Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Чт, 15 апреля 2021
05:03

О ГОРОДЕ

Кулик Олеся Віталіївна (поезія)



Народилася 26 квітня 1975 року. Мешкає у с.Настасівка Томаківського району Дніпропетровської області.

Закінчила Запорізький державний університет, факультет української філології. Працюю в Томаківській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №2 вчителем української мови і літератури.

Вчитель вищої категорії, 12 років поспіль працювала заступником директора з виховної роботи, стаж роботи у школі – 16 років. Маю двох прекрасних діток: донечка Дарія 15-ти років і синочок Денис 2-ох років. Дуже люблю їх, деякі вірші написані для них.

Війна – без права забуття

Війни, на щастя, я не бачила ніколи,
Але про неї знаю я із книг.
Коли читаю, розумію, яке горе –
Не дочекатися з війни синів своїх!

Моїй родині більше пощастило –
Прийшли з війни два дідусі, Іван й Степан.
Та чомусь враз у них волосся побіліло
І погляд їх заповолік туман.

Тепер ніколи в них не бачили усмішки
Такої, як бувала до війни.
І згадувать їм не хотілось й трішки
Про ті бої, які пройшли вони.

Та пам‘ять їх війна не полишала,
Бо рани іноді боліли так,
Що деколи здавалось, що це жала
Німецьких куль у розпалі атак.

Після війни пройшло чимало часу ,
І гул боїв уже давно затих,
Та лише згадка про війну - й щоразу
Скупі, пекучі сльози на очах у них.

На жаль, дідів я не побачу вже ніколи,
Лиш бачу посмішки їх з жовтих фотографій.
Та образ житиме моїх дідів – героїв
В моїй сім‘ї, у кожній з біографій!

Тож хай навіки буде проклята війна,
А люди пам‘ятають хай пересторогу:
«Війна не має права забуття!
Так само, як і ті, хто вірив в Перемогу!»

О пам‘яте!

Повій духмяно хлібом із полів,
Домівку нагадай, що пахне наче мати,
Щем розставання принеси від журавлів,
Бо той лише живе, хто пам‘яттю багатий!

Вже скільки літ живемо без війни!
Нехай і нелегких, та світло – мирних років,
Твої ми, пам‘яте, і дочки, і сини
Війни не забуваємо уроків…

Ти, пам‘яте людська, - завжди жива,
З роками не старієш, не тьмянієш,
На обелісках проростають пам‘яттю слова,
Вогнем в серцях нащадків пломенієш.

Хатинь нам стукає в серця,
Пожежним дзвоном Лідіце нас будить,
Оскал війни – страхітливіш лиця
Ніколи люди не забудуть.

Навік вона залишила свій слід
У пам‘яті людській (і слід могутній!).
Тож доки наш людський існує рід,
Війна минула – пам‘ять у майбутнім.

Ризикували ви своїм життям,
Рятуючи свій край від рабства і злидення,
Спасибі, ветерани рідні, Вам
За наше світле і щасливе сьогодення!

* * *

Подаруй мені, мамо, хустину
Із червоним, як мак, обережком.
Запишаюся в ній, як дитина,
Як калина під білим сніжком.

Пригорну її ніжно до серця
І в дитинство своє повернуся.
А по тілу тепло розіллється,
Мов мене приголубить матуся.

Одягатиму хустку у свято,
Гордовито махну головою.
Памятаю, сказав колись тато,
Що ми схожі, матусю, з тобою.

Тож нестиму її як, корону,
Не схилюся ніде і ніколи.
А коли повернуся додому,
То заплачу чомусь мимоволі.

Може, дім свій згадаю і тата,
Може, просто дитинство щасливе.
Та завжди я подякувать рада
За дарунок, що дав мені сили.

Моя Томаківка

У кожного із нас на світі є місця,
Де ми відпочиваємо душею.
Благословенна будь, Томаківко моя!
Я вірю, що майбутнє світле в неї!

17 століття – перша згадка
Про наше селище ,як пристань козаків.
А чом назвали так – і до цих пір загадка,
Й розгадки їй не буде вік віків!

Легенда з уст в уста лише передається
Про царську подорож Вкраїнськими полями.
З тих пір Томаківкою ця місцина зветься,
Бо маками горить, немов вогнями!

Живуть тут гарні люди-трударі,
Віддаючи землі любов щоднини.
Працюють хлібороби від зорі і до зорі,
Щоб славити цим неньку-Україну!

Так гарно в нас, як вишні розцвітуть,
Немов Шевченка той садок круг хати,
Й так само в нас хрущі вночі гудуть,
Й не гірш співають в нас дівчата!

Та що казати! Саме тут мій рай!
Ніде я не зігріюсь більше серцем.
Томаківка – козацький край,
Тому й характер наш із перцем!

***

Д б не були ми і що б не робили,
Для нас наймиліша своя сторона.
Свою ми Вкраїну навік полюбили,
Бо другою ненькою стала вона.

Як неньку, ми маєм її поважати,
та от не завжди це виходить у нас.
Не вміємо ми про сучасність подбати,
Про мову, культуру - гадати гаразд!

Ми маємо славну козачу історію
І прадідів гідних, що клали життя
За волю Вкраїни, її територію,
Щоб щастям наповнити нам майбуття.

А що за обряди і звичаї мали,
Що нас вирізняли з – між інших країн!
І з віку до віку усе зберігали,
Щоб ми , як нащадки, гордилися цим.

А наші ґрунти, чорнозем неосяжний!
Та тут що захочеш – все буде рости!
А ми користуємось цим нерозважно,
Тому й екологію не вберегти!

А мова вкраїнська! Шевченківська, мила!
Це наш оберіг, нам її берегти!
У ній наших пращурів віра і сила,
Що в кожній біді мають їй помогти!

«Ми – патріоти!» Та годі казати!
Живемо окремо від неньки – землі.
Хоча маєм насмерть за неї стояти,
Будуємо «скраю» хати ми свої.

Ось так і живем ми, нащадки козацькі,
І що б не робили, і де б не були,
Повинні країну свою шанувати,
Їй допоможемо вийти із мли.

Бо ми – українці, бо ми – її діти,
Ми молодь, ми світле майбутнє її.
Робімо усе, як змогли зрозуміти,
І діймо на благо неньки – землі!


Gorod.dp.ua не несет ответственности за содержание опубликованных на сайте пользовательских рецензий, так как они выражают мнение пользователей и не являются редакционным материалом.

Gorod`ской дозор | Обсудите тему на форумах | Объявления

Всеукраїнський конкурс творчої молоді «Літературна надія Дніпра - 2013»

copyright © gorod.dp.ua
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте