Панченко Лілія Базарбаївна

Дуже полюбляю подорожі, знайомства з іншими людьми. Люблю заглиблюватися у характери людей, спостерігати за їх діями і на основі цих спостережень формую характери власних героїв.

Снігур та собака

Жив собі один маленький хлопчик, який дуже любив птахів. Найбільш за усіх інших йому припав до душі снігур що сидів собі на жердинці у просторій клітці в магазині старого діда орнітолога.

Хлопець дивився на неї щодня, коли йшов до школи зранку, а потім після уроків. Він щільно притискався до товстого вітринного скла і подовгу зазирав у чорні намистинки сумних оченят, які так контрастували з червоною грудкою та білими пухнастими щічками. Дійсно красива пташка, але хлопчина ніколи не заходив до магазину і не питав її ціну — соромився, боявся що вона непомірно дорога, а через те і недосяжна.

Коли настала весна і під вітриною стояли великі холодні калюжі з брудним снігом всередині, хлопець не міг навіть наблизитися до своєї красивої пташки. Він лише міг споглядати з тротуару як вона пурхає в клітці, намагається своїми тендітними крильцями зламати прути, але, звісно ж, у неї нічого не виходило. Саме тоді хлопчик і зустрів свою собаку. Чому “свою”? - Тому що ця безпорадна дворняга дуже хотіла бути чиєюсь, прагнула людського тепла і готова була служити вірою і правдою тому, хто подарує їй краплю свого тепла.

Отже, кожного дня хлопець біг по вулиці до школи, собака бігла за ним слідом, весело і дзвінко вигавкуючи, бо думала, що це якась забавка. Коли він надовго зупинявся перед шибкою магазину — та його терпляче чекала. Поки він був у школі, вона бігала десь поблизу, або сиділа перед зачиненими дверима школи, переминаючись з лапи на лапу і в нетерплячці повискувала.

Йому так подобалось вечорами кидати собаці м'ячик і знати, що вона неодмінно його принесе і слухняно покладе перед ним, але більше йому подобалось робити вигляд, що він кинув м'яч і дивитись як вона відчайдушно його шукає, а коли не знаходить, винувато на нього дивиться.

На справді хлопець дуже любив гуляти з собакою, вона завжди його веселила і підтримувала усі його забавки. Собака в свою чергу дуже полюбила свого хазяїна, вона сумувала коли йому було погано і дуже раділа коли він усміхався, навіть якщо він сміявся з неї.

З часом між ними з'явився певний зв'язок. Хлопець розумів, що ніколи і ні де більше не стріне такого щирого та відданого друга як собака й дуже це цінував. А вона тим часом, відчуваючи на собі тепло і увагу хазяїна, винесла його на перший план свого життя. Він став хазяїном її душі та її серця. Так пройшло багато часу, та, як відомо, всесвіт змикається навколо наших бажань і ми отримуємо те, чого прагнемо усім серцем. Більш за все хлопчик хотів отримати снігура. Він навіть намагався грати з собакою, ніби вона снігур, але та його не розуміла і це дуже дратувало хлопця. І от, одного разу, він не вийшов гуляти з собакою, і наступного дня, і через день. Собака віддано сиділа на порозі в нетерплячці, але не зважувалась подати голос чи заскімлити. Вона була певна, що хазяїн її не покине. На четвертий день вона не на жарт злякалась за здоров'я її любого хазяїна - “ чи не сталося чого лихого?” Тут вона наважилась зазирнути у вікно і побачила як застиг господар перед кліткою з птахом, милуючись красою, він досі не вірив, що його гарна пташка нарешті так близько, що він може доторкнутися до неї. Та коли він схотів це зробити, лише підніс до клітки свою руку, снігур злякано забився в клітці і відчайдушно закричав. Тоді хлопчик вирішив, що треба дати часу пташці, щоб вона трохи звикла. Тут він згадав про собаку, вийшов на двір, щоб її погодувати, а вона була така радісна, так ластилася до нього, бо подумки карала себе: “ як вона, собака, могла піддати сумніву любов свого господаря”. Вона з великою вдячністю взяла хліб з рук хлопця і поклялася, що чекатиме його скільки буде потрібно, може навіть вічно.

Та скоро снігур перестав вириватись з рук хлопчика, лише серце шалено гупало під його червоним пірям і хазяїн зовсім забув про свою собаку.... Яка його чекала. З дня у день . Вона дивилась, мов у вітрині, за вікном відбувались її найпотаємніші мрії: хлопець піклувався про снігура, давав зерно, лив воду, пестив його і грався з ним. Але пташка, це волелюбне створіння, розцінювала кожен дотик до неї як знущання над її гідністю. З сумом вона дивилася у невеличкий клаптик неба за вікном і душа її плакала по свободі і по гострому, мов лезо ножа, холодному зимовому повітрю яке здійма її маленьке тільце вгору, у чисту і неосяжну свободу, подалі від рабовласниці — землі.

Побачивши на дворі собаку, у хлопця прокинулися докори сумління. Він розумів, що більше не зможе витрачати на неї той дорогоцінний час, який він хоче присвятити своїй пташці. Тому він мусить відпустити свою собаку, щоб вона стала вільною і, можливо, знайшла собі іншого хазяїна. Та собака не хотіла бути вільною. Найбільше за все в житті вона любила свою несвободу, таку болючу тепер, але всеодно таку солодку.

Тоді хлопець сильно розізлився і прогнав її, заборонивши навіть наближатися до його вікна. Того вечора снігур, який так страждав по свободі, нарешті змирився зі своєю долею. Він повірив, що більше ніколи не побачить свою зграю, не знайде свою пару, його ніколи не підкине в гору те п'янке холодне повітря.

Коли хазяїн узяв його до рук як завжди бережно, так ніжно, щоб не злякати і не зашкодити, серце більше не калатало, а поволі, спокійно билося у грудях пташки і, відчувши це пальцями рук, хлопець не знав куди себе діти від радості, він стрибав і задихався. Йому здалося, що пташка його полюбила так само як і він її, що тепер вона відповість йому на все тепло яке він їй дав.

Тим часом собака вперше пішла наперекір слову господаря і дуже обережно, крадькома, підповзла до його вікна і здалеку, з темряви дивилася на цю картину. Серце її, яке вона повністю присвятила господарю, було зламане, розбите і нежиттєздатне. У ньому не лишилося ні краплі тепла, лише біль. Хотілося пронизливо заголосити, розбити вікно, з'їсти пташку, вкусити господаря так, щоб йому боліло так як їй, собаці. Та сил не було навіть дихати. Поволі вона підповзла до шибки й притулила свій мокрий і чомусь гарячий ніс до холодного скла. Потім вона зникла назавжди, лишивши на склі мокрий слід від свого носа.

***

Жив собі один щасливий хлопчик, який любив свою власну пташку снігура більш за все на світі. Але йому було мало просто дивитись на гарну річ у клітці, тому він вирішив її дресувати. Згадавши, як колись собака приносила в зубах м'ячик, хлопець вирішив навчити пташку приносити різні речі. Для цього він вирішив спочатку просто навчити її летіти до нього. Він виніс клітку на двір, відчинив її і відійшов на пару метрів. Хлопець був впевнений, що пташка прилетить просто до його рук, тому він почав її підбадьорювати: “ Давай,! У тебе все вийде! Лети до мене” .

В цей момент серце снігура голосно закалатало. В грудях все стислося і він чкурнув вгору з такою несамовитою силою, що лишив по собі пару пір'їн у клітці. Пташка здіймалася все вище і вище, туди де ні хто її не дістане, де не посягнуть на її свободу.

Вона відлітала на завжди.