Ніколаєнко Анна Віталіївна (проза)

Авторка працює над дисертацією зі спеціальності «Історія України». Вірші та прозові твори пише з дитячих років. Захоплюється грою на гітарі, на слова авторки створена пісня «Прощання» в рамках Молодіжного мистецького фестивалю ім.Івана Коваленка – виконує Тетяна Трегубенко, музика Олега Саліванова, аранжування Олександра Каптюрова.

ЗАПОВІТНА МРІЯ

Осіннє сонце було зворушливим і щедрим, як людські серця у хвилини прощання. Осяйні промені відчайдушно пронизували заплакане небо, гублячи свої останні поцілунки метушливим шкільним подвір'ям. Строката юрба відгукнулася на дзвінок вигуками та розмаїтим задерикуватим сміхом, швидко наповнивши широкі алеї, ніби й не помічаючи обабіч ані старих каштанів, ані тендітних горобин – мовчазних свідків тих нестримних веселощів.

Яскравий спалах на мить торкнувся вікна учительського кабінету та знову згас у блідій, холодній синяві. Марина Петрівна поспіхом причинила вікно. «Знову галасують… Біль гостро пульсує у скронях. Вже й ліки ніякі не допомагають. Ось, на годиннику майже п'ята, а я ще маю лишатися з групою продовженого дня. Маю, бо так хочеться, щоб моя маленька Сніжанка насолоджувалась насправді безхмарним дитинством. Добре, що я працюю в елітній гімназії і кожного дня спостерігаю, як всміхається моє крихітне янголятко, поспішаючи до класу ясного вересневого ранку. Величезні рожеві банти так пасують до її білявої голівки. А оченята – карі, меткі, блискучі, точнісінько як у мене! Хоча, ні, у мене зараз згаслий погляд. – гірко подумала Марина, зазирнувши у велике дзеркало. – Таким же густим лишилося світле волосся, прибране у стильну зачіску, все ще стрункою була постава, виразно підкреслена ніжно-бузковою шовковою блузою. Але обличчя торкнувся якийсь тьмяний, сірий колір. І навіть косметика не може йому протистояти… Треба негайно забути про втому. Що може важити втома порівняно з добробутом нашої донечки? Ми з чоловіком дійсно гарні батьки, можу з гордістю собі у цьому зізнатися. Наша мала отримує нехай дорогу, але якісну освіту у гімназії, не поступається своїм одноліткам ні одягом, ні речами. А цього досягти непросто, бо її однокласники – діти з дуже заможних родин».

Жінка налила у маленьку чашечку запашної гарячої кави, присіла на стілець. «Ще хвилин десять до закінчення перерви, ще є час. Чомусь пригадалося власне дитинство. Густий запах молока та абрикосова скоринка хліба… Потім спокійне плесо невеличкого озера, обрамленого пишними заростями черемшини. Ми безжально зривали весняні суцвіття та кидали їх у воду, але небесна блакить у круглому дзеркалі залишалася майже непорушною, тільки легка хвилька час від часу погойдувала мереживну квітку. Хвилька схожа на раптову тоненьку зморшку на бабусиному чолі.

Бабуся стоїть на порозі зі старовинним глиняним глеком і дивиться, примружуючи свої вицвілі світло-попелясті очі, як я мчу їй назустріч. У напіврозплетених кісках заплуталися білі пелюстки, з кишені коротенького червоного платтячка на дорогу сиплються пригорщі терпкуватих чорних ягід. Ні, зараз вже не пригадаю їхньої назви. За мить стверділа від щоденної праці бабусина долоня лагідно торкається моєї голови, втирає замурзані щічки. Як це було давно… Прийшов інший час, епоха нових розваг і потреб, стало набагато важче дарувати дитині радість».

Різка енергійна мелодія мобільного розітнула тишу, відволікаючи Маринку від роздумів. На екрані заблимав напис «Олег» - телефонує чоловік. «І що йому знадобилося о цій порі, він же має бути в офісі, складати нові контракти для шефа, адже він юрист солідної компанії».

– Алло, любий, - голос звучить зморено, навіть байдуже.

– Мариночко, я сьогодні не зможу заплатити Сніжанчиному репетиторові з музики, скажи йому, хай відновить заняття пізніше, - схвильовано лунає у динаміку.

– Що значить «не зможу»? – невдоволення у голосі зростає.

– Мене позбавили премії через помилку у договорі. Розумієш, директор ще зрання був не в гуморі. Але ти не переймайся, скоро ж буде зарплатня.

Дружина спохмурніла, на обличчі промайнув відтінок сильного роздратування.

– Я, жінка, працюю зранку до ночі, а ти звичайнісінького документа нормально скласти не здатен! Це ж твоя професія! Сніжанці наступного місяця треба їхати на дитяче Євробачення, а ти так спокійно говориш, що вона залишиться без репетитора! А ще починаєш розмови про другу дитину…Ти навіть одну забезпечити не можеш! Та що вже тепер поробиш… - додала тихіше, з сумом. – Все зрозуміло, до зустрічі вдома. – й не слухаючи чоловікових виправдань, Марина поклала слухавку.

