Усманова Олександра Рустамівна (проза)

Народилася 17 червня 1980 року у м.Черкаси.

Освіта – Черкаський національний Університет ім. Б.Хмельницького, спеціальність – біологія. Нині завідувач лабораторій кафедри Спеціалізованих комп'ютерних систем Черкаського державного технологічного Університету.

Пишу прозу та вірші російською та українською мовами. Граю на гітарі.

Брала участь у фестивалях авторської пісні:

• "Срібні струни" (м. Черкаси; лауреат і дипломант 1997-2006 рр., номінації "Кращий автор", "Поезія"),
• "Пам'яті Олександра Авагяна" (Київ, 1999-2000рр.),
• "Проба пера" (Київ, 2000р., дипломант у номінації "Кращий автор"),
• "Україна. Молодь. Майбутнє" (Київ, 2001-2003рр.),
• "Лесная фиеста" (Боярка, 2004-2006рр.)
• "32 мая" (Донецьк, 2007р., дипломант в номінації "Поезія")
• "Вагант" (Дніпропетровськ, 2007р., дипломант в номінації "Поезія").

Учасниця конкурсу "Всеукраїнська премія ім.Олександри Кравченко (Девіль)" (Дніпропетровськ, 2013р), відзнака "За створення пригодницької повісті для підлітків"

Опубліковані оповідання:

• Со-Творение Феникса (у співавторстві з О.Пошуруевой) - журнал "Реальность фантастики" №9, 2009г.
• Мандрівний жаб (у співавторстві з О.Пошуруєвою) - журнал "Реальность фантастики" №8, 2010 г.
• Гра в чотири руки (у співавторстві з О.Пошуруєвою) - журнал "Дніпро" № 5-6, 2011р.
• Гості - електронний випуск журналу "Дніпро" № 3, 2013р.
• Кавалеры ордена зелёных абрикосов - збірник "Антология фантастического рассказа", 2006г.
• А дело было летом - збірник "Аэлита 004", 2008
• Лошадей много не бывает - збірник "Фантастика.ua", 2011г.

Вірші російською та українською мовами друкувалися у журналі "Золотой век" №№ 4, 7, 8, 11, 12 за 2008г.
За мініатюрою "Счастливый билетик" знято соціальну рекламу.

Сторінка у мережі Інтернет - samlib.ru/u/usmanowa_a_r/

ПРИГОДА З ПЕРЕШКОДАМИ
або
БІГ ПО КОЛУ ТУДИ І НАЗАД

(зі скороченнями)

Олі Пошуруєвій

Маргарита поспішала додому. Сьогодні вона затрималась на роботі, тож сина з садочку забрав чоловік, і вони чекають на неї, щоб разом повечеряти. Маргарита поспіхом дріботіла по підземному переходу. Раптом за спиною заверещали:

- Обережно! Ой, вушка мої, вушка!

Так розмовляють тварини у старих Диснеївських мультиках, здогадалась Маргарита, і побачила причину переполоху. Чи то пак, не побачила. Ось тільки перехожі зойкали, підстрибували, немов хтось штрикав їх у п'яти, і сахалися на різні боки.

- Ой, вушка-вушка! – причитав голос, віддаляючись від Маргарити.

І жінка прожогом чкурнула слідом за примарою.

Агов, Маргарито, куди ти біжиш? Згадай про своїх хлопчаків – Павла і Юрчика. Я пам'ятаю, відкаже. Не знаю, відкаже. Так треба, відкаже. Кому, мила жінко? Я не знаю, мовчить, але конче потрібно. Зупинися! Не можу.

Маргарита незчулась, як забігла з зими в літо, з міста у містечко, і зрештою зупинилась, бо дорогу їй перегородила дивна процесія. Попереду, як годиться, йшли дівчата з жезлами, музиканти, за ними – клоуни та акробати, жонглери та вершники, дресирувальники, силачі, лицедії на ходулях, танцівники, повелителі вогню. Музики грали, у натовпі свистіли, вищали, аплодували, та ось хвилею прокотився шепіт "королева", який підхоплювало дедалі більше людей.

- Я привів її, привів! – здійнявся над полем знайомий "мультиковий" голос.

Перед Маргаритою стояло дивне створіння , схоже на кролика, кота і їжака водночас, неймовірно довгі вуха якого тяглися по землі чи не на півметра. З жилетної кишені виглядав ланцюжок від годинника, капелюх раз по разу з'їжджав на носа, і звірятко смикало головою, щоб повернути його на місце.

- Хай живе королева! – вигукнув вухань.

Маргарита зачудовано роззирнулася: вона ж бо в житті не бачила королев, і нарешті зрозуміла, що стоїть на зеленій галявині. Юрба навколо схилилася коліно, всі поскидали шапки і опустили очі. Лише хлопчисько років п'яти витріщався і длубав у носі. Маргарита відвела погляд, тоді глипнула на нього ще раз, і думка про дивовижний сон пустилась навтьоки. Жінка підійшла до хлопчака, відмічаючи свою широку спідницю, оздоблену вишивкою та мереживом, оксамитовий жакет поверх сорочки, легенькі червоні черевички. У рукаві ховалася хустинка. Маргарита ретельно витерла хлопчику носа, розплакалась, а з неба вперіщила злива.

***

Карета гуркотіла Маргариту ген від Парку Привітань, Вухань поганяв коней. Маргариту кидало з боку в бік, і вона вже сто разів зраділа, що не має морської хвороби. Жінка намагалась міцніше триматися, коли відчула, що в кишені хтось вовтузиться. Вона ляснула долонею, і перед її очима з'явився чоловічок завбільшки з палець, одягнений у костюм-трійку.

- Ти хто такий?

- Злодій! – вклонився чоловічок. – На даний момент шукаю роботу. Надибав вільні кишені, йой, думаю, треба примірятись, раптом пощастить! Я ж бо – кишеньковий злодій! Ви не подумайте, пані, я навчався у найкращих вчителів і отримав зелений атестат дивності з рук самого… йой! Не можна казати ім'я!

- Атестат зрілості? – перепитала Маргарита.

- То ж ні, пані, яка зрілість? Чи я схожий на овоч?

- Не схожий, та, мабуть, той ще фрукт.

- Дивності. І атестат – зелений, бо ж я таки найкращий!

- Найкраще за інших нишпориш по кишенях?

- Йой, чому одразу нишпориш? - чоловічок, здається, образився. – Оберігаю. Як дасте мені роботу, буду оберігати вас до самого скону. Дивіться, що я можу!

Чоловічок поплескав себе по жилетній кишені і витягнув звідти зв'язку ключів, пачку жувальної гумки, носовичок, коліщатко від машинки, три камінця, синього солдатика, вологі серветки, складаний ножик, чек, зім'яті талончики, рукавичку і пів цукерки.

- Все!

Здається, злодій був неабияк здивований.

- І це лише з куртки, - усміхнулась Маргарита, торкаючись солдатика, - але як? Вона лишилась бозна де! Ти знаєш, де мій одяг?

- Ні, пані, я можу тільки видобути речі, що вам належать, де б ви їх не залишили. І можу повернути все це на місце. Візьмете мене на роботу?

- Я не маю, чим тобі заплатити.

- Йой, пані, то пусте! Робота і є зарплатня! Злодій без кишені – то страшне, я бачив.

- Добре, беру, - усміхнулась Маргарита, а чоловічок радісно підстрибнув у неї на долоні. – То як тебе звати?

- Малий.

- І все?

- Так, ясна пані.

- А мене можеш називати просто Маргарита і не треба цих "пані".

- Йой, пані, як то ж не треба? Не-об-хід-но! Адже я маю зелений атестат, а не якийсь там червоний або ж синій.

- Ну, добре, - погодилась Маргарита. – Якщо зелений, тоді нічого не поробиш.

Злодій вклонився, хитрувато підморгнув і повернувся до кишені.

***

- От і все, - сказав Вухань, відчиняючи двері карети. – Далі потрібно йти пішки. Шлях до Замку Забуття довгий і важкий.

- Так, важкий і довгий, я пам'ятаю, - зітхнула Маргарита, - і подолати його треба не пізніше, як за три дні, інакше Королева забуде власне "Я", і тоді…

- І тоді можуть статися дві речі: наше Королівство зникне, як не було, або королева-на-три-дні залишиться в нас назавжди і перетвориться на Королеву, - закінчив Вухань, віддаючи Маргариті корону.

***

Ніч добігала кінця, а Маргарита вибивалася з сил.

- Малий, привал!

Вона сперлася на стовбур дерева, прикрила очі і ковзнула у напівсон, в якому події сьогодення проступали крізь відбиток багаття на повіках.

Маргарита витерла носа хлопчику і заплакала від розуміння, що ніколи не побачить своїх чоловіка і сина. З неба лив дощ, та їй було байдуже. Вухань белькотів щось про "історію і традиції", вперто тягнучи жінку за собою. Нарешті вона почала розуміти, що намагався втовкмачити їй супутник, заспокоїлась, – і дощ припинився.

- Раз на сто чи півтораста років Королева має відновити сили, молодість і красу. Вона прямує до Замку Забуття і починає забувати. Найперше забуває, що вона Королева: серед ночі настає день, сонце сходить на заході, дощ падає знизу вгору, - і це триває, поки не прийде королева-на-три-дні. Вона має бути чиста серцем, розумна, добра, вигадлива, непихата, непримхлива і хоробра. Тільки я можу знайти і привести її сюди.

- То що я маю зробити? – зітхнула Маргарита.

- Спершу назвіться, – сказав чоловік у суддівській мантії та перуці. - Я маю записати ваше ім'я, щоб не забували. Це "Правило 42" - найстарше у нашому Королівстві.

- Маргарита, - відповіла вона, подумавши про себе: "Якби правило було найстаршим воно мало б номер перший".

***

Маргарита виринула з напівсну. На ноги її підхопив звук, схожий на гарчання грому і зграю зголоднілих хижаків.

- У вашому лісі багато тигрів… чи вовків? – запитала вона тремтячим голосом.

- Йой, пані, не бійтесь, це зовсім не те. Коли перепочили, можна йти далі.

Дерева розступились, і жінка побачила велику смарагдову ящірку, що спала, згорнувшись клубочком біля останнього у лісі дерева, і хропла, аж земля здригалася.

- Так можна і голову собі від хропіти, - напівголоса сказала Маргарита

***

Королівський фрегат Маргарита впізнала з першого погляду. Вона хвацько пробігла по дошці і стрибнула на палубу.

- Віддати швартовий, вибрати якір! – гаркнув капітан, кинувши їй нерозбірливо "доброгоздоровякоролевояксямаєте".

- Не звертайте уваги на морського вовка, - усміхнувся приземкуватий опецькуватий чоловічок з солодким голосом. – Дозвольте відрекомендуватись: Королівський Дратівник.

- Бачу, у вас тут є все, що захочеш.

- І що не захочеш, також. Віднедавна, коли Королева відбула у Замок Забуття, у наші спокійні моря вдерлося лихо – пірати. Їх корабель майже летить по воді, то невтомні раби працюють на веслах, і немає нам тепер спокою! Але з нами ви, королево! Щойно ви почнете гніватись, свіжий вітер напне наші вітрила, і ми вмить домчимо до іншого берега. А інакше не можна. Знаєте, скільки б ви плентались пішки? Тисячу років і один день!

Маргарита розгледіла вершника. Чорнильно-чорний плащ вився за спиною і, здавалося, заполоняв півнеба.

- Хто супроводжує нас? – запитала вона Дратівника.

- Час. Але не супроводжує – їде своєю дорогою, тільки ви не повинні пропустити його вперед себе …

- Я зрозуміла, - перебила Маргарита.

Вона не була забобонною, та не хотіла вкотре слухати, що не повернеться додому або всі загинуть. Маргарита глянула на Час. Постать вершника помітно збільшилась.

- Треба підняти вітер, королево!

Гніватись не виходило, та, зрештою, стараннями Дратівника ("саме для цього я тут, ясна пані") вітрила напнулись.

