Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Ср, 14 апреля 2021
19:07

О ГОРОДЕ

Малєєва Олена Миколаївна (проза)



Народилася 1 січня 1981 року у Дніпропетровську.
Освіта: Дніпропетровський національний університет, спеціальність: українська мова і література та мова і література (англійська); Одеська національна юридична академія, спеціальність: цивільне право.
Літературні здобутки: фінал конкурсу «Молода муза-2013», фінал ІІ -го міжнародного конкурсу на краще коротке оповідання «Zeitglas-2013», 2013 рік - участь в IV Літній літературній школі в Карпатах реалізованій ГО «Культурний формат» (м. Київ).
http://www.dniprolit.org.ua/archives/6291
http://maysterni.com/user.php?id=4967
http://my.korrespondent.net/user/200177/publications/blogs
http://www.stihi.ru/avtor/lenamaleeva
http://blog.liga.net/user/emaleeva/default.aspx

До літературної творчості мене надихають життя і люди.
В кожної людини в житті буває момент, коли вона питає себе: хто ти в цьому світі? Й намагається бути відвертою, відповідаючи. Віднайти і прийняти найкраще в собі та поділитися ним — ось моє завдання на сьогодні.


Ромашкове поле

Коли тобі двадцять три і ти маєш журналістську «корочку» ти можеш відкривати ногами зачинені двері, писати будь-що про будь-кого, зривати погони і маски… Якщо ти тільки насмілишся, ти можеш навіть змінити, та що там змінити - врятувати світ.

Ти можеш змінити світ і у вісімдесят. Особливо у вісімдесят. Особливо якщо ти художник. Навіть якщо «заслужений».

Не розумієте ? Я вам розкажу.

- Привіт! Як ся маєте? Пам ' ятаєте, ми домовлялися про інтерв ' ю? Це я вам дзвонила.

Світ митця - це диво. Хаос, у якому панує тільки йому одному відомий порядок: полотна, рами, фарби, пензлі — все тут розташоване як слід, як треба, як він це бачить.

Йому зручно. Тут він народжувався як художник, тут і помре? Можливо. Адже його сонце вже котиться на з ахід. Воно вже майже зайшло. Вечоріє.

•  Коньячку? У мене є... Десь тут. - дістає з-під софи почату пляшку.

•  Ні, краще кави.

•  Тоді кави з коньяком. - пропонує він консенсус і йде варити каву.

Я, рада залишитися з усім цим мотлохом, що зветься мистецтвом, наодинці. О глядаюся. На стінах картини, вочевидь , написані ним в різні роки.

Ось у цих гарних полотнах яскраві фарби, чіткі лінії, чарівні загадкові сюжети. Здається, митець хотів сказати більше, ніж бачать очі. Залишив лиш натяк на це. І я все вдивляюсь, вдивляюсь і запитую себе: «Що саме?» Саме ця нерозгаданість і приваблює.

А ось ця картина більш рання, більш відверта, більш наївна. Це — мов погляд у себе. Немов забутий закуточок душі. Душі, яка заблукала у Всесвіті, яка шукає себе і знаходить, адже на темному тлі — світлі плями, як зорі. Це — надія, ні, віра у майбутнє. Я дивлюся на полотно і також вірую. Відчуваю, що він був відвертий, коли малював це. Треба не забути спитати, як він назвав це полотно. Я б назвала просто: «Віра».

А ось пейзаж. «Ромашкове поле» . До чого? Замість чітких ліній і загадкових сюжетів розхристане ромашкве поле. Просто ромашкове поле — не більше. Але воно зве, манить. В ньому хочеться заблукати й лишитис я навіки. «Невже його рука? Не схоже...»

- Думаєте хто автор? - читає він мої думки.

- Так. - шаріюся, бо полотно геніальне, як на мене, і я сумніваюся, все ще сумніваюся, що то його пензель.

