Тарас Шевченко
(до 200-річниці з дня народження поета)
Серед верб високих і степів широких,
У селянській хаті хлопчик народивсь.
У батьків був третім, в Україні першим,
Так в житті його Бог благословив.
Нелегко жилося хлопцеві малому,
Без батьків лишився, в наймити пішов.
Та талант безмежний, який був у нього,
Не тільки його батько, а й дяк помічав.
В школу не ходив він, під тинами виріс,
Із маленьких років панам слугував.
Малювати хоче, не дає робота,
Яку пан щоденно хлопцю задавав.
Та вмудрявся хлопчик, башковитим ріс він,
Малював Тарасик все, що бачив сам.
Його били й гнали, а він не здавався,
Бо жагу навчатись Господь йому дав.
Так і йшов по світу, мандрував по селах,
У дяків паркани фарбою мастив.
Хоче малювати і вірші писати,
Та за це багато зазнає знущань.
У віршах він славив бідних українців,
Що в неволі спини гнули на панів.
Як дівчат гнобили москалі прокляті.
І цурались потім всі своїх синів.
Катерину й Ганну, оспівав в поемах,
І жалів їх бідних, як своїх сестер.
З земляками плакав, з панів насміхався,
За, що у кайдани його цар закував.
Написав вердикт цар із страшним наказом:
«Заборонить писати та ще й малювать.»
Все стерпів Кобзар наш: муки і неволю,
І тяжкі кайдани на ногах носив.
Силу волі мав він і любов народу,
Тому і неволю сам він подолав.
Його вірші смілі, боротись позвали,
І народ повірив Тарасовим словам.
Прийшов мир і спокій на нашу Вкраїну,
І життя хороше про яке писав.
І тому ми вдячні, тобі наш, земляче,
За твої красиві й чарівні слова.
Я вклоняюсь низько нашому Тарасу,
Бо народ вкраїнський його пам`ята.
В Каневі на кручі, на його могилі,
Покладемо квіти славному співцю.
Мова
Ти, як море безконечна, величезна, як земля,
Ти могутня і бездонна, мово, рідная моя.
Я люблю твою пісенність, милозвучність, єдність слів,
Сильні лагідні мотиви, твій крилатий ніжний спів.
Ти чаруєш кожним словом, і віками ти живеш,
Цінний скарб мого народу, на міцних крилах несеш.
І ця нитка золочена, не обірветься ніяк.
Вона буде всім служити, дуже довго у віках.
Всі прийдешні покоління, нею будуть розмовлять,
Українську мову нашу, будуть гордо прославлять.
Моя країна
Ти цвіти, моя країно рідна,
Розквітай же, матінко, земля!
Мова солов`їна хай лунає,
І зліта високо в небеса.
Хай квітують луки, квіти, трави,
І смереки шумно шелестять,
Звучать вірші ніжні й мелодійні,
Щоб в майбутньому друзям розказать.
Нехай ріки протікають краєм,
Милуватись ними будем ми.
І вода джерельна не всихає,
Дасть напитись чистої води.
Нас лихі години обминають,
Кожному мила рідна сторона.
Хай цвіте, моя Вкраїна мила,
Моя рідна, матінка – земля.
Спогади про дідуся
(Присвячую дідусю Спиридону)
Дідуся я не знаю, в бою він поліг,
Коли в юні роки, свій кинув поріг.
Як діти кричали: «Ти, татку, куди?»
Дружина ридала: «Залишся, не йди!»
Не міг він лишитись, країна в біді,
Тоді всі чоловіки на війну пішли.
Листівки додому з війни він писав,
Сім`ї своїй рідній, повернутись обіцяв.
Писав, що все добре,воює він там,
І скоро поразки завдасть ворогам.
В тяжкі дуже роки, він ворога б`є,
Людей захищає, країну береже.
Та звістка страшенна додому прийшла,
Вона сповістила про смерть дідуся.
Який же дідусь він в свої 25?
Це юний хлопчина, це гарний юнак!
Йому тільки жити, щоб діти росли,
Дружину любити, свій дім берегти.
Без батька лишився синочок малий,
І доньці потрібний тато дорогий.
Бабуся ридала: «Проклята війна,
В дітей, ти, забрала любого татуся».
Роки пролітали, діток підняла,
Освіту давала, сама все чека…
Що двері відчинить, стане на поріг,
Чоловік її милий, а мій рідний дід.
Наш солдат
Він дійшов до Берліну, наш солдат дорогий,
Він пройшов всю Європу і лишився живий.
На рейстазі наш прапор, першим він почепив,
Сповістив всім країнам, що фашизм побідив.
На п`єдесталі в Берліні йому дань віддали,
І стоїть він донині, дівчинку тримає в руці.
Яку силу і мужність, вклали в постать його,
Щоб дивились народи, й не забули його.
Йому гімни співають і всі честь віддають,
Подвиг його не забувають, до підніжжя квіти кладуть.
Герой
(Присвячую дідусю Йосипу)
Ось він іде, свідок бою страшного,
І груди сяють в орденах.
Погляньте, діти, на героя,
Це воїн, якого ми славим в віках.
Усі роки війни провів в окопах,
Був він червоний командир.
Йому полковника присвоїв маршал Жуков,
І командувать полком доручив.
Він закликав вперед в атаку,
За ним солдати йшли у всі бої.
Він не боявся впасти і не встати,
Бо захищав він землю рідную свою.
Він командир і друг усім солдатам,
Всіх їх жалів, любив, цінив.
І так щеміло серце у комбата,
Коли на німців йшли вони у бій.
Душа боліла, серце розривалось,
Коли із бою хлопці не прийшли.
Вони в атаку бігли на фашистів,
Життя своє навіки віддали.
Усю війну пройшов дідусь мій,
Він рани виніс, болі переніс.
Додому він прийшов героєм,
Він ворога здолав і переміг.
Медалі й ордени на грудях сяють,
Зірка полковника погони прикраша.
Чому в очах стоїть печаль і смуток?
Бо він за тих, хто не вернувсь, пережива.
Війна йому ночами сниться,
Всі ті страшні роки чуми.
І він іде до Обеліска,
Пом`януть тих, хто не прийшов з війни.
За тих, хто ліг на полі бою,
Не повернувсь в ріднеє село.
Не сказав дружині : «Здрастуй!»,
Дітей не поцілував в чоло.