***

- Наздоганяють! – крикнув капітан, а Дратівник заскиглив:

- Зробіть що-небудь, королево!

- Капітане, у вас є гармати або що?

- Звідки, королево? У нас мирне Королівство.

- Так, мирне, та коли загрожують пірати саме час ставати до зброї!

Гарматний постріл був красномовніший за будь-яку відповідь. Щось дрібне вгризлося у щогли, вітрила і палубу. Маргарита придивилася до снарядів.

- Волоські горіхи? Добре, хоч не кокоси.

Новий постріл змів половину такелажу, Маргарита отримала по голові і знепритомніла. В ту саму мить вітер вщух, а примарна надія на порятунок розтанула під ясним сонцем.

***

Маргарита прийшла до тями на тапчані під чорними вітрилами. Ще дві новини захмарили небо: ніч минула, отже у Маргарити лишилось кілька годин, а корона з пояса зникла.

- Бачу, прокинулась наша красунечка!

До Маргарити підійшов пишно вбраний пірат і насмішкувато-ґречно вклонився, - плюмаж на капелюсі мазнув по палубі.

- Джентльмени, перед вами славнозвісна Королева-на-три-дні, від ясновельможного настрою якої залежить процвітання цього, так би мовити, Королівства, а головне – погода!

Він подивився на команду, та жоден з піратів не розумів, до чого хилить капітан.

- Якщо ми будемо керувати її настроєм, то приборкаємо погоду, і тоді жоден корабель не уникне моєї кари!

І Маргарита впізнала цього персонажа.

- Капітан Джез Гак.

У неї з'явився малесенький шанс на втечу. Хоч би не заплутатись у клятій спідниці!

- Цокаючий крокодил! – закричала вона.

Капітан закляк, полотніючи з переляку, а Маргарита відштовхнула його з дороги, рвонула до фальшборту і шубовснула у воду. Пірати здійняли ґвалт і гамір. Капітан скреготів зубами, та не міг сказати жодного слова, лише роззявляв рота і тицяв гаком у бік гармати. Та жінка цього не чула і не бачила, вона намагалася виплисти: спідниця обліпила ноги не гірше мотузки.

Маргариту оточили гарненькі дівчатка. Вони пискотіли, бавились у воді і так раділи, що жінка не втрималась і собі засміялась. Повітря бульбашками піднялося вгору, легені заповнила морська вода… "Я потонула", - подумала Маргарита.

- Ти не потонула, а засміялась, - одна з дівчаток підпливла до Маргарити і плюснула хвостом. – Пограйся з нами!

Жінка попливла з дівчатками. Вона була легка, весела, як усміх і сонячні зайчики, і воліла б гойдатися у хвилях до скону, та раптом щось тривожно защемило у грудях.

Маргарита помчала вперед, залишаючи дельфінів пасти задніх, і за лічені хвилини ледь не вискочила на берег, аж тут… Ой, матінко! Ноги перетворилися на хвіст.

- Русалка?

- А то хто? - сердито забуркотіли з берега. - Скільки можна на тебе чекати? Ти бачила, котра година?

Маргарита підняла очі. Принц!

- Годі вже витрішки продавати! – лаявся він. – Ми спізнюємось на коронацію!

Погляд Принца зупинився на Маргаритиному хвості.

- О, так, ледь не забув.

Він набрав схвильовано вигляду, одну руку підніс до чола, другу – до серця, прикрив очі і вимовив:

- Прекрасна русалонько! Ти дозволиш хоч раз поцілувати тебе?

Голос бринів від хвилювання.

"Оце артист!" - подумала Маргарита, ледь не розчулившись, та не вельми делікатний копняк повернув її до реальності. Принц, не змінюючи пафосної пози, робив знаки очима.

- Так? – сказала Маргарита.

Він швидко клюнув її у щоку, хвіст перетворився на ноги. Маргарита вийшла з води… гола-голісінька, та за Принцом уже й курява здійнялась, а просто перед жінкою у старовинному кріслі-гойдалці сиділа бабуся з барвистим в'язанням.

