Букреєва Анфіса Юріївна

Твої очі.

Мені наснились твої очі,
В задумі сяяли вогнем,
І в серці затужив невпинний,
Колючий, невблаганний щем.
Наснилась пісня старовинна,
Наснились ті, минулі дні…
Як ти скакав мені назустріч,
На воронім, баскім коні.
Де вольна воля, рай наш милий.?
Усе змінилося, мовчить...
Старі лише в полях могили
Нам можуть душі роз’ятрить.
Для чого спомин той гарячий,
Кохаєм знов, і вірем знов?
З минулого у світ пропащій
Прийшла Всесвітняя любов

Мій Тарас

-Ревучий, Діду! Де Ти, де?
Знов хоче тебе чути,
Поет України, Тарас.,
Не може він заснути.
Він... той козак, що закликав,
Народе свій до бою.
Що сотню років тяжко спав,
Що не знайде спокою,
Душі ображеній своїй.
Та й як знайти…
В країні вільній - свято,
А стара мати у селі,
На біди лиш багата
Страждальні зморшки на чолі
Що діти наробили?
І Рід, і Віру і Любов
Та й себе - все зганьбили.
Немає спокою ніде…
О ви, негідні діти,
Свого народу чисту кров
Посміли знову пити!
В панів вдяглися, а кріпак,
Сучасний, все благає,
Щоб кістку кинули.
Козак - у «Козачків» все грає..!
Хто ж захистить? Хто визволить?
Надію дасть на волю?
Стоїть і плаче мій Тарас,
Біля Дніпра у полі.
А вітер гне, а вітер дме,
Дерева вириває.
- Тарасе, синку, то все сон…
- Ревучий промовляє.
Прокинуться б, та де знайти
На це останні сили?
А як... і справді все "отак",
Навіщо ж ми любили?
В кривавий бій, в останній - йшли?
За правду погибали…?
Щоб ті нащадки Батьківщину
На ринку продавали.?

Дівочі мрії

Про що шепочеш вітрові батьківська Земля?
Куди ведеш, незвідана доріженька моя?
Звиваєшся та губишся, поміж високих трав,
Тебе зірками вітер з вечір'я осипав.
Збудило сонце вранішнє далекі ліси.
Зустріли радо мене лелечі голоси.
Мов мавка польова, іду у світ казок,
І з кроком оживає на кущиках бузок.
Сопілочку грайливу вже чути звіддаля,
У кого закохалася – з тим разом буду я!

Литаври засурмили над полями

Литаври засурмили над полями,
Де трави, наче марево пливли.
Нескорені, овіяні вітрами
Сади в селі, старенькому цвіли.
У тім селі, де папороті квіти,
Знайшов в дива закоханий юнак,
У тім селі, де полюбляв крутити
Чорт млину колесо - дивніший з розбишак.
У тім селі, і горе - вже не горе.
Бо ж друг вам допоможе, захистить.
Там небо – вічність, рай, бо неозоре
Там місяць дивним полум’ям горить
Край цей ще є. Не казка, не билина!
Пропахла пилом вічності трава.
Вертаюся туди немов дитина,
І враз душа мов фенікс ожива
Щось є у тому спокої і волі.
Омріяна, священна і проста
Шепоче правда: щастя там, де в полі,
Над селищем степний орел літа
Там лине рідна, задушевна пісня,
Розмова тепла, шепіт цвіркунів…
Рука в руці, калинове намисто,
Що хтось тобі на долю й щастя сплів.
Оте добро не продавай за злата,
За мерседес, за дачу у раю,
Степи, проста, стара селянська хата
Це все що душу береже твою!

Спи мій Раю, в сповитку,

Спи мій Раю, в сповитку,
Мов в колисці, у садку,
Вже, зима спішить з санками,
У село, що над ланами,
Хмари й зірки цілували,
Де пташки – пісень співали
Та й дівчатам молодим.
Але все це відспівалось,
Вже замовкло, вгамувалось,
Те, що дужо гомоніло -
Тужно в пічці зашипіло,
Що тріщало - відгуло .
З ніччю – в казку потягло,
Душа серцю шепче стиха:
Подивись: яке ж то лихо.
Жити так, мов у раю…
Світлім раї, на краю,
На краю села простого.
-Добре , мудре, кажеш слово!
Спи мій Рає… в сповитку,
У колисці, на боку,
Заздрий тоді не найде,
Циган тоді не вкраде…
Не продасть за копійчину,
Братик, Мати Україну.