Чернуха Любов Миколаївна

ЗВИЧАЙНЕ ТЕПЛО

Величезним шарфом, замоталась під самі очі,
Щоб крізь світлі шпарини, зазирати у світ непевний.
А коротке пальто, ледь прикриє твій стан жіночий,
Обсмикнути по нижче, намагаєшся все ж даремно.
Не зігріє камін, ще немає для нього дому.
Чай ніхто не налив, бо зіпсований ржавий чайник.
Ти питаєш «Чому?», відчайдушно чи підсвідомо,
Серед безлічі вулиць шукаєш тепло звичайне.
Перебравши кістки, тих скелетів, що виснуть в шафі
І на кожному з них є клеймо від твого коліна.
Вони просто хотіли ввійти в твій щоденний графік
І могли б збудувати дім для твого каміну.
Замоталась шарфом, хай вбирає дрібні сльозинки,
Через них не помітно свічок у ласкавих вікнах.
Безнадійно чекати, нізвідки, свою половинку,
Та бажання гріє теплом і ніяк не зникне.

УЯВИ…

Уяви.., що торкаєш долонею небо,
А воно не холодне, не мокре, а трішки сумне.
І здригнувшись - зрадіє, всміхнеться до тебе,
Та з цікавості легко за плечі торкне.
Уяви.., що з тобою говорить осика,
Божевільно-смілива, серед інших дерев.
Хтось під нею ридав, тінь минулого кликав,
Зараз тайну відкриє і в тиші замре.
Уяви.., як ти падаєш чайкою в море,
Коли зламані крила не врятують з пучин.
Дикий сміх, замість страху до неба говорить,
Та воно не торкнеться, а просто змовчить.
Море, небо, минулого тіні,
Серед залишків жовтих трави,
Колір щастя у фарбах осінніх,
Уяви…

СТАРИЙ ГОДИННИК

Механічно, скрипуче вмирає старий годинник,
Павутиння між стрілок, затримує путами час.
І руда позолота - з гравюри стіка невпинно,
І зозуля вросла в дерев’яний сухий каркас.
Через тріщини скла зазирають суворі цифри,
Їх давно не дивує, що пилу такий об’єм.
Лише царський будильник, не зовсім іще застиглий,
Один раз натри дні прокидається й лунко б’є.
Ось тоді оживає палаців забута велич,
Молодий музикант налаштовує свій інструмент.
Білі плаття стирають сліди від боїв і згарищ
І руйнується спокій, на кілька секунд, ущент.
За останнім ударом сумують косі зіниці,
Нефарбовані вікна, відкритих дверей косяк.
Для обличчя із фото не можуть хвилини спиниться
І цвіркун насміхається хриплим своїм «Тік-так».

ЗИМОВИЙ ДЖАЗ

На обличчі січневий вітер дряпає шкіру,
Зграї змерзлих сніжинок - на темних косах.
Зафарбовані крила неба у ніжно-біле
І потроху думки тривожні снігом заносить.
Із долоней сухих холодних злітають швидко
Шестигранні різьблені мрії (маленькі діти).
Під ногами дорога ляже прозорим злитком,
Намагаюся світлом вікон трішки зігрітись.
Та суворо морозом обкутує сивий вечір,
Засипає сліди, не лінуючись, шар за шаром.
А кав’ярня за рогом запрошує так доречно,
Усміхаючись подорожнім просторим залом.
Джаз лунає для сонних хмільних фіранок,
Проникає далеко, але не у стислий мозок.
Упивається той, кому пити іще зарано
І читає куплети й затерту, забуту прозу.
Пустослівні дебати, кальян, різномовні танці
І високою нотою - диму кільце зависне.
Із англійським акцентом прощаюся майже вранці,
Далі йду пізнавати давно незнайоме місто.

НАВІЩО ТИ, НЕБО?

Навіщо ти, небо, стікаєш незрілим туманом?
Недбало вплітаєш проміння у коси весни.
Хвилюючі звуки п’янкі, як ліричне сопрано,
Ніхто не завадить у душу Землі донести.
Струснули плечима забілені снігом дерева,
Відкрилися сонцю незаймані, чисті лани
І кірка річок ще вчора, як скло кришталева
Укрилась росою - сльозами пустунки-весни.
Навіщо ти небо сховало свої акварелі?
Дай зелені травам і синь не шкодуй вечорам.
Тягучим нектаром хмільної, як мед, карамелі
Здобрити світанки ошатно квітучі - пора.

ТА ЖІНКА, ЩО ПРИВИДИЛАСЬ ТОБІ…

Як гладь морська, вона хотіла тиші.
Не дихай і торканнями не руш.
Лети за тінню, підіймайся вище,
Біжи у ніч, щезаючи, чимдуж.
Солодкий запах, нотки орхідеї
І шовк між пальців тіло холодить.
Ішов би вічність, сліпнучи, за нею,
Без віри в те, що образ лише снить.
Невтішно дико застогнала птаха
І вітер з моря хвилями набіг.
Влилась в туман, щоб ранок знов заплакав
Та жінка, що привиділась тобі..

ЦЕ ПРОСТО КРАЇНА МОЯ

Магістраллю розбитих доріг - вперед, на удачу!
Від дзеркального моря до точки засніжених гір.
Кілометрами трас не засну і, напевне, побачу
Ті краї, де проліг від розмітки затертий пунктир.
На південних полях зеленіють, кущаться озимі,
Їм би трішки дощу для яскравості змішаних фарб.
Переходять лани у збагачені надра незримі,
Щоб здобути на сході, захований вічністю, скарб.
У центральному колі димляться працюють заводи.
Недалеко столиця, дорога на північ зверта.
У поліські ліси повернемось, блукаючи, згодом,
Де зростає чорниця й бездонних боліт мокрота.
Височіють в імлі гонорові співочі Карпати,
Росянисто квітує багата здоров’ям земля.
Кожну мить у дорозі красу намагаюсь ввібрати.
Незабутні пейзажі!
Це просто країна моя.