Смольницька Ольга

ДИВО З ТРОЯНДАМИ
(за мотивами іспанських і німецьких житійних легенд,
а також картин на ці сюжети)

Міраклю ти відкриєш рожеквіт –
Коштовності підвісу.
В твоїй душі – багряний літ і спліт,
Немов у Діоніса.

Пророкували ружі мирні глиб
(Еспанський наспів лине…)
Несеш душі ти вистражданій хліб,
Обгризену скорину,

Надломлену – невломлену – хто зна?
Та має цвіт доспіти:
Пелюсток запалає білизна,
І плодом стануть квіти.

Суворий зір я бачила святих –
Німецьким словом диво…
В плащах, пелéнах, грубих чи тонких,
Еспанські переливи.

Гірлянди на вакхічні схожі ті –
Але не дармовиси.
Ти помиливсь у буйній самоті:
Цей квіт – не Діоніса.

ХРИСТИЯНСЬКИЙ БІЛЬ

Вірш не може бути індульгенцією,
Як і принципом апофатичного богослов’я:
Мовляв, роби так – а отак не роби,
І як виконаєш правило – отримаєш належне.
Життя – це глибока вода, а не гладінь.
Утім, гладінь – це не лише дзеркало,
Але й оманливі скелі,
На яких посковзнувся Петро.
Вірш і життя – не мізерна пожертва
У вигляді тоненької свічі,
Що стікає,
І це не крихта проскури
У тебе у роті.
Ти можеш замкнутись
У вежі слонової кістки,
Але стіни – ламкі.
Ти не можеш окупитись мізерним.
…Я дам те – а ти мені те…
Роби так – і воздасться тобі… –
Правила – фарисейські.
Адже Сусанну обмовили
Саме старці –
Фарисеї,
Завадивши лілеї1 писати білі вірші.
Утративши ритм,
Ти просто молишся.
І розумієш нарешті:
Вірш – це не індульгенція,
А біль християнський –
Це вміння страждати за когось,
А не лише з кимсь.
І ти після нічного пильнування
Над іншим,
Після вичитування вечірнього правила,
Та й просто молитви
Чи оберемку перегорнутих вишуканих поезій
(Античність, сонетисти – слонова кістка)
Відчуваєш цей біль
У серці, ліворуч.

ПУРПУРОВІ АЙСТРИ

Знову нездатна створити високе,
Я розіб’юсь.
Зéмлі лунають – віщують пророки
Згубу чиюсь.

Знову нездатна творити – вбиваю
Іншого плоть.
І пурпурове цвітіння саджаю –
Знову приходь.

Кров’ю насичений, вірш проникає
В айстри і прах.
Розбрат – а сліду твойого немає,
Тільки в словах.

* * *
Був атеїзм. Хлібопоклонна єресь.
І аріянство, і орфізм були.
Були експерименти, й крик на месі,
І у багатті домішка золи.

І дратування, і мети шукання,
Розбита ваза… –
Бог на всіх один.
Його терзали милістю страждання,
Та нам усе прощав, як дітям, Він.

ОБРАЗ МАЙБУТНЬОГО (ФАНТАСТИЧНА РЕАЛЬНІСТЬ)

Ти родом не з цього села.
Настане день, коли
Зітруться вулиці та імена –
Вже зараз жодного не пам’ятаю,
Як прізвища твого. Настане день,
Коли Європа, зметена ордою,
Постане надто чистою – стерильно,
І стане тихо в метеному граді.
У місті досі шкіряться химери,
І ти, залюблена в стрибок застиглий
Прозорчастих агатів-водограїв,
Заглиблена в розети і нормальність,
Збагнеш: оце – Париж,
Париж Бальзака,
Художників, як у твоїх альбомах.
Як чисто. Й легко дихати. І річка.
Навдивовижу тихо. І нікого.
Там, де палили книги, стало тихо.
І ти пройдеш провулками Європи,
Завулками – і лишиться відлуння,
І кроки тільки лишаться твої.
Нас не хотіли – прийняли натомість
Ту чорну кров, яка у вас уп’ялась
І подолала.
Шкіряться химери.
І ні душі, ні лялечки – нікого,
Лиш ти у цьому безмірі порожнім.
Ти більш не прокидатимешся з жахом,
Вчуваючись у кожний шерех ночі.
Збагни: я стільки стала забувати…

Настане день…
А зараз ти ідеш,
І ті, які не відають про тебе –
Ні імені, ні слова, ані згадки,
Ні паспорта – запитують раптово
Про біль – бо впізнають з очей миттєво,
Опалених війною.

Напередодні Незалежності

В ста тоннах натхнення – очищені знаки.
Любов – дев’ять грамів нещасному предку.
О скіфе, що п’є все без міри й так спрагло,
Скажи мені: чом степ бажає померти?

Скілур лик нам явить в камінному міті.
В моєму обличчі ці риси не стерти.
Всміхнуся – хай усміх відвіює вітер,
Всміхнуся – й порушу гармонію предків,

Застиглу гармонію... Степ рудуватий
Вітає шуліку, розкривши обійми.
Сто тонн для натхнення скоріше подайте
Гарячих дощів, і проклять, і спасіння!

Вміщається світ в окуляр аметисту.
Скіф різьбить нам вічність, не бачачи моря.
В повітрі летить лихоманка злотиста.
А «Слово...» про князя підказують зорі.

А «Слово...» про Ігоря вічно вивчайте.
Чіпляйтесь, вмираючи, знов за ковилу –
Абетку дитинства... До смерті ридайте,
Повторюйте «Слово...» про Ігоря миле.

23.08.2011, День Державного прапора України