Калугіна Альона Сергіївна

З життя однієї України

Прокинулась. Рано із сонцем. День мав бути чудовим – природа казала про це. Збираючись, подумки спланувала день і вийшла у світ.

Їду на роботу іноді думаю, що скоро її покину. Це найнеприємніше для мене їздити на цьому транспорті. Ця товча людей, їх негатив зрання, напівтверезі водії. Це все не просто неприємно, але й обурює. Всіх також. Ми всі мовчимо.

Вийшла вся мокра. Встала в калюжу, ще й облив мимо проїжджаючий водій, безупинно сигналючий, бо моя маршрутка встала прямо перед ним.

Мені погано, але я не хочу злитись, маю ж вже звикнути. Але весь цей міський сморід, цей бруд – усе сіре у цьому місті.

Прийшла на роботу. Мені тут не подобається працювати – робота нудна та складна, зарплатня невелика, але ж все-таки є. Усі з мого відділу сьогодні в поганому дусі – ледве встигли через затори (це ж якийсь «представник народу» приїхав до міста). Всі мовчимо, працюємо.

Ледве витримала сьогоднішній день. Почуваюсь вижатим лимоном та ще й до нестями зголодніла, бо обіди в нас недешеві.

Сьогодні мали начислити зарплатню. Дійсно, отримала. Купила трохи їжі, щось солоденьке. Йду додому, вирішила зайти до церкви. Купила свічку, молюся. Підходить бабуся та й каже мені посунутись адже зараз тут буде проходити батюшка, а сама продовжує свою роботу – задуває та викидає напівзгорілі свічки.

Вийшла із церкви, а на душі не легше. Пішла до парку. Я часто туди ходжу в останній час. Тут багато людей із дітьми – мені дуже подобається дивитись на них. Такі маленькі, ще чисті, в них немає проблем тому вони такі радісні. Чула цей парк скоро будуть зносити та будувати новий розважальний центр. В нас вже їх багато, а парків залишилось всього три. Але ж ми нічого не можемо зробити, будемо мовчати.

О, як же мене обурює усе. До ненависті. В мене ніколи не було таких почуттів.

Вже наставав вечір, я чекала його увесь день. Не так як завжди – щоб відіспатись, а в очікуванні чогось хвилюючого. Підійшла до дзеркала, щоб привести себе трохи у порядок до сьогоднішньої зустрічі. Подивившись на себе я знайшла, що втрачаю вроду. Мене виказують очі – занадто вони вистраждалі, наповненні болем – ніяк їх не замастити. Дивно, я ж ще молода, мені лише 21…

Він прийшов, хоча було видно, що йому було все рівно. Ще щось було в його очах, але згасало. Я відчула це і мені стало ще гірше.

- Демосе, чому ти більше не борешся за мене. Невже ти мене розлюбив. Ти сам за мене боровся, а тепер я тобі не потрібна…

Демос нічого не відповів. А що йому було відповідати, коли йому зараз не до кохання. В нього є важливіші справи, йому необхідно просто вижити. Неважливо якими шляхами. Я його розумію і дуже шкодую. Але як йому пояснити, що лише разом ми зможемо вижити. Любов завжди допомагала при всіх труднощах.

Що ж робити? Мені так погано, здається я помираю. Пішла в лікарню. Людей багато, черги великі. Тут усі до одного лікаря – вагітні, старі, інфекційні. Якось дивно. Черга дійшла до мене, але жінка, що стояла біля дверей, розверещалась, що зараз повинна заходити вона, за мене вступився чоловік, що мав йти за мною. Почалась перепалка. Я розумію цю жінку – в неї хвора дитина, а черга рухається дуже повільно. Нарешті я зайшла до лікаря, який повільно пив свій чай. Коли я пояснила, що мені погано він виписав мені ліки – вітаміни та щось імпортне. Виписував довго – але я його розумію – зарплатня не така велика щоб викладатись поповній. Коли я вийшла, то відчула негатив за те, що так довго була в кабінеті. Хотіла пояснити, що це лікар так повільно рухається, але мовчу.

Вийшла на вулицю. Повітря – найкращі ліки. Хоча мені дуже важко дихати в нашому місті. Кожного вечора зі свого балкону спостерігаю як величезні хмари бруду вилітають з заводських труб. Цікаво, а той, хто має стежити за викидами це бачить? Чи може це допустимі обсяги, які не шкодять здоров'ю населення? Але дихати від цих думок не легше.

