Литвиненко Наталія Геннадіївна

Сторінка у мережі Інтернет - www.dniprolit.org.ua/authors/lytvynenko_natalija Осінь

Хмуре небо, хмари злі
Шлють холодні нам дощі,
Розмочили скрізь дорогу,
В серце шлють одну тривогу.

Землю мороком, в оману
Скутали лихі тумани.
Сонце вже нам не сміється,
Де-не-де хоч луч проб’ється.

А птахи давно замовкли,
Бо співать немає змоги,
А гілля давно спустіло,
І дощем його змочило.

Де-не-де побачиш птаха-
Відлетіли бідолахи.
А земля спочину просить,
Бо води із неба досить.

Присвята

Цією стежкою я бігала до школи,
Цією − утікала в степ.
Цією йшла щаслива як ніколи,
Бо лише тут пахуче небо як ніде.

Бо лише тут вдихала повні груди
Життя. Хотілось просто жить.
Усі, мов ті птахи, порозлітались всюди.
Я ж тут хотіла слід свій полишить!

Бо лише тут росла я і міцніла,
Пила я силу в рідній цій землі.
Фольклор з бабусею учила,
А з дідусем співали ми пісні.

А он те саме виснажене поле,
Десь там збирався цілий клас.
Воно мовчало,– знало наші долі.
Та зовсім інше хвилювало нас.

І саме тут я почала писати,
Закохано вивчала степ.
Любила буйнотрав’ям поблукати,
Пригод шукати і халеп.

Це край, де вперше покохала,
Розчарувань пізнала, гірких сліз,
Де я і добрих, і лихих стрічала.
І так життя мого накреслився ескіз.

Це край, де завжди серцем лину,
Тут дім і близьких, і батьків
Я збережу це, мов світлину
Сюди ж і приведу синів!

На роздоріжжі

Мов в пустелі міраж, уночі виникає твій образ.
Наче янгол, ти знову являєшся в сні.
Чую вітер. У полі шепочеться колос...
І якось стає не до сну вже мені.

Загубилась в думках, почуттях…Роздоріжжя…
Серце шепче одне, інше – розум кричить.
За вікном магістраль, Дніпро-Запоріжжя.
Тільки там я тебе вже не зможу зустріть.

Загубилась.Одна. І стою наче скраю…
Боязко тут… Холод тіло пройма.
Люди кажуть — безвихідь, що її не буває,
А буває лише в нашім серці пітьма.

Мов в пустелі міраж, в порожнечі твій образ.
Може це знак? Темна сила у безвість веде?
І не вітер вже чую, не вітер, а голос…
Тільки я вже не там. Я тепер хтозна де!

Спогад про дитинство

Дівчам ходила в степ я помовчати
І дихати хотілось тут, співать!
Любила я ось тут помалювати,
Хотілось цю красу запам’ятать.

Дівчам любила я пригод шукати,
Тікати від гадюк і від лисиць.
До борсуків у нірки заглядати,
Ганяти по полях куниць.

Дівчам ходила я у край казковий,
Той світ дитинства в спогадах лишивсь.
І кожен день тепер обов’язок суворий,
А за вікном моїм пейзаж змінивсь.

Екологічне

Зелен-ясен рідний край,
Небо голубе.
Поле, степ, терновий гай.
Гарно як ніде.

Он розкішна ковила,
Брандужки чудові.
Славна річка, сон-трава
Й маки, ген, у полі.

Славен травами наш край,
Славен та багатий.
Та вирубувать наш рай
Кожен, знай, завзятий.

Забруднили геть Суру,
Ковилу стоптали,
Сотворили у діру,
Те, що величали.

А адоніс у балках
Взяли попалили.
Бур’яни ж, сміття в валках.
Купу он лишили.

Ковила ж та сон-трава
У Червоній книзі,
Їх Закон оберіга,
Та не люди ниці.

В очереті річка вся.
Де води напиться?
Стогне бідная земля,
Куди б прихилиться?

Скоро прийде гіркий час,
Клятий час розплати.
Покара природа нас–
Нас почне знищати!