«Ех, Олегу, Олегу… Твої дзвінки давно вже не викликають мого посиленого серцебиття. А колись, у безтурботні часи студентства, я стрімголов вибігала посеред лекції, не зважаючи на обурення професора, лиш побачивши тебе у вікно. Ти чекав на мене біля університету, чорнявий, усміхнений, неймовірно красивий, немов герой улюбленого роману. Я так любила ошатні оберемки розкішних троянд кольору шампанського. Їх аромат був п'янким, як весільне вино, а твої обійми легкими та ніжними, ніби теплі дотики «бабиного літа». Ми йшли вузьким тротуаром, а сонце проривалося крізь густі березові віти, неначе для того, щоб і собі зазирнути у мої безмежно щасливі, захмелілі від кохання очі…»

Дзвінок. Дитячі голоси лунають десь зовсім поряд, в коридорі. «Піду виховувати дітей, адже це, кінець-кінцем, не лише робота, але й добра, шляхетна справа. Й серед них на мене чекає моя люба крихітка. Ось тільки чим їх зайняти… Розпочинати якісь розповіді чи ігри просто не вистачає сил. Точно! Нехай пишуть твір. Тема? «Заповітна мрія». Ця ідея захопить п'ятикласників».

Вчителька легким рухом поправили зачіску й швидко прочинила двері кабінету.

**********

Ввечері почав накрапати дощ. Поривчастий вітер насмішкувато розгойдував горобини, зривав достиглі каштани, навмання кидаючи їх у мокру, шорстку траву. Сніжанка бігла попереду матусі, розмахуючи своєю різнобарвною парасолькою та безперестанку щось щебечучи, немов та заблукала у верховітті ластівка, котра чомусь не поспішала відлітати у вирій.

Мала першою зайшла до передпокою, й поки Марина знімала свого зовсім змоклого плаща, її дзвінкий голосок уже чувся із зали, де вона даремно намагалася відволікти тата від кухлю пива та чергового футбольного матчу. На величезному екрані якраз відбувалося щось особливо цікаве, бо Олег на всі запитання доньки відповів гучним: «Гол! Супер! Ну-ну, давайте, покажіть як треба грати…»

– Сніжанко, - покликала з кухні мати, - облиш турбувати татка, йди-но роздягайся та сідай вечеряти, скоріш!

Ой, як же важко вгомонити дитину, ще й після такого виснажливого робочого дня. Чи не через півгодини дочка врешті-решт дослухалася до маминих закликів, й Марина нашвидкуруч повечерявши, сіла перевіряти зошити. Марна робота, але ж дітвора завтра вимагатиме оцінок за свої твори. Непевні дитячі літери мерехтіли перед очима, ставали майже нерозбірливими у надто яскравому електричному світлі. Сторінка за сторінкою, зошит за зошитом… Раптом Маринчині тонкі брови рвучко злетіли вгору, вираз обличчя став здивованим та розгубленим.

– Олеже! Олеже! – голосно погукала вона. Але не так-то просто було заволодіти увагою чоловіка. Коли він нарешті зайшов до кімнати, Марина попрохала його щільно зачинити двері, щоб розмови не почула Сніжана, котра у сусідній кімнаті гортала свої електронні підручники на новенькому ноутбуці.

– Послухай, будь-ласка, один твір, я тебе дуже прошу, - сказала дружина, розгортаючи тоненького зошита, помережаного блискучими візерунками. – «Моя заповітна мрія – стати новим плазмовим телевізором. Тільки уявіть, тоді татко кожного вечора буде уважно слухати мої шкільні новини та захоплюватися моїми враженнями. О, він ніколи не буде мене перебивати, і тоді скільки всього я встигну йому розповісти… Адже я сьогодні швидше за всіх бігала на фізкультурі, і єдина в класі вірно розв'язала складну, ну просто дуже складну задачу з математики.

Ще б я хотіла частіше гратися у дворі з Софійкою та Марійкою, у них є такі чудові скакалки, і вони вміють малювати класики. Але доводиться після уроків сидіти у школі з Ігорем, Веронічкою та Каріною, які постійно хизуються своїми навушниками та смартфонами.

Крім цього я мрію, щоб татко навчив мене їздити на велосипеді, але мама говорить, що велосипед нам менш потрібен, аніж ноутбук.

Якби я була телевізором, матуся щовечора лагідно б дивилася на мене і сміялася чи сумувала разом зі мною, а не з якоюсь Настею із серіалу. На уроках мама говорить, що треба всіх-всіх людей любити. А я ніяк не можу полюбити ту настирливу Настю.

Іще я хочу, щоб татко знову приносив мамі квіти. Як тоді, коли я ходила до дитсадка. Вони були такого красивого золотавого кольору, кольору маминого волосся… О, які ж вони були гарні! Мама ставила букет у високу кришталеву вазу, а потім цілісінький день ходила усміхненою та наспівувала якусь дивовижну мелодію. А татко так часто брав мене на руки…

Тепер напишу про те, чого я не хочу. Я зовсім не хочу бути співачкою. Краще стати лікарем або, може, спортсменкою. Але мама обов'язково розсердиться, коли дізнається про це.

Я вже доросла дівчинка і знаю, що мої мрії ніколи не здійсняться, що людина не може перетворитися на плазмовий телевізор, навіть на декілька хвилин, бо дива трапляються лише у казках, як нещодавно говорила мама».

– Нічого собі! Бідна дитина! – обурено вигукнув чоловік, дослухавши до кінця. – Невже бувають такі батьки!

– Знаєш, Олежику… цей твір написала наша Сніжана.

У кімнаті запала тиша. Лише чулося, як годинник байдуже відраховував секунди. Але це були перші секунди їхнього нового, справжнього життя.