- Я лишив собі цю нісенітницю. Я навіть не намагався її продавати чи виставляти. Це — не я. Не знаю, що на мене найшло, як я взагалі таке написав. Ромашкове поле — фе, банальщина. Погуляй проспектом — кожен третій малює таке... Мазня. - з прикрістю вимовив і поставив на журнальний столик біля софи очікувану каву з коньяком.

Я гуляю проспектом щодня. Правда, бачила там і макові, і волошкові, і ромашкові поля. Але такого... Такого не бачила.

•  Тобі подобається? Забирай! - зняв з гачка з поспіхом, навіть неочікуваною мною гарячковістю. - якась приреченість була в його русі.

•  Ні! Я так не можу... Давайте краще куплю. Скільки коштує? - не могла прийняти в ту мить такий дорогоцінний дарунок.

•  Я гарно заробляю. – з негарною усмішкою зауважив митець. – Бери , поки не передумав . - сама незчулася, як картина опинилася в моїй руці.

«Невже? - думаю собі. - Не дуже видко його зробітки...»

•  А покажіть мені над чим зараз працюєте.

•  Не думаю, що моя робота зацікавить тебе. – тре спітнілі руки. Від чого він розхвилювався?

•  Будь ласка... Мені дуже ц і каво!

•  Ну... Нехай... Все одно цій дурепі ніхто не повірить. - бурчить собі під носа, бере мене за руку і підводить до столу. - Тепер я — реставратор. За цю роботу непогано платять. Працюю на експорт. Кожен витвір оцього мистецтва знайде свого власника в Судані , Ефіопії чи навіть в Іраку .

Мій погляд падає нарешті на стіл. Я не одразу розумію, що то. Я не служила в армії, але другого уважного погляду вистачило, щоб зрозуміти: то зброя . Блискучий, ніби новісенький снаряд. А поруч зі столом ще не оброблений матеріал — з подряпинами і іржею.

•  Справжні? - жахаюся я.

•  Справжнісінькі. Зі складів зараз багато списується. Та не викидати ж таке добро?- посміхається з впевненою приреченістю самогубця… - У голові рояться думки: «Як? Навіщо? Невже так можна жити? У постійному страсі бути викритим або підірватися одного «чудового дня»? Заради чого?» Я хочу спитати, але розумію, що питання тут зайві, що він мене прожене зараз і краще просто зробити вигляд такий, ніби я не вжахнулася, ніби для мене це – звичайна справа: брати інтерв'ю в камікадзе. Ну правда: що тут такого – звичайнісінький український художник реставрує звичайнісіньку зброю на продаж. Звичайні справи…

•  Смачна кава. - посміхаюся я у відповідь. - А розпишіть один, як писанку! - намагаюся зговорницьки жартувати. - Як гарнюсіньку Великодню писанку. Смерть повинна бути гарною. - я просто не вірю, що той, хто намалював те ромашкове поле, може робити таке …

Кілька чергових питань про творчі плани та наснагу. Про цікаві спогади та погляд на творчість колег. Диктофон підморгує червоним ліхтариком. – Карта пам'яті скінчилася. Інтерв'ю, нарешті, добігло краю. - Спасибі за подарунок! - допивши каву, беру картину під пахву. - Одна сходина, друга, третя віддаляють мене від його дверей. Я йду подалі від тої страшної майстерні, подалі від того «митця». Притискаю полотно до грудей: я врятую своє ромашкове поле. Врятую будь що!

 

Пігмаліон

Нестерпна неможливість поворухнутися, занімілі руки й ноги – ось що вихопило його з пітьми й примусило розплющити очі, аби шукати виходу з безвиході.

- О! Боєць отямився. Ну значить, будеш жити. – обличчя чоловіка в білому одязі розпливалося, проте яскравою плямою в очі кинувся чорний мобільник.

•  Дай подзвонити! Мені треба! Де вона? Я повинен її чути! – хотів потягнутися рукою за телефоном, та не зміг – був прив ' язаний до ліжка. Яка ганьба!

•  Іч який – подзвонити йому треба. Відпочивай… - зневажливо-поблажливо сказав чоловік. - Введіть йому ще заспокійливого.

 

… Ко ли вона його кохала , то щодня писала листи. Листів було рівно 45. Тепер йому здавалося, що стільки й було у нього справжнього життя – сорок п ' ять діб.

Ті листи дарували йому віру в себе , зігрівали душу в безрадісні хвилини самотності . Знов і знов перечитуючи їх , відтворював у пам' яті риси дивної та прекрасної жінки, яка трапилася в його житті .

Її очі були не просто гарними. В їх соковитому світлі можна було втопитися, в них було все: і любов, і доброта, і вірність, і відданість. Саме про це він читав в тих листах. Скільки разів він подумки кутався обличчям в м ' яку пірину її волосся… Скільки разів обіймав її струнке тіло, пив солодку п'янкість її вуст… Подумки.

Щодня домальовувались нові деталі. Нові, прекрасні, нюанси образу: простота, розум, ерудиція, турботливість та розуміння, сексуальність, жіночність, гармонія… Все було тепер в тій жінці. Він склав її у своїй свідомості, немов мозаїку - з листів, слів, скалків згадок та своїх власних фантазій і уявлень. Склав, створив, відтворив та… покохав…

 

•  Я кохаю тебе… - як банально й вульгарно звучали з вуст чужої, іншої, не тої ці слова.

•  Я не люблю тебе, зрозумій. Ти – не моя жінка.

Жінки зліталися до нього, як метелики на вогонь . Щось у ньому було, таке… Ніби злам чи якась приреченість. Проте небезпечним було так думати. Він сам , не з амислюючись ані на мить , м іг залишити згарище замість душі й забути .

Губи «не тої» кривилися в гіркій посмішці:

•  А вона взагалі в природі існує – «твоя жінка»?

•  Так… - чергове хряпання дверима.

«Нічого, переживе.»

І «не та» переживала, йшла зализувати рани. Будувати щастя на згарищі своєї душі. Декому це вдавалося.

 

Одного разу він наважився . Вирішив воскресити минуле , вдихнути життя в цей дорогоцінний образ : наважився зателефонувати їй .

- Прив іт . - лід у голосі обпік його – Який сюрприз !

- Прив іт. Я згадував про тебе.

- Оце новина ! – лід змінився глузуванням. Чи йому здалося ? Найвірогідніше .

- Давай зустрінемось . Я с кучив . – інколи за «я скучив», «як справи», «як ти» - ховається значно більше. Більше… Але хто вміє читати думки? Як вкласти все, що на душі, в коротеньку телефонну розмову?

Вона ледь стримувала регіт :

- З чого б це ? Сто років не згадував і раптом … Чому ти думаєш, що я маю час на тебе? Я маю троє дітей , чоловіка, роботу…

- Можливо, ти все ж знайдеш час на зустріч зі мною . – перебуваючи у надзвичайному подивуванні, він і гадки не мав про те, що вона могла б усі ці роки думати про когось іншого, окрім нього. Могла с творити сім' ю, наро дити дітей , могла за бути про його існування і не впізнати навіть голосу . Могла змінити телефон і місце реєстрації, погладшати, постаріти, вмерти… Але він не думав про це . І саме тому , не припускаючи навіть такої думки, надзвичайно здивувався.

Однак, вона жила на тому самому місці . Він знайшов її за старим номером , вона впізнала його і навіть , зрештою , погодилася на зустріч . А її сім' я. Та це ж такий дріб' язок. Для справжнього кохання , яке живе у їхніх серцях , не існує умовностей . Не існує перепон . Але, все ж, він почав сумніватися … Хто зна, хто зна… Може біля її очей зрадницьки пролягли зморшки. На талії десять зайвих кіло, а на стегнах жахливий целюліт?

Він гнав ці думки від себе й всіма силами утримував на п'єдесталі образ «прекрасної дами».

Побачивши її, відчув полегшення: вона була так само гарна і струнка . Життя не давалося їй взнаки. І навіть хвилі темного пухнастого волосся – все було саме таким, яким воно існувало в його уяві. Очі сяяли свіжістю та завзяттям . Все, як колись.