- Швиденько вдягайся! Я зв'язала тобі дещо, можеш не дякувати.

Маргарита роздивлялась веселковий светр, з якого, напевно, вийшло б десятки два светрів для таких от Маргарит.

- Коли я казала, що можеш не дякувати, я зовсім не це мала на увазі! – сердито промовила старенька.

Маргарита поквапливо зробила реверанс, але бабця з кріслом-гойдалкою зникли.

Робити нічого, треба надягти хоч щось. Маргарита пірнула у светр, як у тунель. Вона пробиралася, пробиралася… Нарешті отвір! Маргарита вистромила голову, і вигулькнула біля воріт чорного-чорного замку, одягнена у сірий светр, схожий на кольчугу, підперезана мечем, з шоломом на голові.

Замок Забуття?.. Королева! Корона…

"Коли корона опиниться у Королеви, вона згадає, як саме управлятися з Королівством, а ти зможеш повернутися до чоловіка і сина…"

Маргарита в розпачі пожбурила на землю шолом і зброю. Погода не забарилась зі зміною: піднявся вітер, по небу поповзли клоччасті хмари, аж раптом сумочка на поясі почала гойдатися. Жінка сунула туди руку, і ледь не скрикнула від несподіванки:

- Малий!

- Пані, я вже казав, що я ваш особистий кишеньковий злодій. Куди ви, туди і я. Мені здається, ви дещо загубили.

Малий витяг зі своєї кишеньки корону! Сльози полегшення виступили в Маргарити на очах.

- Ой ні! – закричав злодій. – Не треба рюмсати!

- Та я не збиралась, - зніяковіла вона, усміхаючись.

І справді, вітер вщух, хмари розлетілись, повернулося сонце.

***

Королева позбувалася спогадів не в башті – у підземеллі, схожому на захаращений погріб. Коридорами ганяли дрижаки. Та хіба тут утечеш, коли крім холоду на п'яти наступають страх, переляк, темрява, морок і всілякі жахіття! Земляна підлога і стіни, які сочились водою, заросли пліснявою і грибами, що світилися у темряві. Маргарита здригалась від огиди, але вперто просувалася вперед. Остання перешкода – здоровезний засув на дверях. Маргарита заходилася розгойдувати його, потроху випихаючи з пазів. Раз чи два Маргарита хотіла кинути все це, але згадка про чоловіка і сина творила дива. Нарешті важенний брусок упав на землю, Маргарита відчинила двері і опинилась на зеленій галявині, яку оточували вікові дуби. Ну, може і не дуби, може… Стоп, здається, це вже було!

- Не стій стовпом, - зашурхотіли у самісіньке вухо. – Віддавай корону. Швидше!

Маргарита кліпнула очима, і побачила Королеву, що сиділа за чайним столиком поряд з джентльменом у чорнильно-чорному плащі.

- Час? – задихнулась Маргарита. – Невже я спізнилась?

- Не спізнишся, якщо негайно віддаси корону! – настирливо шепотів злодій.

Маргарита відчепила від пояса корону, Час простягнув руку і…

***

- Дівчино! Прокидайтесь! Кінцева зупинка! - чоловік у довгому чорному плащі торсав її за плече. – Прокидайтесь! Ходімо, дівчино, ходімо! Ой ви і заспались! – засміявся чоловік.

Маргарита йшла, опустивши очі. Невже це був лише сон? Так нечесно! Неправильно! Сльози підкотились до очей, та жінка сердито гримнула на них, і вони зникли… Але ж це не Королівство, і можна журитись без остраху накликати негоду! Та журитися не виходило. Усмішка лоскотала Маргариту, поки жінка не випустила її на волю. Так набагато краще!

- Ой, - зойкнув хтось ззаду.

- Аж бо не лізь! – зашурхотів знайомий голос.

Маргарита лапнула кишеню:

- Малий!

- То ж бо й воно, що я, - посміхнувся злодій, підморгуючи Маргариті. – Я ж бо з вами, пані, до самого скону, пам'ятаєте?

- Звісно, пам'ятаю! – засміялась Маргарита, і поспішила додому.