Малинська Альона Геннадіївна

Україна

Це юне сяйво світить в далечінь.
І оком не окинуть всіх просторів.
І серед магістралей і заторів
Ти, проти ночі, ляж, перепочінь.
У світлі фар і ламп, прожекторів
Ти спробуй розглядіти Батьківщину.
І день, і ніч працює майже без спочину
Від півнів співу до польоту журавлів.
Вітчизна спить. Нарешті стало тихо...
Нечутним кроком ніч в полях ступа.
В країни-неньки доля нелегка:
Гайда помолимось, щоб не спіткало лихо.

Свіча надії

Свіча, пожовклий лист паперу,
Де краплі воску і сльоза.
Над ним схилилася стара,
Що пише сину-офіцеру.
«Здоров будь, синку, – плаче ненька, -
Не знаю, як ти там, і де,
Якщо цей лист тебе знайде,
То не мовчи. Твоя старенька...»
«Привіт, матусю! Я живий!
Що ти хвилюєшься, я знаю,
Та зараз я часу не маю:
Готуюсь йти в останній бій!
А потім, мамо, все скінчиться,
Стрільбу припинять вороги,
руки піднявши догори,
зі страхом будуть ще дивиться.
Я скоро повернусь додому...
Ти мене, ненько, лиш чекай...»
«Я дочекаюсь, синку, знай!» -
Писала, враз відчувши втому.
Роки минають – нема сина,
А сива мати все чека...
……………………………….
Якось отримала листа –
Всього два слова: «він загинув»...

Моїй сім’ї

Я обертаюсь і дивлюсь назад:
Подарувала мені доля це життя,
Та іноді я рину в небуття,
Не помічаючи у небі зорепад.
Лиш тяжкість відчуваю я на серці.
Лиш до небес звертаюсь знов і знов,
Щоб ті не забирали мою кров;
Життя акорд звучить лиш в терції.
Він – бас співає в триголосі,
Вона – мецо-сопрано видає.
Цей хор – усе, що в мене є, –
Моя сім’я, але невдовзі
Сенс життя я ризикую втратить,
Бо не володар часу я, на жаль.
Та взмозі я перебороть печаль,
Що відчути доля мене квапить…

***

Дивлюся вперед і нічого не бачу,
Крім болю та смутку, що в серці моїм.
І знову чомусь ночами я плачу:
Все нібито добре, але річ не в тім…
Забути не можу ні дня, ні хвилини,
Коли ми від щастя були в небесах,
Коли я була для тебе єдина,
Коли я не знала, що таке страх,
Коли я не думала, що буде далі,
Коли я жила лиш тобою одним,
Коли не було в душі смутку й печалі,
Коли ти, коханий, був сонцем моїм!
Коли ми сміялись й не знали, навіщо -
Зайшли в оту мрію й загубили ключі.
Тоді ми не знали, що будемо вічно
Блукати по світу, самотні вночі
Тоді ми не знали, що втратили щастя
Й навряд чи колись ми це щастя знайдем.
Блукаємо світом, як листя осіннє,
Що пилом припало й холодним дощем.
То сонце, що сяло, хмари закрили,
На вулиці темно й замовкли птахи.
Ключі ті, коханий, – великая сила,
Але залишились у мрії вони…

Віддам свій час

Віддам свій час - невпинно йдучий - смутку,
Який сльозами вечір проводжа.
Я вийду в північ, натягнувши куртку,
І по щоці збіжить мала сльоза.
Та, вдаривши у відповідь рукою,
Помічу я на пальцях чорну кров.
Я не змогла залишитись простою, -
тікаю від розплати знов і знов.
Тепер, напевно, буде дещо важко.
В четвертий раз зіткнутись з болем цим.
Та я стерплю; і полетіла пташка
Шукати долі у чужі краї.

***

Новий рік для всіх настане,
Сніг з небес не перестане,
Синє-синє небо буде,
Враз щасливі стануть люди.
Новий рік – прекрасна казка,
На карнавал зодягнеш маску -
І стане тепло так в душі,
Бо мрії збудуться вночі!
Чекаєш довго; кожен день
Складаєш тексти тих пісень
На Новий рік, щоб заспівати
Й родині щастя побажати!
А ось приїхав Мороз-дід,
Холодний ніс в нього, мов лід,
Він подарунки всім приніс,
А потім знову втік у ліс!!!