« Яка вона молодець, що зберегла себе для мене! » - він ані на мить не сумнівався в її почуттях , в її коханні , про яке щодня читав у її листах .

Вони сіли у затишній кав' ярні, пили каву , говорили про себе , про минуле , про життя … Так , ніби тільки учора бачились . Ніби й не було усіх цих років , у н ього – безкінечних , не потрібних жінок , а в неї – осточортілого, нецікавого чоловіка …

Вона відверто фліртувала . Вогник у її очах збуджував все сильніше . Ст рунка ніжка у витонченій туфельці під столом , немовби мимохіть торкалася його ноги , гладила , піддражнювала і поверталася на місце з такою невинністю , наче це було випадково …

Слова не мали значення . Пульсувала і росла єдина думка …

- А я не щодавно закінчив будівництво нового будинку в передмісті . Там ще продовжуються оздоблювальні роботи , але вже видно, що буде . Так затишно … Чекаю з нетерпінням, коли зможу оселитися там.

- Наскільки це далеко ? Чи зручно тобі буде їздити на службу, коли ти будеш жити там?

- Зовсім недалеко. Звідси потрапимо за двадцять хвилин.

- Цікаво … Так, правда, цікаво було б поглянути .

- Їдьмо. Я покажу тобі.

Вона з легкістю прийняла його гру і встала з місця. Лише не дозволила заплатити за свою каву.

За якихось п ' ять хвилин вони вже виїжджали на трасу за межі міста.

Її коротенька спідниця приваблювала його погляд , відволікаючи від дороги . І він інстинктивно , навіть не думаючи про реакцію , погла див її коліно . Вона не прибрала його руку… Світ перестав існувати. Вони повністю віддалися своїм експресіям. Навіть сигнали клаксонів машин, що проїжджали повз, їх не турбували…

Вона вибухнула в ньому яскравим фейерверком. Вона була прекрасна в ту мить. Вона була прекрасна. Він дивився в її очі і насолоджувався миттю:

- Як давно я мріяв про це. Ти – моя жінка…

- Мрії здійснюються… - і раптом додала, підфарбовуючи губи: Ти забув – я не твоя жінка. Ти казав, що десь-інде вона існує… Не я.

- Я помилявся. Ти – моя жінка.

- Про бач, я забула, ми повинні повернутися .

- Але ти так і не побачила мій будинок … - розгубився він .

- Я побачила вдосталь, любий . Повертаймося .

Вони повернулися. Він знав, що нема куди поспішати, навіть і тоді, коли вона кинула йому зневажливе «Бувай». У них попереду життя, щасливе, у їх новому будинку в передмісті, з їх (!) трьома дітьми. Вони будуть разом, вони створені одне для одного. Як прекрасно, що він, нарешті, це зрозумів. Як прекрасно, що вона не забула.

Наступного дня він знов набирав її номер. Трохи розгубився, коли почув незнайомий жіночий голос в слухавці, але досить швидко опанував собою:

- Чи можу я чути Марго?

- Тут не живе така.

- Пробачте… - почулися гудки.

Він набирав номер знов і знов. У відповідь чув все більш роздратоване «Ало».

Він не міг зрозуміти, він повинен був з' ясувати. Як таке може бути. ЯК?

- Пр обачте, що набридаю вам . Мене звуть Олексій, я друг Марго. Вона жила раніше тут, я часто дзвонив за цим номером.

- Так. Здається. Тут жила якась пара… Пригадую-пригадую… Дружину звали Маргарита. Так. Точно. Марго. Але я чула, вони загинули обоє. В автомобільній аварії.

- Як ? Коли? ..

- Не знаю. Давно вже. Кілька років тому…

- …


Gorod.dp.ua не несет ответственности за содержание опубликованных на сайте пользовательских рецензий, так как они выражают мнение пользователей и не являются редакционным материалом.

Gorod`ской дозор | Обсудите тему на форумах | Объявления

Всеукраїнський конкурс творчої молоді «Літературна надія Дніпра - 2013»

copyright © gorod.dp.ua
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте