Гаврильченко Аліса Валеріївна

Серйозно писати почала з 2009 року, коли стала членом кременчуцької спілки літераторів «Славутич». Того ж року здобула 3 місце у конкурсі «Сонетіада» під псевдонімом Алісія Пардус на сайті http://glosa.com.ua/node/12100. Лауреатка конкурсу «Собори душ своїх бережіть – 2013» (3 місце). Твори публікувалися в альманахах «Кременчук літературний» 2011 і 2012 років, у збірнику «Вілаґ почуттів» та інших періодичних виданнях.

Авторська сторінка - alisa-pardus.livejournal.com/
Сайт - litkray.at.ua/blog

КУЗИНА

«Ти мене розумієш?» – спитала
З турецьким акцентом сестра,
І було в ній наснаги чимало.
Жила в ній, жила Анкара.

Майже правду я мовила світу
Дитини, дитя ж бо сестра.
«Розумію», – спокійний і світлий
Був голос мій – голос Дніпра.

ОДИН ДЕНЬ У МЕГАПОЛІСІ

На повні груди
Вдихаю грудень,
На повні груди –
Дніпропетровськ.
Автомобілі –
Неначе тіло
Рухливе міста,
І роблять крос.

Я поміж ними.
Я мов у фільмі,
Де є Алея
Закоханих
У мегаполіс,
Чий владний голос –
Це як ідея
Та подих мій.

СВІТОВЕ

Рим –
Ритм
століть,
рима
Рима
стоїть
скрізь
із
лунким
словом –
зломом
вуст «Рим».

Рим –
грім.
Не мир.
Око.
Окрик.
І вир.
Смерть
серць.
Латинь.
Камінь.
Ámen.
Амінь.

ЗА ВІКОННИМ ЕКРАНОМ

Покірно і сльози, й удари
Подушка приймає щоранку.
А потім опівночі мари
Дарує і жах на останку.

Тремтиш. Прокидаєшся мовчки,
Спітніла під ковдрою спеки.
І місяць із вищиром вовчим
Віщує нові небезпеки.

І хворі каштани та клени
Палають із листям, що воском
Дерев цих – свічок цих – щоденно
Тече за віконним і плоским

Екраном, в якому живеш ти,
Крокуєш спіраллю чи колом,
Існуєш без виходу, врешті,
У циклі без цілі та кволо.

Подушка це знає чудово
І шкіриться зморшками мстиво.
Ти плачеш. Ти б’єш її знову.
Як пані жорстока – жахливу.

***

Поїхала. За мною не сумуй.
Останнім часом я й собі незнана.
То осуд перетворюю в осанну,
То навпаки. Хоч став за буєм буй.

І навіть ти, досвідчений нирець,
Розгублено руками лиш розводиш.
Тож я, аби пізнати власні води,
Поїхала до себе навпростець.

Така незнана у мені ця мить!
Чужа вода та кров. А може... рідна?
Здогадуюся раптом: я – вагітна.
І музика немов мені бринить.

ДО С.

Ти з’їла серце орла і серце шуліки,
Але у грудях твоїх не щезла діра.
Хіба не знаєш, що ця хвороба – навіки
І жодні не допоможуть жертви чи ліки?
Та, хвора, ти не помреш, о смерте стара.

Ні слова з вуст. На мовчання вічне заклята,
Вже людського серця прагнеш. Нащо береш?
Хіба не знаєш, що доки грає соната
Життя, існуєш і ти, безноса, патлата,
А без життя не потрібна, хай не помреш?

Стривай! Здогадуюсь, добре знаєш усе це.
Наразі думка сяйнула інша мені:
Якщо невпинно з’їдаєш серце за серцем,
Якщо хвороба водночас – вічне мистецтво,
То може...
Може, життя теж вічне?
Чи ні?

ОНОВЛЕННЯ

Піти з життя, аби (або)
Упасти в тимчасову кому,
Поставити не крапку – кому,
Якщо дозволить, звісно, Бог.

Немов у море кораблі,
Піти туди, де стріне янгол.
Фламінгове узріти танго,
Яке все далі від землі.

За спокоєм відчути бій,
Перемогти, нарешті, фатум,
Ввірватися у світ постфактум,
Де гуркотять мільйони дій.

Додати щастя до смаку,
Найліпший чай попити згодом
І зрозуміти щось під сходом
Не сонця – мрії у вінку.