-Франківськом.
Він намагався вдихнути їх аромат,
Поглянувши в них –
Такі таємничі й ніжні,
Від яких серце ватніє,
А душа відчуває, що випила
Цілий ящик «Ред Булу»,
Та щоразу боявся згоріти
Від тих франківських очей.
Коли вона на нього дивилась,
Він дитинно відвертав свої очі,
Щоб не згоріть ненароком.
Згодом вони попрощались.
Вона – на західний спокій,
Він – на східний дим.
Він крикнув лише наостанок:
«Я люблю Івано-Франківськ!»,
А вона посміхнулась
І таки його душу спалила,
Як сонце – крила малого Ікара.

Він зрозумів це тільки тоді,
Коли їх розділило
Цілих пів-України
Й один мовчазний дурень…

Сирок

Друзі проходять мимо,
Друзі проходять повз.
Так це болить, як милом
Хтось по очах пройшовсь.

Тільки зі згадок – тіні,
Тіні лише – і все.
В душу самотній людині
Смуток лукаво повзе.

Не доведе до згуби,
Не дасть зробить хибний крок
Тільки тоді та дружба,
Коли вона – сирок.

Друзі ідуть стороною,
Раз, потім ще, і ще раз –
Так це болить, як стрілою
Чорний світ в душу уп᾽явсь.


Я  (15.06.12 22:05): Чудові вірші:) Перемоги тобі:) Ответить | С цитатой
Gorod.dp.ua не несет ответственности за содержание опубликованных на сайте пользовательских рецензий, так как они выражают мнение пользователей и не являются редакционным материалом.

Gorod`ской дозор | Обсудите тему на форумах | Объявления

Молода муза – 2012

copyright © gorod.dp.ua
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте