Козлова Таїсія Сергіївна

***

«Кохання сліпе»
Платон

Світлий мій! Звідти дують вітри і паморозь
Там хватає за руки приречено.
Там танцюють вітри свій останній вальс,
І закутують порожнечею,
Наче ковдрою світло-білою,
Посивілою.

Світлий мій! Там замучено нас пороками,
І докорами спину хлистано,
Ніжність ходить там бистрими кроками,
Як повія, уся розхристана,
Вся розпатлана і у ранах,
Безталанна.

Там так страшно, мій світлий, ясний!
Там не серце, а лише груди,
Що не п’ятниця там, то страсна,
Що цілунок, то все Іудин,
Що не стіни, то люди, люди!
Недовірки і недолюби…

Безпробудно блуждають нужденні,
Тягнуть руки в пихаті пики,
Там є діти, та й ті скажені,
Там брехня та одні каліки,
Там у кожного своя рана,
Омана.

Там любов розіп’ята, зраджена,
Одинока, розбита, скривджена,
Віддається за безцінь страшному
Ненависному першому ліпшому…
Заливає опісля стаканом гіркої
Горе.

Там усе продається до дріб’язку,
Там слабого лупцюють ногами,
Там забуто священний обов’язок,
Захищати усіх хто з нами.
Мій коханий, там вбито усе земне!
Ти туди не веди
Мене…

***

Найчастіше дежавю трапляється тоді,
Коли ти поряд…
Напевне доля зводила колись
під цими зорями
Нас у житті минулім
Так невчасно,
Як і всіх тих,
Кому під ребра щастя
Вривається
Метеликом багряним,
Лоскоче душу,
Кидає в нірвану,
Як в піт холодний…
У небесну прірву…
Все, що лишається тоді –
Безнога віра…
І пам’ять,
Що не ділиться на двоє,
Бо надто спільна…
Залишайся поряд,
Завжди у цих
Видіннях випадкових…
Вони - це знак,
Що рух іде по колу.
…
Напевне, ти вже маєш
мудрий досвід,
Мене кохати
І ходити босим
По тій межі,
Що ділить землю й небо…
Ось бачиш,
Щастя знов хапа під ребра!..

***

Занадто прикро було б не вірити в тебе, небо.
Якщо вже так, і Він Там на троні…
Я хочу знати, жінки із ребер?
А ребра з глини, його долонями?

Я хочу знати де край всім земним розлукам,
І чи там місце іще знайдеться?
Чому в людини є вуха, очі та руки,
І лише одне і таке ненадійне серце?

Я хочу знати, та відповіді на ці питання
Не принесуть ні мені, ні комусь іще користі.
Загадки ці, як історія, давні,
А трактування людські промовисті.

Бажання жити (!) стукоче в скронях.
Нехай згоріти – лише б до тла!
І ось тому я хапаю твої долоні.
Тримай міцніше… Я із твого ребра.

***

Коли в очах твоїх догорає останнє проміння сонця,
І лишається право лише не останнє побачення,
Янгол хука в долоні, лишаючи пост охоронця,
Нерішуче іде за тим сонцем, що нами утрачено.

Залишається право на пару обірваних висловів,
На катрени вірша, що його так іще й не написано,
На стежини й дороги життя гострим щебенем вислані,
І на пам'ять, на дати, на щастя позначене числами.

Залишається шанс говорити, що все вже минулося,
Посміхатись байдужим і вчитися вірити наново,
І кричати в серцях, що це коло навіки замкнулося,
Що в’язниця у ньому була лише сонячним маревом.

Лиш двобоєм сердець, двох титанів, які не покоряться.
Двох світів, яких сила всевишнього не вберегла…
Залишається право чекати нового безкрайого сонця,
Яке знову засяє в очах подорожнього янгола.

***

Та дівчинка, що грала так чуттєво,
В простенькій сукні вище до колін,
Вдихала кисень, видихала соло,
І слала душу сонячну додолу,
На кам’яну бруківку в ноги їм.

А перехожі йшли по тротуару,
Хватали ноти прямо на льоту,
Несли з собою, кожен в своїх справах.
Вона ж їх поглядом прощальним проводжала
І слала в слід мелодію просту.

І саксофон її звучав так сміло,
І капелюх в ногах був, як ведеться…
Вдихала кисень, видихала мрію!
Яскрава сукня облягала тіло,
А десь під серцем билось інше серце…