Чому Демос мене більше не любить? Напевно я негарна. В мене немає власного стилю, я живу за смаками подружок. Знаю, не маю своєї думки, завжди намагаюсь бути схожою то на одну, то на іншу. Останнім часом більше спілкуюсь із тою, що живе на заході, тобто мені більше подобається її стиль, манери, інтереси. З іншою ми з дитинства разом (навіть народились в одному пологовому будинку). Але вона ставить мені ультиматум дружби – або лише з нею, або з іншими, та без неї. Це так важко, адже мені подобаються обидві, а вибір все одно робити маю. Але чи потрібна мені ця дружба? Чому я не можу бути незалежною? Це ж не заборонено законами. Може проблема в подружках, а не в мені? Одна – недосяжно-велична, інша – не поважає моїх думок та моїх бажань, це якось не по-дружньому. Напевно якби в мене було все гаразд у відносинах з коханим я б не потребувала в подругах. Найщиріші почуття виникають лише у коханні. З Демосом…

Може прикупити якихось нових, «незалежних» речей? Виробити власні ідеї та створити власний характер, власний стиль, власні принципи, власні традиції? Мені намагались їх привити батьки. Пам'ятаю як тато вчив мене грати на сопілці та на кобзі. Я була тоді ще зовсім малою. Тільки у спогадах я знаходжу відраду. Мені подобалось як було раніше, у моїй сім'ї. Треба знайти вишиванку, десь вона в мене має бути. Щось не пам'ятаю куди її поклала. Здається колись викинула зі старими речами.

Вирішую піти в магазин, щоб купити щось нове, гарне, із «родзинкою». Заходжу до гарного магазину, який всі називають закордонним «бутіком». На мене глянули дівчата, які там працюють, і щось перешепнулись. Із речей сподобалось всього одна – чорна сукня. Але ні, треба про чорне забути, я ж змінююсь. Та все одно питаю про ціну. Одна дівчина, дуже гарна, з довгим волоссям та гладенькою шкірою, з посмішкою відповіла, що мені все одно це буде задорого і пропонує піти до іншого магазину, де речі хоч і підробки, але дуже схожі на ці і набагато дешевші. Всі інші почали реготати. Подякувала та вийшла. Розумію цих дівчат. Вони стежать за собою, витрачають величезні кошти, коли я нічого не роблю, а претендую на такі самі речі як в них.

Коли виходила, мене штовхнула жінка із песиком на руці. Цей песик був гарно вбраний, у чорне платтячко. Таке саме як міряла хвилину назад. Так дивно: деякі тварини вдягаються набагато краще за багатьох людей. Хоча це не їхня забаганка.

Побачила магазин із вишиванками. Моментально зайшла. В цьому магазині мені сподобалось набагато більше речей ніж в попередньому – майже всі. Єдине, що бентежить це ціни. Раніше вишиванки носили в кожному селі, в кожній хаті, а тепер напевно лише ті, хто може собі дозволити таку розкіш. Хоча хто винен? Раніше ці речі вишивали люди самостійно, а зараз вишивати не потрібно. Є верстати та дешева китайська робоча сила. Та й часу немає на те вишивання.

Увечері прийшов Демос.

•  Буває в тебе, що на душі сидить повітряна куля, яка краде твоє повітря зсередини?

Я хочу її позбавитись хоча вона й символізує свято, але не знаю як. А може вона вилетить, коли їй буде достатньо? Коли вона розірве на шматки. Шматки кохання й віри у майбутнє…

- Не вигадуй, люба. Просто попий водички, то певно в тебе віддишка від того диму, що навколо твого помешкання. Було б гарно перебратись десь до центру. Там гарно та весь цей сморід туди не доходить. В моїх цілях жити там, тоді все піде на краще.

- Але тут ми народились. Подивись як тут гарно, просто ти перестав це бачити. Пам'ятаєш як в дитинстві ми обіцяли, що будемо жити завжди тут, будемо покращувати все навколо, возведемо маєток, де буде жити увесь наш рід.

- Дійсно, раніше тут було гарно, але не тепер. Треба йти туди, де краще.

- Але чому ніхто не хоче робити краще навколо себе? Всі роблять лише гірше, а потім тікають.

***

Востаннє я вийшла у світ. Сонце, мені здавалось, було найяскравішим в моєму житті. Я люблю свої рідні місця: ці лани, ці гаї, ці поля. Кожну пташку, кожне сонечко, кожну людину. Гарну, хазяйновиту, розумну, чесну, доброзичливу. Ми були завжди такими, ми не змінилися. Ми просто забули. Треба згадати найкраще, що в нас є. для цього слід просто розплющити очі від сну внутрішніх проблем. І тоді все вирішиться за допомогою нас самих.

Україна усміхнулась та пішла назустріч усім з найщирішою та найвродливішою посмішкою. Ця посмішка дісталась кожному з її дітей. Поглянь у дзеркало і ти згадаєш…